Чи живуть померлі?

0

У християнстві поширеним є вчення про так зване «безсмертя душі». Воно має великий вплив на релігійні вірування й практику тих людей, які його сповідують. На базі цього вчення виникли різні погляди про загробне життя, чистилище, вогонь якого очищує від гріхів і готує до раю, і про нескінченні, жахливі муки пекла. Тож не дивно, що ці питання супроводжуються великим зацікавленням і не меншим занепокоєнням. Адже йдеться про найважливіше – наше й наших ближніх спасіння чи осуд.

А що говорить Біблія?

Автор: Станіслав Косовський
Переклад: Моркляник Василь
Коректа: Гусакова Наталія
Обкладинка: Микитюк Ігор

Вступ

У християнстві поширеним є вчення про так зване «безсмертя душі». Воно має великий вплив на релігійні вірування й практику тих людей, які його сповідують. На базі цього вчення виникли різні погляди про загробне життя, чистилище, вогонь якого очищує від гріхів і готує до раю, і про нескінченні, жахливі муки пекла. Тож не дивно, що ці питання супроводжуються великим зацікавленням і не меншим занепокоєнням. Адже йдеться про найважливіше – наше й наших ближніх спасіння чи осуд.

У Біблії ці питання викладені та пояснені досить чітко та зрозуміло. Завдяки її вченню, ми можемо пізнати справжню природу й положення людини, її відносини з Богом і пізнати християнську надію, до якої ми були покликані в Христі Ісусі, який є нашим Спасителем і Господом.

Безсмертним є лише  ВСЕВИШНІЙ!

Атрибут безсмертя Святе Письмо приписує виключно Всевишньому – Богу Отцю: «А Цареві віків – нетлінному, невидимому, єдиному, премудрому Богові — честь і слава навіки-віків, амінь» (1 Тим. 6,16). А далі: «єдиний, Хто має безсмертя і живе в неприступному світлі, Якого ніхто з людей не бачив і бачити не може. Йому честь і влада вічна! Амінь» (1 Тим. 6,16; пор. Ів. 1,18).

Цю істину широко визнають поважні богослови, даючи цьому тверде вираження в численних публікаціях:

«Безсмертя ми звикли поєднувати з поняттям душі, як її невід’ємною рисою. Тим часом в біблійній термінології безсмертя є, перш за все, невід’ємною рисою Бога. Бо безсмертним є те, що або не може, або не мусить бути підвладним смерті. Тому в даному випадку йдеться тільки про самого Бога, що Він безсмертний (Рим. 1,23; 1 Тим. 1,17), або що Він володіє безсмертям (1 Тим. 6,16). Інакше – з безсмертям людини. Святе Письмо підтверджується щоденним досвідом, що людина є смертною (Еккл. 7,1; Йов. 14,10 (Біблійна енциклопедія, с. 157).

«Безсмертя (гр. а-thanasia). Згідно з елліністичною антропологією, душа як еманація божества, є нетлінною і безсмертною. Згідно з Біблією, безсмертним є лише Бог. Людина є смертною за своєю природою й лише колись має зодягнутись в безсмертя» (Словник Нового Завіту, Познань, 1986, с. 426).

Цю істину також доводить смерть і воскресіння Сина Божого, Ісуса Христа. Його смерть була фактом, таким же ж беззаперечним, як і Його воскресіння. Він був мертвий, і Йому було повернуто життя: «Адже Бог і Господа воскресив, воскресить і нас Своєю силою» (1 Кор 6,14); «Якщо Дух Того, Хто воскресив Ісуса з мертвих, живе у вас, то Той, Хто підняв Христа з мертвих, оживить і ваші мертві тіла тим самим Духом, який живе у вас» (Рим. 8,11).

Тож єдиний, хто є безсмертний і володіє безсмертям, – це Всевишній Бог Отець! Усі інші святі й вірні, небесні мешканці, – у тім також і Син Божий, Христос Ісус, – безсмертя отримали від Бога, який є його Володарем.  

Натомість людина є смертною (пор. Іс. 51,12). Навіть до гріхопадіння, коли цілком послушні люди жили в Едемському Саду, вони не були абсолютно безсмертні. Їхнє безсмертя було обумовленим: «з дерева ж пізнання добра й зла не їстимеш, бо того самого дня, коли з нього скуштуєш, напевно вмреш» (Бут. 2,17 – Хом.). Коли був здійснений гріх, людина опинилася під владою смерті: « Адже заплата за гріх — смерть…» (Рим. 6,23); «В поті свого чола їстимеш свій хліб, доки не повернешся в землю, звідки ти був узятий. Бо ти – порох і до пороху вернешся» (Бут. 3,19 ).

З тих пір наше життя стало надзвичайно крихким. Святе Письмо уподібнює його «траві, яка вранці росте і цвіте, а вечорами буває скошена і в’яне» (Пс. 90,5-6). Інші біблійні терміни, що окреслюють людське життя – “пара”, “вітер” або “сон” (Пс. 90,5; Як. 4,14; Йов. 7,7) – явища швидкоплинні й непостійні. Коли життя наближається до свого кінця, наші сили слабнуть, в’яне й відмирає наше тіло, розум стає все менш справним, аж врешті людина помирає, і тоді «гинуть всі її задуми» (Пс. 146,4), згасають і закінчуються всі її почуття (Екл. 9,5-6.9), а тіло розсипається в порох, згідно з Божим вироком: «бо ти є порох і до пороху вернешся»!

Ким за своєю суттю є людина?

Традиційна точка зору, сповідувана християнами, говорить, що людина складається з тіла і душі“безсмертної душі” (деякі християни говорять про “безсмертний дух). Це, у загальному, спрощений погляд і водночас далекий від біблійної істини. Особливо що стосується прикметника “безсмертна” щодо душі. Ось що говорять з цього приводу богослови:

«Хоч теоретичний поділ на душу і тіло відомий Святому Письму, але він діє в тих випадках, коли тіло-матерія обіймає владу над душею. Однак Біблії невідомий дуалістичний поділ душі і тіла. Душа (євр.: nefesz, грец.: psyche, pneuma) до елліністичних часів (IV ст. до Хр.) не вважалася окремим від організму елементом життя. Бо душа означає всю людину, підкреслюючи її духовне життя, як противагу тілесності. Смерть – це не роз’єднання душі від тіла, а втрата життєвої сили…» (Біблійний словник, Катовіце 1984, с. 23, Біблійна антропологія);

«У євреїв не було чіткого розуміння про людську душу як про нематеріальну і розумну істоту, яка могла би існувати незалежно від смертного тіла. Отже, в єврейській біблійній мові немає такого терміну, який би докладно окреслював саме це поняття. І хоч в біблійних перекладах часто зустрічається термін “душа” (в грецькому – психе, в латинському – аніма), все ж це є перекладом одного з трьох єврейських слів: nefesz, namashah і ruach, причому цей останній термін відповідає нашому поняттю “дух”» (Ч. Якубець, Старий і Новий Завіт, ст. 197);

«У євреїв ні nefesz, ні ruach не можуть розглядатися як двійник людини, як у древніх єгиптян – Ка, у греків психе, а у народів, що сповідують анімізм – душа…» (Підручна біблійна енциклопедія, с. 260).

Насправді Біблія не знає дуалістичного поділу душі і тіла, оскільки їй сторонній вплив грецької філософії, яка лише з початку IV ст. до н.е. почала проникати в юдаїзм. У цьому контексті цікаво звучить наступне твердження:

«Лише під впливом грецької філософії Старий Заповіт почав відрізняти душу від тіла і навіть ці поняття протиставити собі (Мудр. 3,1-3; 15,8)» (Біблійний словник, Катовіце 1984, с. 23).

Слід зазначити, що згадана тут книга «Премудрості» не є канонічною (натхненною), але відноситься до книг деутероканонічних, подібно як Макавейські книги, у яких також знаходимо сліди впливу грецької філософії. Слава Господу, канонічні книги Біблії вільні від цього впливу. Саме з цієї причини тільки вони можуть бути і є єдиним джерелом чистого, безпомилкового натхненного знання й християнського вчення (пор. 2 Тим. 3,15-17; Ів. 10,35)!

Згідно з вченням Святого Письма, людина є психосоматичним цілим. Апостол Павло виразив це єдністю тіла, душі й духа: «А Сам Бог миру нехай повністю освятить вас: нехай ваш дух, душа й тіло бездоганно будуть збережені в цілості до приходу нашого Господа Ісуса Христа» (1 Сол. 5,23). При цьому жоден з трьох перерахованих елементів людської особистості не може існувати й діяти самостійно й свідомо, у відриві від інших. Це недвозначно доводить аналіз біблійних висловлювань, що стосуються людини – її “духа”, “душі” й “тіла”:

Тіло (євр. басар, гр. сома). Цим терміном в поточній мові названий увесь організм, що складається з м’язів і кісток: «це тіло, з яким ми стикаємося кожен день, і яке в момент смерті людини стає трупом» (гр. птомаМат. 14,12; 27,52.58)…» (Словник Нового Завіту, Познань 1986, с. 192). У Біблії читаємо: «І створив Господь Бог людину з пороху земного. І дихання життя вдихнув у ніздрі її, і стала людина живою душею» (Бут. 2,7). Наука однозначно підтверджує, що людське тіло складається з тих же елементів матерії, що існують у природі.

Дух (євр. руах, гр. пнеума). Термін “дух” в Біблії має кілька значень. Ми ще обговоримо їх в даній праці. Однак, зараз звертаю увагу на його основне значення. «Єврейський термін РУАХ, який у Септуагінті перекладений як ПНЕУМА, означає порив вітру (Іс. 57,13), вітер (Бут. 8,1), шторм (Єр. 13,24). У цьому останньому значенні руах виступає в основному в книгах пророка Єремії та Псалмів. Ще інше значення було запроваджено зі спостережень за бурею, тож означає воно силу чи потужність, якою послуговується Бог (Вих. 14,21), або безпосередньо Його творчу силу (Бут. 1,2), яка наповнює увесь всесвіт (Мудр. 1,7). Ця божественна сила, задіяна в процесі творіння, ототожнюється з живильною силою (Бут. 45,27), що виходить від Бога (Іс. 42,1) і проникає в людину у формі дихання (Бут. 2,7; 7,22). Таким чином, дух (РУАХ) ставав сполучною ланкою між Богом і творінням. Життя людини походить від Бога, а животворне Боже дихання, що постійно перебуває в людині й дозволяє їй наблизитись до Бога, виділяє її серед інших творінь Божих…» (Біблійний Словник, Катовіце, 1984, с. 45).

«У дослівному значенні гр. пнеума (євр. руах) означає порив вітру (Бут. 3,8; Ів. 3,8; 20,22; 2 Сол. 2,8; Євр. 1,7). Людське дихання є наявністю життя. Воно виходить від Бога і до Нього повертається, коли людина «віддає духа» (Бут. 2,7; Мат. 27,50; Ів. 19,30; Дії 7,59; Як. 2,26). Але Бог може знову повернути людині це дихання, бо воно саме повертається до Нього для того, щоб було прийнято Ним (Лук. 23,46; Євр. 12,23; Об. 11,11; пор. Лук. 8,55)» (Cловник Нового Завіту, ст. 229).

Тому під словом “дух” слід, перш за все, розуміти життєву енергію – елемент життя, що оживляє тіло, життєву силу, саме життя. Причому ця енергія не має жодної свідомості. Вона виходить від Бога як джерело життя й оживляє тіло, а після смерті повертається до Нього.

У Книзі Буття читаємо, що у сформоване, але ще мертве тіло першої людини, Бог вдихнув “дихання життя” (2,7). Після цього тіло Адама ожило – усі органи почали виконувати функції, для яких вони були призначені, і людина стала “живою істотою (душею)” (Бут. 2,7): «Покликавши до життя першу людину, Бог повністю сформував увесь її організм, всі органи, призначені для виконання різних функцій. Всі вони були готові до діяльності, але тіло людини, хоч вже й існувало, насправді було мертвим; бездіяльними були всі його органи. В них не було навіть іскорки життя… Але в той момент, коли Бог вдихнув в обличчя людини “дихання життя”, цю життєдайну силу, серце забилося, кров – чудовий потік життя (Лев. 17,11) – почала циркулювати судинами, легені ворухнулися і людина почала дихати. Ожили м’язи – людина почала рухатися. Почала функціонувати нервова система та її центр – мозок. Почався розумовий процес. Людина почала розуміти факт свого існування, за допомогою відчуття почала пізнавати навколишній світ і його Творця, використовувати свою волю для виконання Божих повелінь…» (З. Лико, Вчення Писання, Варшава, 1974, ст. 636).

Дихання життя (дух життя – пор. Об. 11,11), дане Богом людині, оживило її: «і стала людина живою істотою» (Бут. 2,7). Зворотній процес відбувається в момент смерті, коли Господь Бог відбирає своє животворне дихання. «Порох повернеться в землю, як був, а дух (руах) повернеться до Бога, Який його дав» (Екл. 12,7).

Інші значення слова «дух»

Біблійне слово “дух” (РУАХ) – це багатозначний термін, про що не можна забувати, якщо прагнемо уникнути серйозних непорозумінь і викривлень вчення Святого Письма:

«Єврейське слово руах зустрічається в Старому Завіті 379 разів: 33 рази воно перекладається як “дихання”, 117 – як “вітер”, 76 – як “дух” (у сенсі життя, відваги, гніву, жалю), 25 разів – як “дух” (у сенсі елемента/зачатка життя), 3 рази – як почуття, 9 – як “думка” і 94 – як “Дух Божий”. Грецьке слово пнеума (еквівалент давньоєврейського руах) зустрічається в Новому Заповіті 384 рази. 288 разів воно перекладається як “дух”, 93 рази – як “Дух Божий”, 1 раз – як “життя”, 1 раз – як “вітер”, 1 – раз як “духовний”.

Слово «РУАХ» означає:  

  • Подих /дихання/ (Йов. 4,9; Пс. 33,6);  
  • Повітря, вітер, вітерець (Йов. 4,15; Бут. 8,1);  
  • Життя (Екл. 3,19);  
  • Думка, інтелект, психічна здатність (Йов. 20,3; Пс. 51,12; Іс. 19,3; Єзек. 11,19);  
  • Дух Божий (Бут. 1,2; Іс. 40,13).

Слово “пнеума” означає:  

  • Порив вітру, вітерець, вітер, повітря (Ів. 3,8);  
  • Думка, інтелект, настрій, вплив (1 Сол. 5,23; 1 Кор 4,21; 2 Кор. 12,18); 
  • Дихання, запах, аромат;  
  • Життя (Лук. 8,55);
  • Демон (Мат. 8,16);  
  • Святий Дух (Мат. 1,18).” (З. Лико, Вчення Св. Письма, ст. 638)

«Як душа, так і дух, означає саму людину з її внутрішнім єством (Мар. 2,8; 1 Кор. 2,11; Бут. 6,17; Фил. 4,23; Филим. 1,25 (Словник Нового Завіту, с. 229).

Вникаючи в наступні значення термінів “руах” і “пнеума”, у кожному випадку  помічаємо їх зв’язок з основним значенням. “Дух” – це, перш за все, життєдайна сила життя, енергія життя. Це саме життя в його різноманітних проявах. Це “сама людина з її внутрішнім єством” – як подає словник Нового Завіту, коментуючи слова апостола Павла, який бажає віруючим Божої благодаті.

Позиція богословів тотожна позиції етимологів. У Великій Загальній Енциклопедії слово “дух” пояснюється як «дух, дихання – відмінні властивості, які відрізняють живу матерію від неживої; психологічно: психічну енергію людини, її психічні властивості; філософськи: першоелемент матерії, природи».

Саме в такому значенні грецький термін “пнеума” неодноразово використовується в Новому Заповіті:

Читаємо про Ісуса, коли Він перебував в одному місці, де люди не були прихильними до Нього: «І тут же Ісус, узнавши Своїм Духом, що вони собі так міркують, каже їм: Що це ви думаєте в серцях ваших?» (Мар. 2,8).

Іншим разом, змучений вимаганням показати з неба знамення, «Зітхнувши Своїм духом, Він каже: Чому оцей рід ознаки шукає?» (Мар. 8,12). А біля гробу Лазаря Ісус «розжалобився духом і Сам зворушився» (Ів. 11,33).

Так само євангеліст Іван окреслив стан Його почуттів під час Останньої Вечері: «Промовивши це, Ісус стривожився духом» (Ів. 13,21).  

У тому ж значенні термін “пнеума” використовується й щодо інших людей, окреслюючи їх внутрішній, емоційний стан. Ось, наприклад:

Марія, матір Ісуса: «радіє дух мій у Бозі, Спасителі моїм» (Лук. 1,47);

Настанови апостола Павла: «у наполегливості не лінуйтеся, духом палайте, Господу служіть» (Рим. 12,11);

Павлове застереження: «Чого бажаєте? Чи маю прийти до вас з різкою, чи з любов’ю та духом лагідності(1 Кор. 4,21);

Апостол Павло про своїх співробітників: «Радію я з приходу Степана, Фортуната і Ахаїка, бо вони заповнили вашу відсутність,  і мій і ваш дух заспокоїли. Шануйте таких» (1 Кор. 16,17-18).

У цьому контексті цікавим є вірш Дії 17,16: «Як Павло очікував їх у Афінах, дух його обурювався в ньому, коли бачив, що місто переповнене ідолами»; «Як очікував їх Павло в Атенах, дратувався в ньому його дух, бачачи, що місто переповнене ідолами» (Турк.); «Коли Павло чекав їх в Атенах, дивлячись на місто, повне ідолів, дух його кипів у ньому» (Хом.).

Наведені приклади не тільки підтверджують прийняте значення терміну пнеума, а й вказують на копіткий, старанний підбір таких термінів, понять і фраз, що діють в окремих мовах, які, якомога точніше, передають значення оригіналу. У цьому останньому фрагменті словом пнеума окреслено Павлове хвилювання, а навіть обурення – його стривожений внутрішній стан.

«РУАХ» як особистість

Згадані вище визначення термінів “руах” і “пнеума” знаходять своє конкретне й адекватне застосування стосовно духовних істот – як позитивних (Бог, Божі ангели), так і негативних (демонів, злих духів разом з їх ватажком, дияволом).

Так ось в Ів. 4,24 сказано, що «Бог є Дух» («Господь є Дух»2 Кор. 3,17), а в посланні до Євреїв мовиться про ангелів: «Хіба не всі вони є духами служіння, які посилаються на служіння задля тих, хто має успадкувати спасіння?» (1,14).

Натомість інші, численні біблійні тексти інформують про існування злих, демонічних істот, нечистих духів, які завдають людям багато страждань (напр.: Мар. 1,23; 5,1-15; Дії 16,16-18; пор. Еф. 6,10-12).

Нам, смертним, важко щось більше сказати про духовні істоти. Біблія дає тільки загальну інформацію з цього питання, тому було б недоречно виходити за визначені рамки. Отже, ми знаємо, що Всевишнього, який є Духом, ми маємо любити й шанувати всім своїм серцем, усією душею та всіма почуттями й думками, що служіння Божих ангелів маємо приймати з вдячністю, а диявола та його ангелів ми повинні уникати й боротися з ними за допомогою ефективної Божої зброї (Еф. 6,10-18).

З формальної точки зору, слід зазначити, що у всіх випадках, коли термін “РУАХ” стосується духовної істоти, він є чітким її визначенням, її синонімом. Тому в біблійних текстах, де мовиться:

«Господь є Дух» (руах); Ангели є “духами” (руах); демонічні істоти – демони, нечисті духи, сатана також є “духами” (руах) (Мат. 10,1). Це ще раз підтверджує точність словникового визначення того, що “дух” означає особистість з її внутрішнім єством.

Людина тілесна і людина духовна

Повертаючись до роздумів над людиною, її тілом, духом і душею, розпочнемо з констатації того, що Писання ніде не характеризує “дух” чи “дихання життя” як окрему, самостійну, нематеріальну, незалежну, безсмертну форму існування, яка наділена свідомістю, живе й функціонує незалежно від тіла.

Це стосується всіх трьох складових людського єства – тіла, душі й духа. Саме так інтерпретують це теологічні словники: «Людина не стільки має тіло, а скоріше є тілом. Тіло показує образ земного, недосконалого буття, на відміну від духа, який асоціюється з небесним, божественним походженням (Рим. 3,20; Ів. 3,6(Словник Нового Заповіту, ст. 190-191).; «І душа, так само як і дух, означає саму людину та її внутрішню сутність» (Мар. 2,8; 1 Кор. 2,11; Бут. 6,17; Фил. 4,23; 2 4,22; Филим. 1,25).

Думки богословів знаходять повне обґрунтування у віршах Писання. У новозавітному вченні “дух” і “тіло” представлені як дві протиставні сторони людини: «Бо тіло бажає протилежного духові, а дух — протилежного тілу: вони протидіють одне одному, щоб ви не чинили того, чого бажаєте» (Гал. 5,17); «Дух оживляє, а тіло ніяк не допомагає» (Ів. 6,63). Отже, у біблійному розумінні, “тілесною людиною” є не стільки людина з плоті і крові – бо такими є всі люди, – а скоріше людина, що залишилася поза впливом Духа Божого. Біблія називає її «душевною, тілесною» (грец. психікос), нездатною розуміти духовні речі. «А людина тілесна не приймає речей, що від Божого Духа, бо їй це глупота, і вона зрозуміти їх не може, бо вони розуміються тільки духовно» (1 Кор. 2,14).

“Душевна/тілесна” людина може бути благородною, добре вихованою, проте вона немає жодного відношення до того, що духовне й вічне. Нерідко буває, що той, хто залишається поза впливом Божого Духа, вчиняє тяжкі гріхи. Так чинить тілесна людина: «Бо ті, що живуть за тілом, думають про тілесне; ті ж, що за духом, – про духове. Бо прагнення тіла (веде) до смерти, а прагнення духа – до життя і миру; тому що прагнення тіла вороже Богові – бо не кориться законові Божому, та й не може. Тілесні не можуть подобатись Богові» (Рим. 8,5-8 -Хом.); «Учинки тіла очевидні, а саме: перелюб, розпуста, нечистота, безсоромність, ідолослужіння, чародійство, ворожнеча, сварки, заздрощі, гнів, суперечки, розділення, єресі,  злоба, пияцтво, гульня і тому подібне. Попереджаю вас, як і раніше попереджав: хто таке робить, Божого Царства не успадкує!» (Гал. 5,19-21).

Слово Боже підтверджує відому істину «народжене від тіла є тілом, а народжене від Духа є духом» (Ів. 3,6). Одночасно постулює й підкреслює необхідність «народження від води та Духа», що є умовою спасіння (Ів. 3,3-8). Це відбувається тоді, коли Святий Дух сходить на людину, перетворюючи її з “дитини гніву”, що по природі чинить багато зла (пор. Еф. 2,3), на “дитину Божу” (Рим. 8,14-17).

Людей, що поступають згідно з Божою волею й знаходяться під впливом святого Духа, Писання називає “духовними” (грец. пнеуматікос 1 Кор. 2,15). Вони живуть “по духу” (Рим. 8,4.5); У них живе Божий Дух (Рим. 8,9); Вони поєднані з Господом “одним духом” (1 Кор. 6,17).

Однак духовна людина (пнеуматікос) може знову стати тілесною/душевною (психікос), що не має духа (пор. 1 Кор. 3,1-4; Як. 3,15). Це серйозна небезпека, яка постійно загрожує віруючим. Тому Ісус застерігав: «Пильнуйте та моліться, щоб не потрапити у спокусу, бо дух бадьорий, а тіло немічне» (Мат. 26,41).

Душа (євр. нефеш, гр. психе, лат. аніма)

Давньоєврейське слово нефеш – це багатозначний термін, основне значення якого відображає іменник “життя”:

Термін ДУША, що є перекладом грецького психе та єврейського нефеш, може означати не тільки “душу”, а й “життя”, “людину”, і навіть особовий займенник “я” або “хтось”. У першому значенні душа означає дихання людини, що її наповнює, поки вона живе (2 Сам. 1,9; Дії 20,10), і покидає її в момент смерті (Бут. 35,18). Дихання не є власністю людини, це – Божий дар (Лук. 12,20). Людина стала “живою душею”, тому що Бог вдихнув в її ніздрі дихання життя (Бут. 2,7). Душа ця не є безсмертною, однак Бог здатний її воскресити й спасти (Євр. 10,39; 1 Пет. 1,9). У більш широкому сенсі терміном “душа” названі живі істоти, у тому числі й людина (Бут. 1,20; Дії 2,41.43; 3,23). Душа – це хтось, це я (1 Сам. 18,1.3; Мат. 12,18). Це особисте “я” – внутрішній стан людини, це життєва енергія (2 Кор. 1,23; Еф. 6,6; Фил. 2,19). У єдиному тексті Нового завіту (Мат. 10,28) “тіло і душа”, згадані разом, означають не два компоненти людини, а саму людину у двох її проявах, як це розумів Лука (12,4). В іншому випадку, також лише один раз (1 Сол. 5,23), зустрічається “дух, душа, тіло”. Павло цією фразою аж ніяк не ділить людину на три компоненти (такий поділ незнаний був ні семітам, ні грекам), але вказує на три різних ракурси однієї й тієї ж людини (Словник Нового Заповіту, ст. 232-233).

«Для окреслення душі давньоєврейська мова має термін нефеш, що має корінь НФШ = дихати, набрати повітря (Вих. 23,12; 31,17; 2 Сам. 16,14). Нефеш має багато значень: найперше – “горло”, як канал дихання.  

Давній погляд ототожнює душу з кров’ю, бо кров – це елемент життя, втрата якого спричиняє смерть (Лев. 17,10-14; Втор. 12,23). 

Душа – синонім життя. Якщо дихання – це ознака життя, то, очевидно, нефеш є базою життя (1 Цар. 17,21), силою життя (Єр. 38,16; Йов. 12,10). Нефеш живе (Пс 119,175), помирає (Суд. 16,30; Єзек. 13,19; 18,4). Душу можна вбити (Чис. 31,19), пожерти/з’їсти (Єзек. 22,25) і т.д. Нефеш означає живу істоту – людину (Бут. 2,7) або тварину (Бут. 1,21.24; 2,19), але найчастіше означає людину (Бут. 12,5; 46,26; Вих. 1,5; 12,4; Лев. 4,2; Іс. Н. 10,28» (Біблійна енциклопедія, т. І, ст. 289-290).

Висновки з вищевказаних богословських та лінгвістичних усталень – очевидні. Душа – це, перш за все, синонім життя. Цей термін визначає життя як таке і, крім того, може означати людину чи будь-яку живу істоту.

Єврейське слово нефеш означає щось більше. У багатьох біблійних текстах воно визначає світ думки, почуття й волі людини, тобто її психіку. Тож, у цьому сенсі, воно є синонімом внутрішнього, духовного життя людини.

«Нефеш прагне не лише їсти й пити (Втор. 12,15.20; 1 Сам. 2,16; Пр. 10,3; 25,25; Пс. 107/106,9), а також інших речей (Втор. 18,6; 1 Сам. 23,20), може бідувати (Пр. 10,3), прагне добра, навіть Бога (Пс. 42,2; 63,2), благословляє Бога (Пс. 103,1; 104,1). Нефеш – є осередком вражень (Пс. 86,4; 94,19; Єр. 6,16; Пл. Єр. 3,17), любові й ненависті (Бут. 34,3; 44,30; Іс. 1,14; Пс. 11,5), підноситься до Бога (Пс. 25,2; 86,4), покладає на Нього надію (Пс. 33,20; 130,5), радіє (Пс. 34,3; 35,9) і спочиває в Бозі (Пс. 62,2.6; 63,9)…» (там же, с. 290).

«Ідентичні значення має грецький термін “психе“, який у Новому Заповіті виступає 58 разів та перекладається словом “душа” й означає: (а) життя (Мат. 2,20; 6,25; 16,25; Мар. 3,4; Лук. 6,9; Рим 11,3; Фил. 2,30), (б) людину (Дії 2,41; 3,23; Рим. 13,1), (в) середовище думок, почуттів і волі (Мат. 11,29; 22,37; Еф. 6,6; Фил. 1,27; Кол. 3,23). Грецьке слово “психе” (душа) походить від слова “психо” (дмухаю, дихаю) й найперше означає дихання, основу життя, саме життя, середовище думок і почуттів. Таким чином, грецьке психе повністю відповідає давньоєврейському “нефеш” й успадковує його багатозначність» (З. Лико, Вчення Святого Письма, с. 640).

На цьому етапі наших міркувань стає очевидним, що Святе Писання жодним чином не представляє поняття душі, в її католицькому розумінні, як “нематеріальний і самобутній елемент, який після розлучення з тілом існує, живе і діє незалежно від матерії” (В. Калиновський, Католицька догматика, Познань 1974).

Крім того, виявляється, що душа не може бути відокремлена від тіла, оскільки вона “повністю залежна від тілесної сторони тієї ж психосоматичної структури, якою і є людина. Душа в біблійному сенсі означає не тільки нейрофізіологічні чи психічні функції, а й сукупність всіх тих вегетативно-чуттєво-інтелектуальних явищ, що складають концепцію людської психіки. Відомо, що між інтелектуальними, тобто когнітивними, емоційними і вольовими, та вегетативно-чуттєвими процесами існує тісний взаємозв’язок. Тому їх важко відокремити…” (З. Лико, цит. п. с. 641).

Ще раз підтверджується правильне визначення, яке стверджує, що в Біблії, як душа, так і дух, означає саму людину, як її внутрішній світ (Мар. 2,8; 1 Кор. 2,11), так і абсолютне ціле (Бут. 6,17; Фил. 4,23; 2 Тим. 4,22; Філ. 1,25).

Коли людина помирає

Смерть є протилежністю життя, а процес вмирання є зворотнім описаному в Книзі Буття процесу створення й оживлення першої людини.

Згадаймо: на початку створив Господь Бог людину, а точніше – тіло людське – “з земного пороху” (1 Бут. 2,7). Однак, хоч і прекрасно сформоване й готове виконувати свої функції тіло, воно все ще було мертве! Тому Господь Бог, реалізуючи Свій намір створити людину за Своїм образом і подобою (1 Бут. 1,26), «вдихнув їй у ніздрі подих життя, і людина стала живою істотою» (душею живою – Бут. 2,7).

Поєднання земного елементу – прекрасно сформованої й організованої матерії, з духовним елементом – життєдайним Божим подихом, створило людину – живу  істоту, наділену інтелектом та волею.

Смерть – це зворотний бік творіння. У момент смерті “дихання життя” (Бут. 2,7; пор. “дух життя” – Об. 11,11), відступає від людини й повертається до Бога, а тіло повертається до пороху: «порох повернеться в землю, з якої вийшов, а дух повернеться до Бога, Який його дав» (Екл. 12,7); «Вийде дух його і вернеться в землю свою; в той день загинуть усі помисли його» (Пс. 145,4 – Філ.); «Якби Він вирішив повернути Свого Духа назад, – тобто забрати до Себе дихання, яке дав, то в одну мить загинуло б усе живе, і людина повернулася б у порох землі» (Йов. 34,13-15); «Коли відвертаєш Своє обличчя, їх охоплює страх. Віднімаєш їхнє дихання, вони гинуть й перетворюються в порох. Пошлеш Своє дихання, вони будуть створені, і Ти оновиш поверхню землі» (Пс. 104,29-30).

Стан смерті характеризується абсолютною несвідомістю: «Вийде дух його і вернеться в землю свою; в той день загинуть усі помисли його» (Пс. 145,4 – Філ.); Живі знають, що помруть, а мертві нічого не знають, і вже нема їм відплати, тому що і пам’ять про них піддана забуттю, і любов їх і ненависть їх і ревнощі їх уже зникли, і нема їм більше частки повіки ні в чому, що відбувається під сонцем. […] Усе, що може рука твоя робити, за силами роби; тому що у могилі, куди ти підеш, немає ні праці, ні роздумів, ні знання, ні мудрості» (Екл. 9,5-6.10 – Філ.).

Могила – це “місце мовчання”. Померлі, не маючи жодної свідомості, не можуть нічого відчувати чи, яким-небудь чином, брати участь у житті живих. Це справді “країна забуття”, кінець етапу дочасного існування, мовчазне й несвідоме очікування на день воскресіння:

«Не мертві хвалитимуть Господа, ані всі ті, що сходять у місце мовчання» (Пс. 113,25 – Гиж.);

«Хіба Ти робиш для мертвих чудеса? Хіба мертві встають, щоб тебе прославляти? Хіба хтось у могилі розповідатиме про Твоє милосердя, а про Твою вірність у місці зотління? Хіба в темряві могили можна дізнатись про Твої дивовижні діяння, — в землі забуття про Твою справедливість?»(Пс. 88,11-13).

«Наче хмара, що розвіюється й зникає, так стається із тим, хто сходить до шеолу, – він звідти вже більше не виходить. Він ніколи не повернеться до власного дому, і місце,  де він жив, його не впізнає» (Йов. 7,9-10);

«Однак я знаю, що мій Викупитель живий, і Він останнього дня підійме мене з пороху! Навіть тоді, коли ця моя шкіра розпадеться, – я в своєму тілі побачу Бога» (Йов. 19,25-26).

Наведені вище слова патріарха Йова, та багато подібних зі Святого Письма, вчать нас, що смерть, яка є участю всіх людей, є своєрідним сном, з якого ми одного дня прокинемось, – це відпочинок після праці земного життя:

«Сон також є символом смерті, тобто стану, з якого ми будемо виведені в момент воскресіння» (Дан. 12,2; Мар. 5,39; Ів. 11,13; 1 Кор. 15,20-21; Еф. 5,14; 1 Сол. 5,6.10 – Словник Нового Завіту, с. 562).

Зазначені вище біблійні вірші, а також багато подібних тверджень (див.: Втор. 31,16; 2 Сам. 7,12; Йов. 7,21; Мат. 9,24; Ів. 11,11; пор. 2 Пет. 3,4: Об. 14,13 – у цілому 66 віршів у сімнадцяти книгах Біблії; 17 віршів у Новому Заповіті), надають смерті інший вимір, вказуючи на її обмежений часовий діапазон. Зі “сну смерті”, як і з будь-якого сну, людина буде пробуджена! Для віруючих це станеться при другому пришесті Господа Ісуса Христа (1 Кор. 15,2223; 1 Сол. 4,16)!

Воскресіння – єдина надія  на життя!

«СМЕРТЬ. Згідно з біблійною антропологією, перехід зі стану життя до стану нежиття не відбувається внаслідок відділення душі від тіла, а внаслідок повної втрати життєвої енергії. Життя припиняється. Померлий (гр. nekros) уже не є “живою душею”, чим була людина в момент творіння (1 Кор. 15,45). Дух відійшов від людини, щоб повернутися до Бога, який єдиний є безсмертний (Екл. 12,7; 1 Тим. 6,16). У Новому Завіті смерть (грец. thanatos) найчастіше виступає у контексті воскресіння, а не безсмертя» (Словник Нового Завіту, с. 603-604 PL).

Характеристика, викладена в словнику, хоч по суті і є правильною, однак вимагає певного важливого доповнення, а саме: ніде в Біблії (а не тільки в Новому Завіті!) не зустрічаємо смерть в контексті безсмертя! Атрибут безсмертя належить виключно Всевишньому, який може дарувати життя всім Його творінням. І коли так стається, то, в будь-якому випадку, це безсмертя, обумовлене послухом Йому (1 Тим. 6,16; Ів. 5,26; пор. Бут. 2,17; 3,22). Бо «заплата за гріх – смерть» (Рим. 6,23а). Натомість правдою є те, що Біблія (див. Йов. 14,12-15; 19,24-27), а в основному Новий Заповіт, говорить про земну смерть – як праведних, так і неправедних – тільки в контексті воскресіння (пор. Ів. 11,23-24; 1 Кор. 15,1-54; 1 Сол. 4,13-17):

«Не хочемо, щоб ви, брати, не знали про померлих, аби не сумували, як інші, котрі не мають надії. Бо коли віримо, що Ісус помер і воскрес, то й померлих в Ісусі Бог приведе з Ним. Це говоримо вам Словом Господнім: що ми, живі, які залишимося до приходу Господнього, не випередимо померлих. Адже Сам Господь з наказом, при голосі архангела і при Божій сурмі, зійде з неба, — і першими воскреснуть померлі в Христі. Потім ми, живі, які залишимося, разом з ними будемо підхоплені на хмари, на зустріч з Господом у повітрі, — і так завжди будемо з Господом. Тому потішайте одне одного цими словами»(1 Сол. 4,13-18).

«Не дивуйтеся цьому, бо надходить час, коли всі, хто в могилах, почують Його голос; і вийдуть ті, які робили добро, у воскресіння життя, а ті, які робили зло, — у воскресіння суду» (Ів. 5,28-29).

Вчення Божого Слова в цьому питанні є простим і зрозумілим: навіть після найдовшого життя кожна людина помирає, занурюючись у повну несвідомість. І хоч проходять сотні й тисячі років, нічого в її стані не змінюється.

Усе зміниться в день другого славного пришестя Господа Ісуса Христа. Саме тоді відбудеться перше воскресіння, воскресіння праведних, яких Спаситель на тисячу років забере до “дому Отця” в небеса (Ів. 14,1-3). А після воскреснуть і всі неправедні – на суд.

Істина про воскресіння є єдиною надією на життя. Вона неодноразово підтверджується у Святому Письмі. А наведені нижче доводи однозначно свідчать про те, що елліністичне, прийняте в номінальному християнстві уявлення про безсмертя душі є незнаним для Божого Слова, відповідно й помилковим.

Давайте зважимо аргументи:

Найперше привертає увагу смерть Ісуса Христа, Його триденний гробовий сон та Його воскресіння. Смерть Господа Ісуса Христа була реальним фактом. Він дійсно помер через наші гріхи; це не був перехід в іншу реальність, існування в іншому вимірі чи іншому світі. Це була смерть! А через три дні й три ночі Він був виведений зі стану смерті й Божою силою повернутий до життя: «Адже Бог і Господа воскресив, воскресить і нас Своєю силою» (1 Кор. 6,14); «Якщо дух Того, Хто воскресив Ісуса Христа з мертвих, живе в вас, то Той, хто воскресив Ісуса Христа з мертвих, оживить і Ваші смертні тіла Духом Своїм, який живе в вас» (Рим. 8,11).

Будь-який інший підхід до цього факту спотворює біблійне вчення. Бо якби, незважаючи на свою реальну смерть, Ісус Христос залишався живий, то Його смерть не була б смертю, а Його воскресіння було б містифікацією! Висувається іноді аргумент, що Його воскресіння було тільки воскресінням Його тіла. Але це перестає бути аргументом, коли, якщо врахувати той факт, що тіло, в якому Ісус згодом являвся учням, яке мало помітні сліди від цвяхів та спису (див. Ів. 20,24-27), не було Його реальним тілом, а духовним – нетлінним і безсмертним (пор. Фил. 3,20-21; 1Кор. 15,51-52). Це був результат явної матеріалізації, обумовленої обставинами й пристосованої до цих обставин. Фактично в момент воскресіння Він повернувся до Свого духовного, небесного стану (пор. Ів. 17,5) і був піднесений понад усім (пор. Фил. 2,9-11). До цього Він був мертвим впродовж трьох діб, про що Він сам свідчить: «І був Я мертвий, і ось Я живий навіки-віків. Я маю ключі від смерті й від аду» (Об. 1,17-18).

Посилаючись на це, апостол Павло заявив, що «Якщо Христос не воскрес, тоді віра ваша марна: ви все ще в гріхах ваших» (1 Кор. 15,17). Чи міг він написати це, якби Ісус Христос, незважаючи на смерть свого тіла, насправді (“десь там в загробному світі”) був живий?! Апостол знав, що той, хто помер, є мертвим. І щоб він міг жити – повинен воскреснути!

За свідченням того ж апостол Павла, Ісус Христос став “первістком з померлих” (1 Кор. 15,20), «Вiн — початок, первiсток iз мертвих, щоб мати Йому в усьому першiсть (Кол. 1,18). Наслідуючи Його, ми уподібнюємось до Нього, як у смерті, яка є станом небуття, так й у воскресінні, завдяки чому ми будемо повернуті до життя!

Хоч ідея безсмертної душі передбачає, що безпосередньо після смерті кожна людина отримує нагороду або покарання, одразу радіє або страждає (небо-чистилище-пекло), то у висловлюваннях Ісуса Христа і Його учнів чітко чути й інший тон. Концепція остаточної нагороди, як і покарання, завжди розглядається в контексті Воскресіння:

«Коли ти справляєш обід або вечерю, не запрошуй своїх друзів, ані своїх братів, ані своїх родичів, ані багатих сусідів, щоб і вони тебе колись запросили, — і в цьому буде тобі винагорода.  Але коли влаштовуєш гостину, клич бідних, слабких, кривих, сліпих, — і будеш блаженний, бо не мають чим тобі віддати; віддасться ж тобі у воскресінні праведних!» (Лук. 14,12-14); Не дивуйтеся цьому, бо надходить час, коли всі, хто в могилах, почують Його голос; і вийдуть ті, які робили добро, у воскресіння життя, а ті, які робили зло, – у воскресіння суду» (Ів. 5,28-29).

«Але самі в собі ми мали присуд смерті, щоб не надіятися на себе самих, але на Бога, Який воскрешає мертвих» (2 Кор. 1,9).

Це прості й зрозумілі слова, а їх вимова однозначна – нагорода чи покарання чекають на померлих не одразу після смерті, а після їх воскресіння. Про це ж говорив Ісус Христос в декількох місцях (див.: Мар. 12,18-26; Лук. 20,27-40) та інші автори книг Нового Заповіту (див.: Дії 24,15; Рим. 8,11.18-23; 1 Сол. 4,13-17; 1 Кор. 15,29; Кол. 3,1-4).

Варто відзначити також 11 розділ Послання до Євреїв, автор якого так висловився про героїв віри Старого Заповіту, які давно вже закінчили своє життя: «I всi цi, засвiдченi у вiрi, не одержали обiцяного, тому що Бог передбачив про нас щось краще, щоб вони не без нас досягли досконалости» (Євр. 11,39-40 – Філ.).

Цей чудовий Божий задум (щоб у досягненні вічності одні спасенні не випередили інших) здійсниться в день першого воскресіння! Тоді всі померлі праведники за всю історію Землі воскреснуть в нетлінних, безсмертних тілах, і разом з живими праведниками, які дочекаються пришестя Господа Ісуса Христа, будуть забрані в «дім Отця» на небеса (1 Сол. 4,13-17; 1 Кор. 15,50-54; Фил. 3,20-21; Ів. 14,1-3)!

Ця істина була детально викладена апостолом Павлом у 15 розділі першого Послання до Коринтян: «Якщо немає воскресіння мертвих, то й Христос не воскрес.  А якщо Христос не воскрес, тоді марна й проповідь наша, марна й віра ваша… Якщо ж Христос не воскрес, тоді віра ваша марна: ви все ще в гріхах ваших. Тоді й ті, які упокоїлися у Христі, загинули!» (1 Кор. 15,13-14.17-18).

Повторимо ці слова: якщо немає воскресіння, то немає іншої надії! Апостол не лише передав вчення, яке лежить в основі надії вірних християн, він мав до нього також дуже особисте ставлення: «Коли я боровся зі звірами в Ефесі як людина, то яка мені від того користь? Якщо мертві не встають, то «будемо їсти і пити, бо завтра помремо» (1 Кор. 15,32).

Справа очевидна. Адже якби, незалежно від тіла, існувала безсмертна, нагороджена чи покарана відразу після смерті душа, то воскресіння не мало би жодного сенсу! Тому що незалежно від того буде воскресіння чи ні, праведники мали б до чого прагнути – неба, у якому людська душа вічно щаслива. Грішники мали б чого боятися – чистилища (з його палаючим, хоч і очищаючим вогнем) і пекла (з його нескінченними муками)!

Але цього не вчив ні Ісус Христос, ні апостол Павло, й ніхто з апостолів. Бо так не вчить Писання. Цей чужий, язичницький погляд, був запозичений з еллінізму й був прийнятий церквою тоді, коли її керівники відступили від простоти Євангелії Христової. Писання, навпаки, вчить про єдину надію, якою є воскресіння праведних у досконалих і безсмертних тілах, що й станеться в день другого пришестя Господа Ісуса Христа. Саме тоді пролунає переможний крик святих Божих: «Смерте, де твоя перемога? Де твоє, смерте, жало?»(1 Кор. 15,55).

Чи існує пекло?

Вчення про вічні муки засуджених в пеклі (як і вчення про періодичні муки душ в “чистилищі”), глибоко вкоренилося у свідомості багатьох християн. Цій темі присвячена багата церковна література. Картини пекла, представлені перед очима прихожан, лякають від колиски й до могили.

«Концепція пекла, – пише Ян Гродзицький, – являє собою богословську суміш декількох біблійних термінів, що мають окреме значення. Тими термінами є євр. “шеол” та гр. “аїд”, “геєна” і “тартар”. Поєднання представлених ними понять та їх переклад словом “пекло” створили католицьке розуміння…» (Церква догм і традицій, с. 149).

Нижче розглянемо значення зазначених термінів, щоб підтвердити або спростувати офіційно проповідуване церквою вчення про “пекло”:

1. Шеол

Цей термін зустрічається в Старому Завіті 65 разів. Що він означає? На думку доктора Вільгельма Сміта, автора Біблійного Словника, слово “пекло” широко використовується нашими перекладачами при перекладі древньоєврейського слова “шеол”. Однак було б доречніше, якщо б це єврейське слово перекладали як “могила” чи “безодня”… (А Dictionary of the Bible, р. 234).

Аналогічну думку висловлюють провідні богослови та католицькі екзегети: «згідно з тогочасним уявленням, під поверхнею Землі знаходилася країна померлих, звана по-єврейськи шеол (грец. Аїд), куди після смерті йшли всі без винятку – хороші й погані, багаті й бідні. З тієї країни смерті вже не було повернення. “Мертві” (metim) або “тіні” (rephaim) перебували там в “мороці смерті”; ніщо не порушувало їх спокою й тиші. Такий їхній стан не називався життям, бо країна померлих була протилежністю “країні живих” (пор. Іс. 38,11). Іншою протилежністю був характерний вислів: “бачити світло” й бути чи існувати “під сонцем”. Це означало, що лише живі люди можуть бачити сонячне світло, тоді як мертві перебувають у мороці. У деяких текстах синонімом слова “шеол” є могила (євр. бор)» (Ч. Якубець, Старий і Новий Заповіт, с. 187).

«Місцем перебування померлих є шеол (зустрічається 65 разів). Іноді називається також Аввадон (5 разів). Шеол подібний до ненаситної п’явки (Пр. 30,15-16). Там панує повна темрява (Йов. 10,21; 38,17; Пс. 87/88,7.13). Його жителі ніколи не бачать світла (Пс. 48[49],20). Крім темряви, для шеолу характерним також є порох (Іс. 26,19; Йов. 17,16; 20,11; Пс. 29[30],10; Дан. 12,2). Особливістю перебування в шеолі є припинення будь-якої діяльності (Екл. 9,10). Померлі абсолютно не відають, що відбувається на землі (Екл. 9,5-6.10; Йов. 14,21; Іс.в 63,16). Шеол – це країна, де немає пам’яті (Пс. 87/88,13). Найкраще, що є в шеолі, це відпочинок (Йов. 3,17-19). Саме в цьому смерть іноді має перевагу над життям (Екл. 3,17-19). Тому цілком очевидно, що ізраїльтяни не вважали перебування в шеолі продовженням земного життя, всупереч думці деяких критиків» (Біблійна енциклопедія, т. II, с. 576-577).

Позиція лінгвістів і богословів знаходить підтвердження в біблійному матеріалі, у текстах, що говорять про «сходження до Шеолу»:

«Чого мені очікувати? Країна мертвих (шеол) – дім мій» (Йов. 17,13), – каже Йов, людина, праведність якої засвідчив сам Господь (пор. Йов. 1,1.8). Невже він збирається в пекло? Аж ніяк! Чоловік цей, розбитий горем і стражданнями, з тугою дивився в бік могили, де міг би відпочити від мук: «Там беззаконні перестають наводити страх, і там відпочивають виснажені в силі. Там в’язні разом насолоджуються спокоєм і не чують криків приставника. Малий і великий там рівні, і раб вільний від господаря свого» (Йов. 3,17-19 – Філ.).

Так само розумів це Соломон, коли писав: «Усе, що може рука твоя робити, за силами роби; тому що у могилі, куди ти підеш, немає ні праці, ні роздумів, ні знання, ні мудрости» (Екл. 9,10).

Шеол аж ніяк не означає пекло в традиційному розумінні. Це місце мовчання й забуття, місце відпочинку всіх померлих, які очікують на день воскресіння.

2. Аїд (Гадес)

Термін “аїд” буквально означає “невидимий”. Це грецьке слово, еквівалентне єврейському “шеол”, також означає місце мовчання, тобто могилу.

«Збіжність обох термінів особливо яскраво виступає в паралелі: Пс. 15/16,8-10 та Дії 2,25.27, де мовиться про Христа. У згаданому Псалмі є месіанське пророцтво Давида: «Повсякчас бачу я Господа перед собою, бо Він праворуч мене, і я не захитаюся. Тому радіє серце моє і веселиться язик мій, навіть тіло моє спочиває в надії, що Ти, Господи, не залишиш душі моєї в пеклі і не даси святому Твоєму побачити тління» (Пс. 15/16,8-10 – Філ.).

«Цей текст зустрічається й у книзі Діянь як цитата, приведена апостолом Петром, з тим, що слово “безодня” (“sheol”) представлено тут терміном “Аїд” (могила). Апостол Петро, коментуючи цей текст, звернув увагу на його месіанське значення: Давид, будучи пророком, – пояснює Петро, і знаючи, що Бог йому урочисто присягнувся, що один з його нащадків посяде його престол, він говорив пророчо про воскресіння Христа, що не буде залишений у гробі (аїд), і що тіло Його не зазнає тління” (Дії 2,30-31). Обидва терміни, “шеол” і “аїд/гадес”, були ідентифіковані» (Я. Гродзіцкі, Церква догм і традицій, с. 152-153).

Жоден з текстів Святого Письма не дозволяє розуміти це так, як би цього хотіла Римо-католицька церква, як місце “вічної кари сатани та неспасенних людей”! “Аїд”, як і “шеол”, є синонімами могили, де і праведники, і грішники спочивають, занурені в глибокий сон – у стані абсолютної несвідомості, очікують на День Воскресіння. Коли цей момент настане, «всі, хто у могилах лежать, почують голос Сина Людського. Вони повстануть із могил. Всі ті, хто добро робили, воскреснуть для життя вічного, котрі ж чинили зло, встануть, щоб бути засудженими» (Ів. 5,28-29).

Описуючи фінальні події земної історії, Святе Письмо стверджує, що після Великого Суду «смерть і ад будуть вкинені у вогняне озеро» (Об. 20,14).

Очевидним є: якщо аїд буде кинутий у вогняне озеро, то він не може бути одночасно і тим палаючим вогнем, як це бачимо з традиційних поглядів.

3. Геєна

Тільки третій термін “геєна”,що теж перекладають як “пекло”, означає місце страти й знищення сатани, його ангелів і засуджених людей.

«З теологічного пункту бачення, помилково вважати біблійний “шеол” та “аїд” місцем перебування демонів та вічно-палаючого вогню, і місцем покарання грішників. Питання це виступає з усією гостротою, будучи важливим біблійним вченням, про відповідальність людини перед Богом. Скрізь, де є закон, присутня відповідальність, а в контексті злочину – покарання або помилування. Це природний порядок речей – не лише світський, але й божественний. Оскільки у Всесвіті діє Закон Божий, порушений людиною, не слід дивуватися, що поряд із благодаттю, доступною грішникам заслугами Христа, фігурує й покарання, що є виявом Божої справедливості. «Відплата за гріх – це смерть», – вчить Святе Письмо. Відплатою цією буде “вогонь геєни” як результат Страшного Суду» (Я. Гродзіцкій, ц. п., ст. 154).

Святе Письмо багато говорить про майбутнє знищення грішників у вогні.  

Про це говорив Ісус Христос:  

«А Я кажу вам, що кожний, хто гнівається на брата свого безпідставно, підпадає під суд. Якщо хто скаже на свого брата: рака (виродок), — той підлягає верховному суду. А хто скаже: дурний, — той підпадає під вогняну геєну

Якщо ж твоє праве око спокушає тебе, — вийми його і кинь геть від себе, бо краще для тебе, щоби пропав один із твоїх членів, аніж щоб усе твоє тіло було вкинуте до геєни вогняної; 

Не бійтеся тих, хто вбиває тіло, душі ж убити не можуть; бійтеся більше того, хто може і душу, і тіло погубити в геєні; Коли твоя рука або нога тебе спокушає, відрубай її і кинь геть від себе; краще тобі ввійти в життя кульгавим або кволим, ніж, маючи дві руки та дві ноги, бути вкинутим у вогонь вічний.  Коли твоє око тебе спокушає, вийми його й кинь від себе; краще тобі однооким увійти в життя, ніж, маючи два ока, бути вкинутим у вогняну геєну; 

Змії, поріддя гадюче! Як втечете від суду геєни? (Мат. 5,22.29; 10,28; 18,8-9; 23,33).

Про це говорив також апостол Петро: «А сьогоднішнє небо й земля збережені тим самим Словом і тримаються для вогню на день суду і погибелі безбожних людей… А Господній день прийде, мов злодій [уночі], коли небо з гуркотом пройде, а розпечені стихії розплавляться, і земля та діла, що на ній, згорять» (2 Пет. 3,7.10).

Святе Письмо розуміє “геєну” не як нині існуюче місце страти сатани та грішних людей, а як визначення остаточного покарання над усяким безбожництвом: «Коли прийде Син Людський у Своїй славі й усі ангели з Ним, тоді сяде на престолі Своєї слави;  і зберуться перед Ним усі народи, і відділить їх одне від одного, як пастух відділяє овець від козлів; і поставить овець праворуч, а козлів — ліворуч… Тоді скаже й тим, які ліворуч: Ідіть від Мене, прокляті, у вічний вогонь, приготований дияволові та його ангелам!» (Мат. 25,31-33,41).

«Отже, як збирають кукіль і палять у вогні, так буде при кінці світу: Син Людський пошле Своїх ангелів, які зберуть з Його Царства всі спокуси й тих, хто чинить беззаконня, і вкинуть їх у вогняну піч; там буде плач і скрегіт зубів» (Мат. 13,40-42).

Бачення цього жахливого знищення було представлено апостолу Івану, який описав його так: «…зійшов вогонь з неба [від Бога], і пожер їх. А диявол, який зводив їх, був кинутий у вогняне й сірчане озеро… А смерть і ад були вкинені у вогняне озеро. Це — друга смерть, озеро вогняне. І кого не знайшли записаним у книзі життя, той був укинений у вогняне озеро; А лякливим і невірним, і нечистим, і вбивцям, і тим, які чинять розпусту та чари, ідолопоклонникам і всім неправдомовцям — їхня частка в озері, яке горить вогнем і сіркою, що є другою смертю» (Об. 20,9-10.14-15; 21,8).

Вогонь геєни – це друга смерть. Це остаточне знищення сатани, його демонів та всіх грішників. Тут знайде свій кінець всіляке зло, яке вже більше ніколи не відродиться. Останній із старозавітних пророків Малахія писав: «Бо ось, прийде день, що палає, як піч; тоді всі гордовиті і ті, що живуть нечестиво, будуть, як солома, і попалить їх грядущий день, — говорить Господь Саваоф, — так що не залишить у них ні кореня, ні гілок» (Мал. 3,19).

Відповідно до Божої справедливості, «відплата за гріх – смерть» (Рим. 6,23). Я хочу чітко це зазначити: саме смерть, а не вічне життя в муках! А будь-яка смерть – є станом несвідомості й небуття. Різниця між першою й другою смертю полягає в тому, що після першої смерті всі мертві воскреснуть, а після другої смерті вже немає повернення! Вогонь геєни назавжди знищить все зло, не залишивши від нього “ні кореня, ні гілочки”, так що не залишиться нічого, від чого зло могло б відродитися. «Що замишляєте ви проти Господа? Він звершить знищення, і біда вже не повториться» (Наум 1,9).

Варто також знати, що термін “геєнна” не є грецьким виразом, а представляє собою грецьку форму назви долини Гіннома (Іс. Н. 15,8), що була недалеко від Єрусалиму, відома з давніх часів, як прокляте й огидне місце. У царську епоху там приносили людські жертви Молоху (2 Хрон. 33,6), а за часів Христа це було місцем збору й спалювання всіх міських нечистот. Ця долина, що була місцем огиди й знищення, була красномовною ілюстрацією покарання вогнем і вічною смертю. Христос, говорячи про “вогняну геєну”, використовував саме цю ілюстрацію (Я. Гродзицький, цит. п., с. 156).

Ян Гродзицький в цьому питанні спирається на думку католицьких богословів, які пояснюють: «слово геєна є грецькою формою арамейського “gehinnam”, що походить від євр. /ge / і / hinnom/ = “долина стогону” або “долина синів Гіннома”. Це назва долини, розташованої на південь від Єрусалиму, поруч з долиною Кедрон. З огляду на культ Молоха, якому приносили в жертву дітей (2 Цар. 16,3; 21,6), і в результаті опоганення  цього місця благочестивим царем Йосією (2 Цар. 23,10) та внаслідок прокляття його Єремією (Єр. 7,32; 19,6) долина Гінном стала проклятим і небажаним місцем майбутнього покарання грішників» (Біблійна енциклопедія, т. І, с. 412).

4. Тартар

Цей термін, також перекладений словом “пекло”, зустрічається лише один раз в Новому Заповіті й означає місцезнаходження сатани і його грішних ангелів. Два біблійних вірші говорять про це безпосередньо:

«І ангелів, які не зберегли свого початкового стану, але покинули своє житло, затримав у вічних кайданах під темрявою для суду великого дня» (Юди 1,6);

«Адже коли Бог не пощадив ангелів, які згрішили, а в кайданах темряви вкинув до аду (тартар), аби берегти на суд (2 Пет. 2,4).

Тож і тартар не означає місця нинішнього покарання сатани, його демонів і засуджених людей. Крім того, для демонічних істот – як і для проклятих людей – час покарання ще не настав. Він настане лише в кінці часу, у вогні геєни.

Термін “тартар” не зовсім пояснений в Біблії. Хоч деякі вірші ніби посилаються на нього, він все ще оповитий певною таємницею. Зауважимо, наприклад, що одного разу вигнані Ісусом демони, боячись іти “в безодню”, просили Христа, щоб дозволив їм піти в інше місце, що й сталося (Лук. 8,26-33).

Що їх так лякало?… З тих пір, як сатана був скинутий з неба (Об. 12,7-9), він сам і його ангели безальтернативно знаходяться на нашій планеті! «Сатана, – писав апостол Павло – панує в повітрі і діє в непокірних синах» (Еф. 2,2). На думку деяких, саме наша планета й оточуюча її атмосфера є місцем ув’язнення сатани – “тартар/пекло”. Однак ця гіпотеза викликає чимало сумнівів.

Одне абсолютно точно. І сатана, і демони, і несправедливі люди очікують суду й остаточного знищення.

Все ж таки Ян Гродзицький справедливо зазначає, що стосується місця очікування суду несправедливих людей і демонічних духів, існує велика різниця. Бо померлі грішники очікують його в “пеклі”, інакше в “аїді”,  тобто в земному поросі, перебуваючи в стані повної несвідомості. Натомість сатана і його демони опинилися в пастці на землі, і вони, як і раніше, “діють в синах непокори”. Тому, якщо мертві вже більше ніяк не можуть діяти, сатана, як “князь цього світу” (Ів. 14,30), постійно творить зло й примножує свій гріх. Коли настане день розплати, царювання сатани закінчиться, і воскреслі грішники постануть перед суддеюХристом, щоб звітувати про своє життя (Екл. 12,13-14).

Притча про багача й Лазаря

У Слові Божому є деякі вірші й твердження, які створюють певні труднощі в розумінні обговорюваної теми. Виходячи з розуміння, що Біблія не може собі перечити, послідовно розглянемо кожен з них.

На перше місце висувається притча “про багача і Лазаря” (Лук. 16,19-31).

Багато християн сприймають цю притчу як буквальний опис стану померлих людей, з яких одні (праведники), відразу після смерті, досягають вічного блаженства, а інші (грішники), також відразу після смерті, опиняються в місці покарання. Доля перших і других є остаточною й незворотною. Та чи правильним є таке розуміння?

Відповідь може бути тільки одна – таке розуміння є неправильним!

Це однозначно випливає з усього навчання Ісуса Христа та Його апостолів щодо цього предмету. Бо Ісус вчив, що нагороду за праведне й богобоязливе життя вірні Богу люди отримають у день воскресіння праведних: «Говорив же Він і до того, хто запросив Його: Коли ти справляєш обід або вечерю, не запрошуй своїх друзів, ані своїх братів, ані своїх родичів, ані багатих сусідів, щоб і вони тебе колись запросили, — і в цьому буде тобі винагорода.  Але коли влаштовуєш гостину, клич бідних, слабких, кривих, сліпих, —  і будеш блаженний, бо не мають чим тобі віддати; віддасться ж тобі у воскресінні праведних!» (Лук. 14,12-14);

«…коли з’явиться Архипастир, одержите нев’янучий вінець слави» (1 Пет. 5,1-4);

«Не дивуйтеся цьому, бо надходить час, коли всі, хто в могилах, почують Його голос;  і вийдуть ті, які робили добро, у воскресіння життя, а ті, які робили зло, — у воскресіння суду» (Ів. 5,28-29);

«Не хочемо, щоб ви, брати, не знали про померлих, аби не сумували, як інші, котрі не мають надії.  Бо коли віримо, що Ісус помер і воскрес, то й померлих в Ісусі Бог приведе з Ним.  Це говоримо вам Словом Господнім: що ми, живі, які залишимося до приходу Господнього, не випередимо померлих.  Адже Сам Господь з наказом, при голосі архангела і при Божій сурмі, зійде з неба, — і першими воскреснуть померлі в Христі. Потім ми, живі, які залишимося, разом з ними будемо підхоплені на хмари, на зустріч з Господом у повітрі, — і так завжди будемо з Господом» (1 Сол. 4,12-17);

«Хай не тривожиться ваше серце: вірте в Бога і в Мене вірте. У домі Мого Отця багато осель. А якби не так, то Я сказав би вам, оскільки йду приготувати вам місце. І коли піду та приготую вам місце, то Я знову прийду і візьму вас до Себе, щоби де Я, там і ви були» (Ів. 14,1-3).

Твердження про винагороду й покарання одразу після смерті було однозначно заперечено в 11 розділі послання до Євреїв, де були згадані Божі люди віри Старого Завіту. Наостанок там сказано: «І всі вони, засвідчені вірою, не одержали обітниці,  оскільки Бог передбачив для нас щось краще, щоб вони не без нас осягли завершення» (в. 39-40). Бо, відповідно до Божого веління, усі спасенні в одну мить, в момент першого воскресіння, будуть зодягнуті в досконалі й безсмертні тіла й разом з Господом Ісусом Христом відправляться до “дому Отця” (Ів. 14,1-3)!

Отже, як слід розуміти згадану притчу?

Просто, як притчу. Це не розповідь про “життя після смерті”, а повчальна алегорія. А в притчах закладено певний сенс – один або декілька важливих уроків. А їх художня складова слугує тільки як палітурка для завуалювання й приховання змісту, щоб – як висловився Ісус – сторонні, невідроджені люди, «дивлячись, не бачили, а слухаючи, не чули й не розуміли» (Мат. 13,10-13). Тут є певна закономірність: поверхнева людина звертає увагу й задовольняється тим, що зовнішнє – того тримається й на тому будує, і тим часто спотикається. І навпаки: ті, хто має Божого

Духа, шукають прихований сенс – як та людина, що шукає “скарб” (пор. Мат. 13,44).

І ще дещо: притчі найчастіше розповідають про життєві справи, зображують реалії людського життя, явища природи та інше (пор. Мат. 13,3-35). Тому ми з великим подивом відзначаємо, що деякі з приповістей ніби схвалюють неправильні вчинки й заохочують до наслідування негативних прикладів. Так є, наприклад, у притчі про “невірного управителя” (Лук. 16,1-8). Але чи випливає з цього, що Ісус закликає своїх послідовників бути нечесними й неморальними? Очевидно, що ні. Згадана причта аж ніяк не закликає до зловживань і махінацій. Головним її посилом є заклик до далекоглядності в духовній сфері. «Адже сини цього світу мудріші від синів світла у своєму роді» (Лук. 16,8). Решта елементів – це лише оформлення цього посилу.

Те, що в притчі важливим є насамперед саме цей посил, тоді як сюжет у ній виконує лише допоміжну функцію, підтверджує також притча, яку за деяких трагічних обставин розповідав ізраїльтянам син Гедеона – Йотам (Суд. 9,7-15). Взагалі – то, він розповів їм … байку! Але це була байка, що містить глибоку мораль, важливе послання й передбачення наслідків, які повинні були обрушитися на підступного царя Авімелеха, а також на грішних жителів Сихема!

Повертаючись до притчі “Про багача й Лазаря”, помічаємо, що від реалій вона відхиляється лише в одному, а саме в ситуації майбутнього в теперішньому часі. Все інше – це Біблійне вчення про винагороду й вічне покарання. Так чому ж вчить ця притча.

Насамперед, що всі страждання й кривди, понесені на Землі праведними людьми, будуть винагороджені сторицею у вічності. А життя в багатому егоїзмі буде суворо покаране.

Ісус підкреслив, що кожній людині дається тільки один шанс, який вона може використати для свого порятунку або який може безповоротно змарнувати (Євр. 9,27)!

Визначено покарання, яке спіткає всіх неправедних в кінці часу, після Страшного Суду. Цим покаранням є геєнна, “вогняне озеро”, у якому буде знищена всяка несправедливість (Об. 20,12-15).

Ісус Христос у цій притчі згадав Авраама й цим самим дав юдеям ще один надзвичайно важливий урок. Як відомо, вони занадто покладалися на своє тілесне походження від цього патріарха, на що Іван Хреститель також вказував, заявивши, що ця впевненість може виявитись ненадійною, оскільки «Бог може з каміння підняти дітей Авраамові» (Мат. 3,9; Лук. 3,8). Згодом Ісус говорив їм те саме: «Кажу вам, що багато хто прийде зі сходу й заходу і сяде з Авраамом, Ісааком та Яковом у Царстві Небесному, а сини Царства будуть викинуті в навколишню темряву; там буде плач і скрегіт зубів» (Мат. 8,11-12). Він хотів, щоб вони зрозуміли, якщо в своєму житті не чинитимуть як Авраам, то не можуть на нього покладатись (Ів. 8,37-40).

Однак найважливіший, мабуть, урок звучить у заключних словах, які Ісус вкладає в уста Авраама: «Вони мають Мойсея та пророків: хай їх слухають!Якщо Мойсея і пророків не слухають, не повірять і тому, хто з мертвих воскресне» (Лук. 16,29-31).

Євреї, яким було довірено Боже Слово, Божі одкровення та обітниці, були покликані бути хранителями Слова Божого. Але, на жаль, вони не виправдали Господню довіру. Замість покладатися на Слово Боже, вони все ще вимагали ознак і чудес, все ще блукали в розумінні виконання волі Божої. Ось чому Ісус Христос так часто вказував їм на помилки, духовну слабкість і невіру (Мат. 21,13; 22,29; Лук. 10,26; 24,25-27; пор. Мат. 12,38-42; 1 Кор. 1,22).

Найбільше упередження вони мали до Ісуса, відмовляючись визнати його Месією. Не вміючи правильно зрозуміти тексти Писання, які свідчили про Нього (Ів. 5,39), невіруючі юдеї, як і раніше, вимагали ознак (Мат. 12,38), а коли побачили вчинені Ним знамення-чудеса: зцілення, помноження хліба та інші – вони були настільки запеклі в упередженні, що приписали їх демонській силі (Мат. 12,22-30)!

Багач з притчі запевняє Авраама, що якщо хто-небудь з мертвих засвідчить його братам, то вони неодмінно повірять (Лук. 16,30), і просить: «пошли до них Лазаря!».

Характерним є, що це єдина притча, у якій один з героїв називається Лазар. Бо ось незабаром відбувається дивовижне: у Віфанії захворює Лазар. Коли про це довідується Ісус, Він каже: «Ця хвороба не на смерть, але для Божої слави, щоби Божий Син прославився через неї!» (Ів. 11,1-4). Незабаром Лазар помирає. Ісус вичікує, поки тіло Лазаря не опиниться в стані розкладання, а тоді вже відправляється до дому Марії й Марти.

Раніше Христос вже двічі здійснив чудо воскресіння мертвих – сина удови з Наіну (Лук. 7,11-17) і дочки Яіра (Лук. 8,40-56). Проте, воскресіння у цих двох випадках відбулось незабаром після смерті. Інакше було з воскресінням Лазаря, тіло якого вже розкладалося. Факт його воскресіння мав стати для юдеїв остаточним доказом того, що Ісус – Божий Месія! І таким Він став для багатьох з них (Ів. 11,45). Але не для більшої частини єврейських старійшин. Вони у своєму засліпленні ще більше зненавиділи Ісуса й гаряче бажали Йому смерті! Мало того, у Євангелії читаємо, що «первосвященики радилися, щоб вбити і Лазаря» (Ів. 12,9-10)!

Враховуючи ці події, важко не погодитись, що притча «про багача й Лазаря» безпосередньо пов’язана з цими фактами й настроями серед юдеїв. Минуло небагато часу і хід подій підтвердив, що юдейським старійшинам вже ніщо не допоможе, що фарисеї і книжники не повірять навіть тоді, коли Лазар воскресне з мертвих (пор. Лук. 16,30-31).

Є ще одне питання, з яким згадана притча, схоже, має істотний зв’язок. З Біблії ми дізнаємося, що в єврейському середовищі були різні погляди на смерть і воскресіння. Тож фарисеї вірили в існування божественних ангелів і демонічних духів, а садукеї в це не вірили. Садукеї не вірили і в воскресіння (Мат. 22,23; Дії 23,8).

Більше того, під впливом елліністичних поглядів, які, особливо в останні два століття до народження Ісуса, спотворили юдаїзм, деякі юдеї перейняли поганські уявлення про безсмертя людської душі. Цей повільний, але прогресуючий процес почався в домаккавейські часи (на зламі III/II століття до Різдва Христового), а його відлуння ми знаходимо, зокрема, в історичних Маккавейських книгах. Це було, звичайно, величезним відступленням від Слова Божого, яке ясно вчить, що мертві перебувають в стані повної несвідомості (Екл. 9,5-6.10) і свідомість їх відновиться тільки в момент воскресіння (Йов. 19,23-26; Ів. 5,28-29; 1 Кор. 15,12-23). Саме за таких обставин Ісус Христос виголошує притчу, у якій Він начебто підтверджує елліністичні погляди. Чому?! Невже Вчитель людства навмисно вводить в оману юдеїв, які Його слухають?! Це вкрай делікатне питання, адже очевидно, що Він знав, як Його слова можуть сприйняти елліністи! Тоді чому Він побудував цю притчу саме таким чином?

Особисто я схиляюся до думки, що Ісус так вчинив навмисно і цей аспект Його розповіді був тестом для юдеїв. Про що мова?

Перш ніж ми підсумуємо факти, пов’язані з цією притчею, хочу звернути увагу на 2 Сол. 2,11, де читаємо, що людям, які не цінують Писання й не люблять істину, Господь Бог «посилає дію омани, щоб вони вірили в неправду».

А тепер факти:

По-перше, Господь Ісус мав право побудувати притчу, яка «своїм сюжетом» могла не узгоджуватися з вченням Писання про стан померлих, адже це є лише притча!

По-друге, саме в цій притчі Ісус надзвичайно сильно підкреслює, що єдиним авторитетом, єдиним джерелом інформації про долю померлих є Писання! Це найсильніший акцент і, в той же час, родзинка всієї притчі.

Таким чином, кожен, хто применшує авторитет Писання, забуває про нього й ігнорує його, та й, піддаючись елліністичним релігійним впливам, вважає цю притчу докладним описом стану померлих, той неодмінно помиляється!

Іншими словами, відповідно до концепції, вираженої в 2 Сол. 2,11, не шануючи істину, виражену в Писанні, людина конче віритиме “неправді”!

У цьому контексті притча “про багача й Лазаря” – незалежно від її прямої вимови, про яку ми говорили раніше – стала перевіркою на вірність Святому Письму! Це однаково стосується як  сучасників Ісуса, так і всіх віруючих.

Ми знаємо Ісуса Христа як великого вчителя, що подає Божу істину всім спраглим. Однак той же Ісус є автором деяких, важливих для роздумів тверджень, таких як: «Не давайте святого псам і не кидайте ваших перлин перед свинями, щоб не потоптали їх своїми ногами і, обернувшись, не розшарпали вас» (Мат. 7,6)! Той же Ісус, коли Його запитали, чому Він приховує Своє вчення в притчах, пояснив учням, що Він робить так, щоб люди з запеклими серцями не розуміли його:

«Підійшовши, учні запитали Його: Чому Ти говориш до них притчами?  А Він у відповідь сказав їм: Бо вам дано пізнати таємниці Царства Небесного, а їм не дано.  Адже хто має, тому дасться, і матиме понад міру, а хто не має, то й те, що має, буде забране від нього.  Я тому говорю до них притчами, що, дивлячись, вони не бачать, а слухаючи, — не чують і не розуміють; і збувається щодо них пророцтво Ісаї, в якому говориться: Слухом будете чути, та не зрозумієте, і вдивляючись, будете дивитися, та не побачите. Адже серце цього народу огрубіло, і вухами недочувають, і очі свої замружили, аби не побачити очима і не почути вухами; та й серцем не зрозуміли і не навернулися, щоб Я зцілив їх» (Мат. 13,10-16).

«А дух повернеться до Бога»

Для багатьох щирих християн певна проблема полягає у віддаванні духа Богу. Ось псалмоспівець Давид кличе: «Виведи мене з сіті, яку таємно поставили на мене, бо Ти Заступник мій, Господи. В руки Твої віддаю дух мій — Ти визволив мене, Господи, Боже істини» (Пс. 31,5-6).

Ці слова в останній момент Свого життя вимовить потім Спаситель: «Отче, у Твої руки передаю Свій дух! Сказавши це, Він віддав духа» (Лук. 23,46). Згодом схожі слова промовив помираючий Стефан: «Господи Ісусе, прийми дух мій!» (Дії 7,59).

Тут варто відзначити, що в біблійній мові “дух” – це дихання життя; це саме життя. Тож Давид у цьому тексті довіряє Богу все своє існування.

Звичайно є різниця між словами Давида, Ісуса й Стефана. Давид довіряє Богу своє існування на Землі – своє фізичне життя, яке було під загрозою через царя Саула та інших його ворогів. У свою чергу, Ісус Христос перед обличчям неминучої смерті довіряє Батькові своє життя (дихання), будучи впевненим, що Батько поверне його Йому в момент воскресіння! Така надія супроводжує всіх вірних Богу людей. Ісус, вмираючи як Син Людський, повинен був пройти той же шлях. Батько не підвів Сина. Він повернув Йому життя (дихання) в момент воскресіння (Рим. 8,11; пор. Пс. 16,10).

Потім Стефан довіряє своє життя Ісусу.

Те, що Стефан віддає свій дух Синові Божому, є цілком доречним, бо ж пам’ятаємо, що після смерті й воскресіння Ісус Христос володіє “ключами від гробу і смерті” (Об. 1,18), тож і силою воскресіння для вічного життя. Цю силу Він застосує, коли прийде знову, щоб оживити праведних (“перше воскресіння” – пор. 1 Кор. 15,22.23) і неправедних (“друге воскресіння” – Дії 24,15; пор. Ів. 5,28.29; Об. 20,12.13).

Що означає: «Віддати Богу духа»?

Згідно з Писанням, «віддати Богу духа» – це довірити Йому наше майбутнє в надії, що, так як тут ми жили в духовному єднанні, так і коли завершиться час, ми будемо жити вічно в новій, безсмертній, первозданній, небесній реальності! Це важко виразити більш повно, ніж це висловив апостол Павло, написавши: «Якщо живемо, — для Господа живемо; якщо вмираємо, — для Господа вмираємо. Отже, чи живемо, чи вмираємо, — ми є Господні!» (Рим. 14,8). А в іншому місці: «Адже ви померли, і ваше життя поховане з Христом у Бозі. Коли з’явиться Христос — ваше життя, тоді й ви з’явитеся з Ним у славі» (Кол. 3,3-4).

Усвідомлення того, що все наше життя – як земне, так і вічне – залишається в Божих руках, надзвичайно заспокоює. Християни в різний час піддавалися гонінням і смерті. Деякі ламалися й відмовлялися від Божої істини. Так вони рятували своє дочасне життя. Та, на жаль, таким чином вони втрачали набагато більше – вічне життя. А яка пропорція між земним і вічним життям? Наше дочасне існування в тілі порівнюється з “травою”, “парою”, “вітром” або “сном”. Переслідувачі можуть відняти у дітей Божих земне життя – вони можуть “вбити тіло”. І більше нічого вони не можуть зробити. Вони не можуть зашкодити вічному життю, оскільки його тримає в Своїх руках Господь Бог! Саме Він є життєдавець і Він може назавжди погубити в геєні всіх, хто знехтував і відкинув Його!

Саме про це говорив Ісус Христос: «Не бійтеся тих, хто вбиває тіло, душі ж убити не можуть; бійтеся більше того, хто може і душу, і тіло погубити в геєні» (Мат. 10,28).

Ті, хто були вбиті за свою віру, у день воскресіння отримають вічне життя, якому вже ніхто й ніщо не загрожуватиме. Зовсім інша доля чекає всіх Божих противників і тих, хто заради земного порятунку зрадив Бога. В останній день вони будуть повернуті до життя, але тільки для того, щоб бути судимими і загинути назавжди (Об. 20,15). Це сумна й тривожна перспектива. Одночасно це сильне застереження для кожного християнина й кожної людини!

«Вийти з тiла й оселитися у Господа»

Чимало непорозумінь зібралось і навколо двох виловлювань апостола Павла – одне з Послання до Коринтян, а інше – з Послання до Филип’ян:

«Сміливість же маємо i бажаємо краще вийти з тiла i оселитися в Господа. I тому ревно стараємось, чи то входячи, чи виходячи, бути Йому угодними; бо всiм нам належить стати перед судом Христовим, щоб кожному одержати згідно з тим‚ що вiн робив, живучи в тiлi, добре або лихе» (2 Кор. 5,8-10 – Філ.);

«Адже для мене життя — це Христос, а смерть — це надбання. Та якщо життя в тілі — це для мене плід діл, тоді я не знаю, що вибрати. Те й друге вабить мене: маю бажання звільнитися і бути з Христом, бо це набагато краще, а залишатися в тілі — потрібніше для вас» (Фил. 1,21-24).

На думку ряду коментаторів, ці висловлювання натякають, що одразу після смерті тіла настає спілкування з Богом у небесній реальності. Саме за таким спілкуванням, здається, сумує й про нього пише апостол Павло в обох цитованих текстах.

Беручись інтерпретувати висловлювання Павла, не можна забувати про застереження, яке дав апостол Петро. У другому своєму Посланні він заявив, що в посланнях Павла «є дещо важко зрозуміле, що ненавчені та нестійкі перекручують, як і інші Писання, — собі на власну погибель» (2 Пет. 3,16). Це стосується також вчення Павла, коли він говорить, між іншим, про Закон і Благодать. Точно так само і коли мовиться про “вихід з тіла, щоб бути з Христом”.

Прихильників традиційної інтерпретації (тобто тлумачення, заснованого на поширеній в християнстві вірі в безсмертя людської душі) тут слід попросити прояснити деякі істотні питання, а саме:

Якби в зазначених віршах апостол Павло дійсно висловив переконання, що одразу після своєї смерті зустрінеться з Христом, тоді чому в першому Посланні до Коринтян він так наполегливо наполягав на тому, що єдина надія всіх віруючих – воскресіння в день другого пришестя Господа Ісуса Христа? Чому він писав там, що якби не було воскресіння, то “марна віра ваша”?!…

Якби апостол Павло вірив у зустріч з Господом одразу після смерті, то чому незадовго до своєї страти (як відомо, він був обезголовлений в Римі в дні Нерона) заявив, що очікує розплати в день пришестя Ісуса: «Бо я вже стаю жертвою, i час мого вiдходу настав. Подвигом добрим я змагався, свiй бiг закiнчив, вiру зберiг; а тепер готується менi вiнець правди, який дасть менi Господь, праведний Суддя, в той день; i не тiльки менi, але i всiм, що полюбили явлення Його» (2 Тим. 4,6-8 – Філ.)?!

Якби апостол Павло вірив у безсмертя душі, то чому в Посланні до Филип’ян 3,20-21 вчить, що переміна тіл спасенних людей – про що мовиться в 1 Кор. 15,50-54 і в 1Сол. 4,13-17 – настане лише тоді, коли очікуваний Спаситель прийде у славі?!…

Щоб зрозуміти думку апостола Павла, необхідно володіти відповідними знаннями. Нестача біблійних знань може стати причиною численних спотворених думок і перекручень! Абсолютно необхідно добре знати Святе Письмо й правила тлумачення біблійного тексту. Тут я хочу звернути увагу на два питання:

Найперше – правило контексту. А контекстом для висловлювання з 2 Кор. 5,8 є більш широкий уривок, що починається в 2 Кор. 4,16 і сягає до 2 Кор. 5,10. Читаючи цей уривок, легко помічаємо, що цей “вихід з тіла”, щоб “оселитись у Господа” (5,8), Павло пов’язує із “зодяганням в нашу небесну будівлю” (5,2-3), що станеться тоді, коли «смертне буде поглинуте життям» (в. 4). Цей термін відсилає нас безпосередньо до 1 Кор 15,50-53, де читаємо: «Ось що кажу, брати: тіло й кров Божого Царства успадкувати не можуть, і тління нетлінного не успадковує. Ось кажу вам таємницю: не всі ми впокоїмося, але всі перемінимося, — раптово, миттєво, при останній сурмі; вона засурмить — і мертві воскреснуть нетлінними, а ми перемінимося. Адже це тлінне має зодягнутися в нетління, і це смертне має зодягнутися в безсмертя».

Якщо ці слова прочитати в контексті слів Ісуса Христа з Ів. 5,28-29 та слів апостола Павла з 1 Сол. 4,13-17 та Фил. 3,20-21, то стає очевидним, що Павло в 2 Кор. 5,1-8 мріє про зустріч з Господом в день Його другого пришестя! Це підтверджується багатьма іншими текстами: Лук. 12,12-14; 1 Кор. 15,22-23; 2 Тим. 4,7-8; Євр. 11,39-40.

Друге питання – це справа часу. Відповідно до Святого Писання, смерть – це стан несвідомості, абсолютного небуття, а тому для померлого поточний час не має ніякого значення. Мертві не знають, що над ними проходять століття й тисячоліття. Якщо в Біблії читаємо, що смерть – це “сон” (пор. 1 Сол. 4,13), то це дуже глибокий сон! І реальність така, що останній момент свідомості, остання свідома думка помираючого з’єднується безпосередньо з першою думкою воскреслого – незалежно від кількості часу, який фактично розділив ці дві події! Звідси помираючий має суб’єктивне відчуття ніби осьось зустрінеться з Господом. Звичайно, об’єктивно справа виглядає інакше. Утім, це вже не стосується померлого, а тих, хто ще живий.

Неважко помітити, що апостол Павло як у 2 Кор. 5,8, так і в Фил. 1,21-26 пише про своє власне суб’єктивне відчуття. У свою чергу, в 1 Кор. 15,12-23; 1 Сол. 4,13-17, Фил. 3,20-21 та Євр. 11,3940 події представлені в їх  хронологічному порядку.

І ще дещо.

Вище ми говорили про час, як про нього вчить Писання. Однак варто зазначити, що наука також говорить про час, сповідуючи тезу про відносність часу (Теорія Ейнштейна – E = mc2, що означає, що час, простір і швидкість тісно пов’язані між собою і є залежними). Щоб багато не говорити, зауважу лише, що теорія відносності чітко підтверджує біблійне вчення про те, що Творець живе поза часом. Час, який визначає й обмежує людське існування, не обмежує Господа Бога! До реальності, у якій Він живе, не мають ніякого застосування наші земні категорії: ВЧОРА, СЬОГОДНІ, ЗАВТРА, там є виключно ВІЧНЕ СЬОГОДНІ! «Я Є ТОЙ, ХТО Є», – сказав Господь Мойсею (Вих. 3,14).

Я не випадково послався на наукову теорію відносності часу.

Бо є в Біблії тексти, які на цю властивість часу чітко вказують.

До них відноситься питання про передбачення, яке є підставою призначення (див. Рим. 8,28-30; Еф. 1,4-5; Об. 13,8; 17,8…).

З нею пов’язаний феномен пророцтва, що безпомилково визначає події, які повинні відбутися в майбутньому – часто навіть через тисячі років!

До неї відноситься також Ісус Христос, коли в розмові з садукеями, говорячи про Авраама, Ісаака і Якова, заявляє: «А що мертві воскресають, і Мойсей показав при купині, коли Господа назвав Богом Авраама, і Богом Ісаака, і Богом Якова. Бог же не є Бог мертвих, а живих. Бо в Нього всі живі» (Лук. 20,37-38 – Філ.). Для Господа Бога, що є поза часом, все відбувається СЬОГОДНІ. Натомість, з нашої точки зору – з точки зору людей, підвладних часові, усі події відбуваються в їх хронологічному порядку. Тому одні вже давно померли й ще перебувають у стані смерті; інші живуть; а деякі ще й не народилися.

Одразу ж вияснимо, що наведені вище слова Ісуса Христа (Лук. 20,37-38) не можна розглядати як аргумент на користь безсмертя людської душі, так як Сам Христос відносив їх до воскресіння!

Підсумовуючи це питання, хочу ще додати, що в 2 Кор. 5,8 апостол Павло говорить про «переселення до Господа». І це чудово відповідає обітниці Ісуса Христа: «У домі Мого Отця багато осель. А якби не так, то Я сказав би вам, оскільки йду приготувати вам місце. І коли піду та приготую вам місце, то Я знову прийду і візьму вас до Себе, щоби де Я, там і ви були» (Ів. 14,2-3).

«Бо для того й мертвим  проповідувалася Євангелія»

Апостол Петро, який попереджав про важкі уривки з послань апостола Павла – («А довготерпіння нашого Господа вважайте за спасіння, як і написав вам з притаманною йому мудрістю наш улюблений брат Павло, — так, як і в усіх посланнях, де він про це говорить. У них є дещо важко зрозуміле, що ненавчені та нестійкі перекручують, як і інші Писання, — собі на власну погибель»2 Пет. 3,15-16) – у своєму першому посланні  написав кілька речень, над якими давно вже ламають голови християнські богослови й усе ще далекі від цілком задовільного пояснення. В окремих коментарях пропонується кілька інтерпретацій. Однак ніхто з об’єктивних і чесних дослідників не наважується стверджувати, що його пояснення є єдино правильним.

Фрагменти, про які говоримо: 1 Пет. 3,18-20 та 1 Пет. 4,6, у яких читаємо:

«Тому що й Христос один раз за гріхи постраждав, — праведний за неправедних, аби привести вас до Бога; убитий тілом, але оживлений Духом; Ним Він і духам, які були у в’язниці, прийшов і проповідував;  тим, які колись були непокірні, коли їх за днів Ноя очікувало Боже довготерпіння, як він будував ковчег, в якому мало — усього вісім душ — врятувалося від води»;

«Адже тому і померлим благовістилося, щоб вони прийняли суд як люди — за тілом, і жили по-Божому — за духом».

Слід зазначити, що 1 Пет. 3,18-20 є надзвичайно складним і суперечливим фрагментом. І силкуються його зрозуміти не лише противники, а й прихильники вчення про безсмертя душі. Уільям Барклі прямо пише, що тут маємо справу “з найскладнішим текстом не тільки в посланнях Петра, але й в усьому Новому Заповіті” (У. Барклі, Коментар до послань апостола Петра). Аналогічну думку висловили біблеїсти в перекладі Познанської Біблії: “ці вірші відносяться до найважчих текстів і по-різному пояснюються”. І тому деякі богослови вважають, що 19 і 20 вірші говорять про те, що за часів Ноя Христос проповідував Своїм Духом, звертаючись до сучасників Ноя, про що говорить текст Бут. 6,3:

«Не вічно Духові Моєму змагатися з людиною бо вона плоть» (Гиж.).

У коментарі до вірша 20 в Познанській Біблії читаємо: «деякі з пізніших авторів відносять увесь цей вірш не на зішестя Христа в безодню, а на Його вознесіння до Батька й проголошення Його перемоги над ворожими духами, через чию територію володіння Він мусив пройти, щоб зайняти місце по правиці Отця…».  

А інші (переклад Моффата), аналізуючи ці складні слова, прийшли до висновку, що цей уривок у всіх рукописах а, отже, й у всіх виданнях Біблії є неповним, оскільки в 19 вірші немає імені Єноха.

Наведені аргументи дійсно надзвичайно цікаві (У. Барклі, 1 Петра). Якби це було правдою, то 19 вірш звучав би так: «У плоті

Христос поніс смерть, але був оживлений духом. У цьому ж дусі Єнох пішов і проповідував ув’язненим духам, які були неслухняними, коли Бог терпляче чекав їх у дні Ноя, як був побудований ковчег» (Новий Завіт в перекладі Ф. Жилки).

Дійсно, багато коментаторів намагаються ці вірші використовувати на підтримку догми про безсмертя душі. Вони стверджують, що Петро говорить тут про діяльність Ісуса Христа протягом трьох днів – тобто від Його смерті на Голгофі до воскресіння. На їхню думку, в той час Ісус Христос сповістив Євангелію духам (людям), які загинули під час потопу, або духам праведних людей, які в аїді (гробі) очікували Його перемоги над сатаною. Інша, споріднена версія стверджує, що тоді Він відправився в «пекло», щоб оголосити про Свій тріумф над сатаною та його ангелами.

Крім того, є кілька варіацій цих коментарів.  

Та як у цьому всьому розібратися звичайному віруючому, якому богослову і який з представлених версій довіряти?

Я не скажу нічого нового, коли зазначу, що в цій справі, як і в кожній іншій, найкраще довіряти Слову Божому. Бо саме Писання чітко говорить про стан померлих людей, тим самим пояснює, у якому стані перебував Ісус Христос протягом трьох днів, що були між Його смертю і воскресінням. Отже, що Божа книга говорить про стан померлих?

Стан смерті характеризується абсолютною несвідомістю існування: «Виходить його дух і він повертається в свою землю. Того ж дня щезають всі його задуми» (Пс. 146,4); «Адже живі знають, що помруть, а мертві не знають нічого, і вже немає для них жодної частки, оскільки пам’ять про них забувається. І їхня любов, як і їхня ненависть, та їхні ревнощі, – все минулося, і вже ніколи вони не мають ніякої участі у всьому, що діється під сонцем. […] Усе, що тільки зможеш чинити своїми руками, в міру своїх сил роби, бо в могилі, куди ти підеш, немає ні праці, ні мислення, ні пізнання, ні мудрості» (Екл. 9,5-6.9). Сон також є символом смерті, тобто стану, з якого ми будемо виведені в момент воскресіння (Дан. 12,2; Мар. 5,39; Ів. 11,13; 1 Кор. 15,20-21; Еф. 5,14; 1 Сол. 5,6.10).

З огляду на сказане, слід відхилити будь-які припущення про проповідь Євангелії духам (душам) людей, знищених у потопі! Те ж саме стосується й праведних людей, які знаходяться в стані несвідомості і так залишаться до дня свого воскресіння.

Тож у якому стані перебував Ісус Христос протягом трьох днів, що були між Його смертю та воскресінням? Давайте ознайомимося з тим, що говорить з цього приводу Писання.

Ісус Христос жив на землі в тілі, а потім помер, віддавши Отцю Свій дух (Лук. 23,46). Протягом трьох днів Він був мертвим (пор. Об. 1,18), а після їх закінчення був пробуджений до життя силою Божого Духа (Рим. 8,11; 1 Кор. 6,14), що точно відповідає словам апостола Петра, що Ісус «помер тілом» (Голгофа), а «був воскрешений духом» (Воскресіння).

Відповідно до цього слід виключити, що Ісус Христос вів будьяку діяльність протягом трьох днів, що були між Його смертю та воскресінням! Будучи мертвим, Він не міг ні проповідувати Євангеліє “душам” померлих, ні проголошувати Свій тріумф над сатаною!

А якщо так, то й далі залишається невирішеним питання про діяльність Ісуса Христа “в дусі”, про що пише апостол Петро.

Діяльність Ісуса Христа «в дусі»

На щастя, у Біблії є деякі вірші, які висвітлюють це питання. До них відносяться два інших висловлювання того ж апостола:

«Про це спасіння розвідували та допитувалися пророки, які провістили для вас благодать. Вони досліджували, на що або на який час у них вказував Дух Христа, наперед провіщаючи Христові страждання і славу, яка настане після цього. Їм було відкрито, що не для них самих, а й для нас служило те, що нині сповіщено вам через благовісників Духом Святим, посланим з неба, що бажають побачити ангели» (1 Пет. 1,10-12).

«Адже пророцтво ніколи не було з волі людини, але від Бога звіщали мужі, натхнені Святим Духом» (2 Пет. 1,21).

Немає жодного сумніву в тому, що апостол Петро був переконаний, що Дух Христа проявлявся в історії і надихав Божих посланців, насамперед пророків. Іншими словами, саме Христос Своїм духом звертався до людей, що жили в найдавніші часи, давав одкровення пророкам і передбачав майбутні події (2 Пет. 1,21).

Ймовірно, це й мав на увазі Петро, коли говорив про діяльність Христа “в дусі”: Дух Христа давав натхнення старозавітним пророкам, також надихав Ноя на благовіщення порятунку допотопному світу. Патріарх цей в Посланні Петра був названий «проповідником праведності» (2 Пет. 2,5). Адже ми знаємо, що там, де Божі посланці говорять від Його імені, там Він діє Духом Своїм: «бо не ви будете говорити, а Дух Отця вашого, Котрий говорить у вас» (Мат. 10,20); «але не могли протистояти мудрості й Духові, Яким він говорив» (Дії 6,10); «Хто слухає вас, — той Мене слухає, а хто гордує вами, — Мною гордує; хто ж гордує Мною, – гордує Тим, Хто послав Мене» (Лук. 10,16).

Тож Петро не запроваджує тут незнане Слову Божому вчення про життя душі після смерті тіла, а скоріше стверджує, що в усі часи Ісус Христос діяв Своїм Духом заради порятунку людей – до потопу, у старозавітну епоху і так само в період благодаті.

Проповідь Євангелії «мертвим»

Як вже було зазначено, прихильники ідеї про безсмертя душі поєднують фрагмент з 1 Пет. 3,19-20 та 1 Пет. 4,6, де мовиться про проповідь Євангелії “померлим” («Адже тому і померлим благовістилося, щоб вони прийняли суд як люди — за тілом, і жили поБожому — за духом»). З цього мало би випливати, що Ісус після Своєї смерті відвідав мертвих і говорив до них. Чи дійсно це так?

Ми вже дізналися, що фізично померлі люди, як праведні, так і грішники, перебувають у стані повної несвідомості. І це виключає будь-який контакт з ними. Тож залишаються лише дві можливості зрозуміти ці слова.

Петро, можливо, мав на увазі померлих людей, які чули Євангелію раніше в своєму житті, але коли апостол писав свій лист, вони були вже мертві… або людей, фізично живих, але померлих духовно через те, що вони перебувають в гріхах («нехай мертві ховають своїх мерців», – сказав якось Господь Ісус).

Цікаву думку висловив апостол Петро в другій частині шостого вірша: «Адже тому і померлим благовістилося, щоб вони прийняли суд як люди — за тілом, і жили по-Божому — за духом». Про що тут пише апостол?

Коли новонавернена людина полишає звичаї свого колишнього життя, її давні знайомі можуть сміятись над нею і дивуватись, що вона відреклася від стількох “хороших” речей. Можна зрозуміти таке ставлення, оскільки ці люди оцінюють усе з тілесної точки зору, не розуміючи Божих справ (пор. 1 Кор. 2,14). На відміну від них, ті, хто у своєму житті пізнали Бога й стали християнами, дивляться на своє нове життя з духовної точки зору.

Божі діти завжди були унікальним явищем для невіруючого світу, хоч часто в негативному сенсі.

До прикладу:  

Як допотопний світ сприймав Ноя, який наполегливо будував ковчег?

Ким в очах світу був Авраам, князь у своєму народі, який покинув прекрасний і багатолюдний Ур Халдейський і вирушив у мандри «світ за очі»?

Або Мойсей, який відмовився від почестей і багатств Єгипту й відправився у важкі мандри зі зневаженим народом Ізраїлю?…

Цей список можна подовжувати до нескінченності.

Те ж саме стосується й віруючих Нового Завіту, які ризикнули й пожертвували всім заради Христа. Недарма в Біблії сказано, що через це послідовники Агнця стали “видовищем для світу, ангелів, і людей” (1 Кор. 4,9).

Контекст 1 Пет. 4,6, мабуть, вказує на те, що апостол у цьому уривку (пор.1-6) надає своєму висловлюванню саме такий духовний сенс. Він просто говорить про перехід від стану духовної смерті до повноти життя в Божому Дусі.

Підсумовуючи:

Як я вже зазначав, немає однозначних аргументів, за допомогою яких можна було б пояснити висловлювання апостола Петра, записані в 1 Пет. 3,18-20 та 4,6. Це не може дивувати, оскільки в даному випадку маємо справу з найскладнішими текстами не лише в Посланні Петра, а й у всьому Новому Завіті!

Розуміючи це, я все ж вірю, що наведені вище зауваження дозволять читачам відкинути циркулюючі небіблійні уявлення про “безсмертя людської душі”, а також допоможуть зрозуміти біблійну істину про те, що мертві повернуться до тями тільки в день Воскресіння!

Слід також мати на увазі, що відповідно до загальновизнаних принципів тлумачення біблійного тексту, при визначенні будьякого вчення Святого Письма вирішальне значення мають не неясні й неоднозначні тексти, а чіткі й зрозумілі висловлювання.

«Чого око не бачило»

Дуже складним і, на перший погляд, важко зрозумілим, здається, фрагмент з 1 Кор. 2,9-13, де читаємо:

«Але, як написано: Чого око не бачило й вухо не чуло і що на серце людині не приходило, — те приготував Бог тим, які люблять Його! Нам це Бог відкрив через Духа, бо Дух досліджує все, навіть глибини Божі. Бо хто з людей знає те, що є в людині, крім духа людини, який живе в ній? Так само й Божого ніхто не пізнав, хіба тільки Дух Божий. Ми ж одержали не духа світу, але Духа, Який від Бога, щоби знати те, що дароване нам Богом; про що й говоримо не вченими словами людської мудрості, але навченими Святим Духом, порівнюючи духовне з Духовним».

На наведену вище цитату, й особливо на 10-11 вірші, посилаються прихильники «трійці», а також прихильники вчення про «безсмертя душі». Перші з них бачать у цьому уривку підтвердження особистості Святого Духа, а інші виводять з нього тезу про “самобутність (незалежність) людських почуттів від людського духу”, розуміючи людський дух як певну самостійну і відокремлену, безсмертну сутність, яка тимчасово живе в людині. Це для них і є “безсмертною душею”.

У цьому дослідженні ми не розглядаємо тринітарні питання, і тому я не буду зосереджуватись на них. Замість цього я зосереджусь на іншому питанні, намагаючись правильно прочитати думки.

Про що, власне, пише автор?

У другому розділі першого Послання до Коринтян апостол Павло представляє основний зміст євангельського послання, яке він проповідував. Він пояснює, хто і завдяки чому може зрозуміти це послання Божої премудрості й таємниці.

Цим посланням є «Ісус Христос – і при чому, розп’ятий» (1 Кор. 2,3) – велика Божа таємниця й премудрість Божа – спасіння через життя, смерть і воскресіння Сина Божого!

Факт і спосіб порятунку людства був чимось несподіваним і раніше нечуваним. Тому Павло пише: «Чого око не бачило й вухо не чуло і що на серце людині не приходило, — те приготував Бог тим, які люблять Його!» (1 Кор. 2,9). Ці слова взяті з месіанського пророцтва Ісаї, який, захоплюючись Господнім порятунком, написав:

«О, якби Ти розірвав небеса і зійшов! гори розтанули б від лиця Твого, як від вогню, який розплавляє, як від того, хто кип’ятить воду, щоб ім’я Твоє зробити відомим ворогам Твоїм; від лиця Твого здригнулися б народи. Коли Ти звершував страшні діла, для нас несподівані, і сходив, — гори танули від лиця Твого. Бо від віку не чули, не слухали вухом, і ніяке око не бачило іншого бога, крім Тебе, Який стільки зробив би для тих, що надіються на нього» (Іс. 64,1-4 – Філ.).

Спасіння, яке звершив Господь, полягає в Його єдинородному Синові, котрий, ставши Сином Людським, Своїм безгрішним життям, заступницькою смертю й славним воскресінням знищив наші гріхи й перевів нас зі смерті до життя. Це надзвичайно велика справа, яка одночасно є дивно простою! Це Боже дійство, яке руйнує всі людські уявлення на цю тему, викликаючи різні, протилежні реакції:

«Тому що слово про хрест є безумством для тих, хто гине, а для нас, які спасаємося, це — Божа сила.  Адже написано: Знищу мудрість премудрих, а розум розумних відкину! Де мудрий? Де грамотний? Де вчений віку цього? Хіба мудрість цього світу Бог не обернув на безумство?  Оскільки світ своєю мудрістю так і не зрозумів Бога в Його Божій премудрості, то Бог забажав спасти тих, хто вірить, безумством проповіді. Бо юдеї вимагають чудес, а греки шукають мудрості. Ми ж проповідуємо розп’ятого Христа: для юдеїв — це спокуса, а для греків — безумство. А саме для покликаних — і юдеїв, і греків — Христа, Божу силу й Божу премудрість. Адже «немудре» Боже є розумнішим від людського, і «немічне» Боже є сильнішим від людського» (1 Кор. 1,18-25).

У другому розділі першого Послання до Коринтян, концентруючись на Христі-Спасителі, апостол Павло робить чітке розмежування між людьми й стверджує, що душевні люди, які зосереджені на почуттях тіла (гр. psychikos), неспроможні зрозуміти Божу премудрість. На відміну від них, люди, відкриті до дії Святого Духа (гр. pneumatikos), розуміють цю мудрість і розповсюджують її. «Нам це Бог відкрив через Духа, бо Дух досліджує все, навіть глибини Божі» (1 Кор. 2,10), – стверджує Апостол, а потім пояснює механізм цього явища:

«Бо хто з людей знає те, що є в людині, крім духа людини, який живе в ній? Так само й Божого ніхто не пізнав, хіба тільки Дух Божий. Ми ж одержали не духа світу, але Духа, Який від Бога, щоби знати те, що дароване нам Богом; про що й говоримо не вченими словами людської мудрості, але навченими Святим Духом, порівнюючи духовне з Духовним» (1 Кор. 2,11-13).

Є речі, що відбуваються в людській душі, тобто в серці й розумі людини, які ніхто зі сторонніх не здатний побачити, пізнати й зрозуміти. Про них знає лише дух людини – тобто сама людина, яка це переживає. Часто люди принижують і кривдять одні одних, не знаючи ні мотивів, ні обставин, з яких випливає та чи інша поведінка ближнього. Коли Господь Ісус попереджає: «Не судіть, щоб і вас не судили» (Мат. 7,1), Він враховує саме це невігластво сторонньої особи, яке може бути причиною помилкової оцінки й осуду.

Використовуючи аналогію, Павло пише, що й того, що є в Бозі, не знає ніхто, крім Духа Божого – значить, самого Господа Бога!

Будь-яке інше пояснення цього висловлювання є неприйнятним з кількох принципових причин.

По-перше, про Бога ми читаємо, що він є Дух («Бог є Дух»Ів. 4,24; «Господь є Дух…»2 Кор. 3,17-18 ).

По-друге, якби Дух Божий був окремою від Бога особистістю, “третьою божественною особою” – як вчать католицькі богослови – той факт, що він повинен пізнавати Бога (“досліджувати глибини Божі”), суперечив би єдності Божества, вдаряючи в основу тринітарних концепцій, що проголошують абсолютну єдність сутності й атрибутів “трьох божественних осіб”.

Нарешті, по-третє, в уривку, який ми розглядаємо, взагалі не мовиться про пізнання Бога духом на небесах. Апостол Павло не вдивляється в небо, щоб описати стосунки між Богом і Його Духом, але дивиться з позиції віруючої людини, яка може пізнати Бога настільки, наскільки відкриває їй Дух Святий, що живе в ній!

Кожна людина по своїй людській природі є душевною/тілесною (гр. психікос), і такою вона залишилась би, якби Господь Бог не дав їй Свого Духа. Але з того моменту, як в ній оселяється Дух Божий, вона стає духовною людиною (гр. pneumatikos).

Коли це сталося в житті Павла, він через Святого Духа отримав дар дослідження й розуміння багатьох раніше таємних справ, у тому числі й «глибини Божі»! Ось чому він міг потім не раз написати: «ось кажу вам таємницю…» (пор. 1 Кор. 15,51).

І в цьому полягає основна думка з 1 Кор. 2,1-13

Відомий біблійний коментатор Уільям Барклі написав:

«Павло вживає тут слово, що має технічне значення. Згаданий текст говорить: «але ми проповідуємо таємну мудрість Божу». Грецьке слово misterion означає щось приховане від людей, непосвячених, але добре знайоме тим, хто пізнав сенс того чи іншого факту. Цим словом називався ритуал або обряди, що здійснювалися в певних громадах і були добре зрозумілими для членами цих громад, але не мали сенсу для сторонньої людини. Отже, Павло тут ніби мовить: «ми маємо справу з речами, зрозумілими тільки людині, яка вже віддала своє серце Христу» (У. Барклі, Послання до Коринтян).

Тут необхідно врахувати ще до одну справу. Писання вчить нас, що всі наші контакти з Богом можливі лише через Святого Духа. Починаючи з перших ударів серця, яке чує голос Євангелії й переживає усвідомлення гріха, до пізнання, визнання і прийняття Христа як свого особистого Спасителя – все відбувається через Святого Духа (пор. Ів. 16,7-11; 1 Кор. 12,3)! Також все подальше життя віруючого, вивчення істини, дари Божі й служіння можливі тільки Духом Божим (пор. Ів. 16,12-15; 1 Кор. 12,3-4-31).

Описана діяльність Духа Божого – це одночасно опис взаємин між нами і Богом; Святий Дух був даний нам, щоб ми могли пізнати Бога.

У свою чергу, у посланні до Римлян 8,26-27 той же апостол Павло пише, що Господь Своїм Духом пізнає наші серця: «Отак і Дух допомагає нам у наших немочах, адже не знаємо, за що і як маємо молитися, але сам Дух заступається за нас невимовними зітханнями.  А Той, Хто досліджує серця, знає, які бажання Духа, бо Він заступається за святих з Божої волі».

Апостол не вчить тут про заступництво Духа Божого за нас перед Божим престолом. Якби це було так, то Дух – якби він був особою – одночасно був би заступником і посередником. Але ж у нас є лише один посередник – Ісус Христос: «Адже один є Бог і один Посередник між Богом та людьми — Людина Ісус Христос, Який дав Себе як викуп за всіх» (1 Тим. 2,5-6).

Павло не вчить тут про іншого посередника. А в Посланні до

Римлян 8,26-27 він пише, що дія святого Духа реалізується в нас. Наші серця завдяки цій дії стають джерелом «невимовних зітхань». Це надзвичайно сильні прагнення нашого серця, які часто буває важко навіть виразити словами. Бог, “досліджуючи”, “проникаючи” в наші серця, розпізнає в них дію Свого Духа!

«Дух мiй молиться,  а розум безплiдний»

Ми вже з’ясували, що Слово Боже не вчить теорії “відокремлення людських почуттів від людського духа”. Цього не вчить також апостол Павло в 1 Кор. 2 розд. Тож чому намагається вгледіти її в словах цього апостола, записаних в 1 Кор. 14,14, де читаємо: «Бо коли я молюся незнайомою мовою, то хоч i дух мiй молиться, але розум мiй лишається безплiдним». Припущення, що дух людини, яка молиться іншими мовами, діє окремо від її розуму, на перший погляд здається ймовірним, тому не дивно, що на 1 Кор. 14,14 посилаються прихильники концепції про безсмертя духа/душі. Однак, перш ніж прийняти таке припущення, згадаємо, що Біблія розуміє під поняттям людського духа.

Основне значення – це елемент життя й життєва енергія. Окрім того, цитуючи позицію богословів, “подібно душі, так само і дух, означає саму людину з її найпотаємнішим внутрішнім світом, а також в абсолютному цілому” (Словник Нового Завіту, ст. 229). Дух – це також подих, дихання – властивості, які відрізняють живі істоти від мертвої матерії. Психологічно це психічна енергія людини, її психічні властивості, іноді частина цих властивостей, точніше її вищі психічні функції” (Велика Загальна Енциклопедія).

Тож, дух людини – це не тільки її розум, енергія чи сила. Це також “сама людина з її найпотаємнішим внутрішнім світом”. Це також “психічна енергія людини, її психічні властивості, іноді частина цих властивостей…”.

Це вводить нас в складний і надзвичайно багатий світ внутрішніх почуттів, емоцій, вражень і переживань людини, з яких одні легко ідентифікувати, а інші є таємними імпульсами серця, настроями, що не піддаються ідентифікації. Саме вони формують нашу психіку. Вони, в основному, являють собою психічний і духовний – вірніше, спочатку духовний, а потім психічний – образ людини.

Як загальновідомо, будова людської психіки є “ярусною” і багато з її таємниць ще й досі не вивчені. Адже існує не тільки людська свідомість, а й підсвідомість, і все частіше говорять і про надсвідомість.  

Це не є прості й легко зрозумілі питання й механізми для людському розуму. Однак сучасна психологія не дозволяє сумніватися в їх існуванні. Я думаю, що саме цитоване вже кілька разів визначення людського духу змушує залишити місце для подальших досліджень у цій сфері. Це визначення, перш за все, є вірним у біблійному сенсі, що для нашого аналізу є фундаментальним питанням.

Пам’ятаючи про це, погляньмо ще раз на текст 1 Кор. 14,14.

Висловлювання апостола Павла не тільки не заперечують біблійне значення слова “дух”, а навіть навпаки, це значення твердо підтверджують. Бо апостол тут говорить про глибокі, внутрішні переживання людини, наділеної даром мов. Ці переживання, які неможливо логічно пояснити, для віруючої людини є великим, розумовим і духовним зміцненням. Їх неможливо зрозуміти й раціонально описати (“розум залишається безплідним”). Тут працює психіка (“вищі психічні властивості, іноді частина цих властивостей”). Тому Павло зазначає, що «той, хто мовою говорить, будує самого себе» (1 Кор. 14,4). Зауважмо: «він будує самого себе»! Павло не говорить, що він будує якусь окрему, самостійну істоту – дух/душу, що тимчасово живе в людині! Ні, апостол каже, що, “будуючи свій дух”, віруючий “будує себе самого”!

Отож, чим є дух, як не тим, про що ми кілька разів сказали – “самою людиною з її найпотаємнішим внутрішнім світом, а також людиною в її абсолютному цілому”!

У переживанні, яке описав апостол Павло, оживає та сфера людської психіки (людського духу), на яку безпосередньо впливає Святий Дух Божий. Вона залишається поза контролем (і навіть поза здатністю до сприйняття!) нашого розуму. Це чудово гармонує з біблійними висловлюваннями, що описують діяльність Духа Божого, який перетворює людську природу. У фундаментальному для цієї теми уривку Ісус Христос каже: «Народжене від тіла є тілом, а народжене від Духа є духом. Не дивуйся з того, що Я сказав тобі: Вам потрібно народитися згори. Вітер віє, де хоче, і ти чуєш його шум, але не знаєш, звідки приходить і куди прямує. Так буває з кожним, хто народжений від Духа» (Ів. 3,6-8).

Закодуємо вжиті Ісусом тут слова: «шум його ти чуєш». Це те, що ми можемо відчувати, хоча й не здатні зрозуміти – «але не знаєш…».

Д. Л. Муді, який у своїй книзі «Дорога до Бога» торкається теми новонародження, надзвичайно влучно говорить про діяльність Святого Духа в цьому особливому досвіді, підкреслюючи, що це справа, яку неможливо осягнути розумово: «Багато хто скаже: “Ви повинні це довести, а якщо не можете, то не змушуйте нас в це повірити”. Багато хто саме так і говорить. Але якщо ви чекаєте від мене пояснень, я повинен визнати, що не можу цього зробити. «Вітер віє, де хоче, і ти чуєш його шум, але не знаєш, звідки приходить і куди прямує. Так буває з кожним, хто народжений від Духа» (Ів. 3,8). Що стосується вітру, я не розумію багатьох речей, і хоч би ви й очікували, що я це поясню, але я не можу, не вмію. Він може злетіти із безкрайніх далей, долаючи на неймовірній швидкості сотні й тисячі миль. Якби я піднявся на висоту в кілька сотень футів, я, можливо, виявив би, що вітер дме в зовсім іншому напрямку. Ви очікуєте, що я зможу побачити рух повітряних течій, але я, чесно кажучи, не можу… Чи це може означати, що вітру немає?… Я відчув подих Духа так само сильно й чітко, як відчуваю іноді пориви вітру на своєму обличчі. Але пояснити цього я не можу. Є багато речей у світі, які неможливо зрозуміти, однак ніхто не сумнівається в їх існуванні. Тому абсолютно точно існує також “народження від духа” (Дорога до Бога, ст. 30-31).

Про таку приховану й незбагненну для людського розуму діяльність Святого Божого Духа Писання говорить неодноразово.

Так відбувається й тоді, коли ми довіряємо всі свої справи Господу Богу, на нас сходить Божий мир (Фил. 4,6-7); так само несподівано й потужно, неначе вітер з небесної далі. Народжений десь в глибині людської психіки прокидається й промовляє натхненний Духом голос совісті!

Подібні явища з різною силою й у різній формі досить часто відбуваються в нашому житті. У деяких випадках абсолютно несподівано на нас обрушується велика радість і хвилювання, а в інших – смуток і печаль. Причому зовнішні обставини на це не впливають, а найчастіше вони гранично відрізняються від тих переживань, що відбуваються в нас всередині. У таких ситуаціях ми лише з подивом констатуємо факт виникнення таких почуттів, у той час як їх генезис залишається прихованим. Ці почуття і враження народжуються, безсумнівно, у найглибших пластах нашої психіки (підсвідомості? надсвідомості?), на яку безпосередньо впливає Господь Бог Своїм Духом.

Звісно, не можна забувати, що так само (щодо механізму) може діяти й використовувати людську психіку сатана. Ми можемо ствердити це, читаючи біблійні оповідання, наприклад, з Першої книги Самуїла, де читаємо: «Коли ж від Саула Господній Дух відійшов, його почав непокоїти злий дух від Господа» (1 Сам. 16,14); «…мучив його насланий від Господа злий дух» (Кул.); «жахав його злий дух від Господа» (Гижі). Це “страждання” проявлялося, між іншим, жахливим, депресивним настроєм. Щоб Саула трошки розвіяти й відволікти від того стану, Давид грав йому на арфі (1 Сам. 16,15-23). Поганий вплив Божого противника можна побачити навіть в деякій поведінці Ісусових учнів. Наприклад, коли вони хотіли знищити самарянське село й були жорстко розкритиковані своїм Вчителем: «Не знаєте, якого ви духа, адже Людський Син прийшов не губити людські душі, а спасати їх» (Лук. 9,51-55). Або в мисленні апостола Петра, який хотів відрадити Ісуса від рішення принести себе в жертву за гріхи людства (Мат. 16,13-23).

У разі молитви іншою мовою – за умови, що це дійсно дар Божий – дія Духа Святого проявляється особливим, спектакулярним чином. Однак не можна забувати, що в багатьох випадках ми можемо мати справу з диявольською підробкою Божого дару, що може мати трагічні наслідки (1 Ів. 4,1)!

Кілька слів я хочу ще присвятити змісту вимовлених іншою мовою слів.  

Апостол Павло не ускладнює тут справу. Його зауваження чіткі та зрозумілі для всіх. Той, хто молиться іншою мовою, той «духом говорить таємне» (1 Кор. 14,2). Механізм тут той же, що і в день П’ятдесятниці, коли сповнені Святого Духа учні «почали говорити іншими мовами, як Дух велів їм промовляти» (Дії 2,4 – Турк.).

Отже, і тут ми маємо справу з впливом Духа на найбільшу глибину нашої психіки в поєднанні з феноменом перенесення цієї глибини на мову – в обхід розуму! Водночас ці переживання збагачують людину, яка їх переживає. Для інших цей дар марний. Тільки зміст переказу – за умови наявності перекладу – може представляти духовну цінність для тих, хто слухає.

І знову можемо посилатися на наведений раніше уривок з послання до Рим. 8,26-27. Там також говориться про глибокі внутрішні переживання Божої людини, яка, не знаючи, про що молитися (значить, і в цьому випадку “розум залишається безплідним”1 Кор. 14,14), посилає до нього невимовні зітхання. «А Той, хто досліджує серця», розпізнає голос Духа і чує цю невимовну молитву людського духа.

Звертання до померлих

Прихильники безсмертної душі відстоюють свої позиції, аргументуючи біблійною забороною “звертатись до мертвих”, за що в Ізраїлі загрожувала смертна кара. Саме з цієї причини був остаточно відкинутий і загинув перший ізраїльський цар Саул (див. Втор. 18,10-11; Іс. 8,19; 1 Сам. 28,7-25).

Аргументація ця має певний “логічний” напрямок: якщо Господь Бог забороняє контакти з померлими, то, мабуть, такі контакти можливі! Процитую тут уривок з одного з листів: «Який сенс мала б заповідь “Не вбивай”, якби всі були безсмертні. Точно так само, якщо духів мертвих не існує, то який сенс забороняти їх викликати?».

Аргумент ніби логічний. На жаль, його автору не вистачило біблійних знань. У цьому можна переконатися, згадавши одну з найчастіше повторюваних як у Старому, так і в Новому Завіті заборон. Це заборона ідолопоклонства (пор. «нехай не буде в тебе інших богів перед лицем Моїм»Вих. 20,3).

Відповідно до слів апостола Павла з Послання до Коринтян: «знаємо, що ідол у світі — ніщо, і немає іншого Бога, крім Єдиного» (1 Кор. 8,4).

Так чим же є так звані «боги»?

Псалмоспівець каже: «їхні ідоли, – срібло і золото – витвори людських рук» (Пс. 115,4). Ісая у своїй сатирі про ідолопоклонство, засуджуючи нерозумну поведінку людей, що моляться ідолам, пише, що вони поклоняються вирізьбленому шматку дерева чи литому залізу, який вони самі спорядили важкою своєю працею:

«Ті, що роблять ідолів, усі нікчемні, і найжаданіші їхні не приносять ніякої користи, і вони самі собі свідки у тім. Вони не бачать і не розуміють, і тому будуть посоромлені. Хто зробив бога і відлив ідола, який не приносить ніякої користи? Усі, хто бере участь у цьому, будуть посоромлені, бо і художники самі з людей же; нехай усі вони зберуться і стануть; вони злякаються, й усі будуть посоромлені. Коваль робить із заліза сокиру і працює на вугіллі, молотами обробляє її і трудиться над нею сильною рукою своєю до того, що стає голодний і безсилий, не п’є води і знемагає. Тесля [вибравши дерево], накреслює на ньому лінію, гострим знаряддям робить на ньому обрис, потім оброблює його різцем і округлює його, і витворює з нього образ людини, красивої на вигляд, щоб поставити його у домі. Він рубає собі кедри, бере сосну і дуб, які вибере між деревами в лісі, саджає ясен, а дощ вирощує його. І це служить людині паливом, і частину з цього вживає вона на те, щоб їй було тепло, і розводить вогонь, і пече хліб. І з того самого робить бога, і поклоняється йому, робить ідола, і падає перед ним. Частину дерева спалює у вогні, іншою частиною варить м’ясо для їжі, смажить печеню і їсть досита, а також гріється і говорить: «добре, я зігрівся; відчув вогонь». А з залишків від того робить бога, ідола свого, поклоняється йому, падає перед ним і молиться йому, і говорить: «спаси мене, бо ти бог мій». Не знають і не розуміють вони: Він закрив очі їхні, щоб не бачили, і серця їхні, щоб не розуміли. І не візьме він цього до свого серця, і немає у нього стільки знання і глузду, щоб сказати: «половину його я спалив у вогні і на вугіллі його спік хліб, засмажив м’ясо і з’їв; а із залишку його чи не зроблю я мерзоту? чи буду поклонятися шматку дерева?» (Іс. 44,9-20).

Чому ж Господь Бог забороняє поклонятися богам, яких немає? Чому Він гнівається й карає людей, які служать уявним персонажам? Чому Він зайняв у цьому питанні таку принципову позицію? Адже якщо немає жодних інших богів, то не повинно бути й жодної заборони їм поклонятись! Бо якщо така заборона існує, то, за логікою, мабуть, існують і боги…! Тоді як зрозуміти Павла?

Біблійний Бог має власну оцінку й керується Своєю логікою. У цьому питанні йдеться про найголовніше – розум і серце людини, яка годована неправдою, призвичаєна до омани і фікції, сприймає їх як істину, вона повністю схиляється в бік помилкових вірувань і пов’язаних з ними практик. Як ідолопоклонники, так і люди, що “викликають мертвих”, тримаються фікції та служать їй своїм розумом і ділом. Для них вигадка є правдою, а їх служіння уявним постатям чи поняттям, є служінням істині! Таким чином вони виступають проти істини Слова Божого і тим самим – проти Господа Бога.

Всевишній враховує точку зору людини, її розуміння й заангажованість. Тому той, хто “кланявся Ваалу” (пор. Суд. 2,11), вважався ідолопоклонником, а хтось, хто вважав і твердив, що контактував з померлими, вважався “визивачем померлих”.

Ці обидва явища, обидва гріхи, Писання ставить на одному рівні. У Посланні до Коринтян читаємо: «То що ж я кажу? Що жертва ідолам є чимось чи ідол є чимось? Ні, але те, що жертвують язичники, — демонам жертвують, а не Богові. Я ж не хочу, щоб ви були спільниками демонів» (1 Кор. 10,19-20).

Це не відрізняється від того, хто нібито розмовляє з померлими. Будь-які сеанси, під час яких з’являються померлі, насправді є зустрічами з демонічними духами. Все це служить для підтримки першої диявольської брехні, яку він колись озвучив в Едемському саду: «ні, не вмрете, але знає Бог, що того дня, коли ви з’їсте їх, розкриються очі ваші, і ви будете, як боги, що знають добро і зло» (Бут. 3,4-5). Звідси один з основних принципів, які сповідує й поширює спіритизм: “Смерті не існує! Те, що ми називаємо смертю, – це всього лише перехід з нижчої до вищої сфери буття”.

Перераховані вище гріхи ображають і знеславлюють Господа Бога. Ідоляни належну Йому честь віддають іншим богам (насправді демонам), а ті, хто “звертаються до мертвих”, стають в один ряд з дияволом. Господь Бог від самого початку застерігав людей перед смертю (пор. Бут. 2,7), а потім неодноразово в Біблії підтвердив, що смерть – це стан забуття й небуття, з якого люди оживуть у день воскресіння (Рим. 6,23; Йова 7,8-10; Екл. 9,5-6.10; 1 Сол. 4,13-17)!

Ідея полягає в тому, щоб поставити під сумнів, що так званий контакт з мертвими насправді є контактом з нечистими духами. Це можливо й мало би значення, якби не показана вище умовність. Є люди, які свідомо вступили в завіт зі злими силами й не приховують цього. Це, наприклад, сатаністи. Інші, у свою чергу, переконані, що вони дійсно встановлюють контакт з померлими. І саме про них мовиться в окремих віршах Святого Письма.

Щодо долі мертвих в книзі Йова читаємо: «Наче хмара, що розвіюється й зникає, так стається із тим, хто сходить до шеолу, – він звідти вже більше не виходить. Він ніколи не повернеться до власного дому, і місце де він жив,  його не впізнає» (Йов. 7,9-10).

Тому, коли вищезгаданий ізраїльський цар Саул пішов до жінки в Ен-Дорі з проханням викликати пророка Самуїла  і коли на заклик ворожки з’явилася “дивна постать, що виходила з землі, що мала вигляд старого чоловіка, зодягнутого в довгий плащ”, у якому Саул вгледів Самуїла, то очевидно, що це насправді був дух – демон, який схожий був на пророка і, граючи його роль, передбачив царю поразку Ізраїлю і його падіння (1 Сам. 28,3-19).

Частим аргументом, яким учасники спіритичних сеансів підтверджують свою віру в те, що вони спілкувалися з кимось зі своїх померлих родичів, полягає в тому, що покликаний дух (привид чи медіум) знав певні факти з минулого життя. «Це знали лише ми з чоловіком!» – чуємо. Така людина забуває, що наше земне життя – навіть його найпотаємніша частина – проходить ніби на сцені. Святе Письмо чітко вчить, що поруч з нами існує інший, духовний світ, який проникає у світ земний. І Господь Бог, і Божі ангели, і (в певному сенсі) сатана та його ангели є свідками того, що відбувається в нашому житті. Ці знання дух темряви використовує для омани людей.

А що стосується переживань царя Саула, то варто згадати, що на цю тему говорить Писання. У першій Книзі Хронік 10,13 читаємо, що «Саул загинув за своє беззаконня і свою невірність Господу, діючи всупереч Господньому слову, а також через те, що пішов питати про своє майбутнє чарівницю». Значить, це не Самуїл, а віщий дух говорив з Саулом в Ен-Дорі!

«Не бійтеся тих, хто вбиває тіло»

Чимало непорозумінь точиться навколо слів Ісуса Христа, записаних в Мат. 10,28, з яких зазвичай цитується перша фраза: «Не бійтеся тих, хто вбиває тіло, душі ж убити не можуть», – доводячи на цій підставі, що душа безсмертна.

Щоб помітити цю маніпуляцію, достатньо навести думку відомого римо-католицького богослова, Чеслава Якубця, який досить чесно коментує висловлювання Ісуса з Мат. 10,28:

«Помітне чітке розрізнення чи навіть протиставлення душі й тіла, що виникає з наступних слів Ісуса; «Не бійтеся тих, хто вбиває тіло, душі ж убити не можуть; бійтеся більше того, хто може і душу, і тіло погубити в геєні» (Мат. 10,28). Ми мали б тут явне значення слова “душа”, що є цілковитою протилежністю “тіла”, якби не кінцевий натяк про знищення не тільки тіла, але й душі в місці страти після смерті. Саме на підставі цього можна зробити висновок, що “душа” є синонімом життя…» (Старий і Новий Заповіт, ст. 199).

Це безпосередньо випливає з контексту (Мат. 10,16-39), де Ісус Христос застерігає, щоб любов до земного життя не стала причиною втрати життя вічного. Це наше земне життя злі люди можуть відняти у нас, а вічне життя, якщо ми відступимо від істини і в труднощах зречемося Христа, може відняти у нас тільки Господь Бог! У цьому уривку Ісус закликає своїх послідовників обрати вічне життя навіть ціною смерті, понесеної заради Істини.

«Вони думали, що бачать духа»

Певна проблема виникла у зв’язку з наступним уривком з Євангелії від Луки: «Коли вони говорили про це, Сам Ісус став посеред них і сказав їм: Мир вам!  Та злякавшись, охоплені жахом, вони думали, що бачать духа. А Він сказав їм: Чому ви стурбовані, чому такі думки входять до ваших сердець? Гляньте на Мої руки, на Мої ноги! Це ж Я Сам! Доторкніться до Мене — подивіться, що дух тіла й костей не має, а Я, як бачите, їх маю!» (24,36-39).

У даній праці ми відзначили вже кілька разів, що єврейський термін ruach (як і грецький pneuma) має багато значень, і одне з них стосується духовних істот – як Божих ангелів (Євр. 1,14), так і демонічних духів (Мар. 1,23; 5,1-15; 9,17-29). Деякі біблійні тексти дозволяють вважати, що в окремих людей і народів є свої ангели, які піклуються про них (Мат. 18,10; Дан. 10,21; 12,1; Об. 1,1). Також у книзі Дій святих апостолів є згадка, що присутні на молитві члени Єрусалимської церкви, дізнавшись, що за дверима стоїть апостол Петро, не повірили, а думали, що це “його Ангел” (Дії 12,16).

Безсумнівно, такими ж категоріями мислили учні, коли побачили воскреслого Господа, у воскресіння якого вони ще не вірили. Можливо, вони думали, що це його ангел або якийсь інший, можливо, навіть оманливий дух (пор. Мат. 14,25-27). Але Ісус заспокоїв їх, сказавши, що це Він сам, і на доказ “показав їм руки і ноги” (Лук. 24,40).

«Ти будеш зі мною в раю!»

Одним з найчастіше згадуваних Біблійних уривків, які начебто підтверджують тезу про безсмертя душі, є слова Ісуса Христа до розп’ятого разом з Ним розбійника: «Запевняю тебе: сьогодні ти будеш зі Мною в раю!»(Лук. 23,43).

Так подане висловлювання Вчителя змушує поставити питання: чи дійсно Ісус мав на увазі, що в день Своєї смерті Він опиниться в раю?

Коли воскреслий через три дні Ісус Христос зустрів Марію одразу після того, як відкрився їй, Він сказав: «Не доторкайся до Мене, бо Я ще не зійшов до Мого Отця. Іди до Моїх братів і скажи їм, що Я іду до Мого Отця і вашого Отця, до Мого Бога і вашого Бога!» (Ів. 20,17).

Ісус Христос помер за наші гріхи й повних три доби перебував у могилі (“в серці землі”Мат. 12,40). Він був мертвий до того моменту, коли Батько воскресив Його до життя (Рим. 8,11; 1 Кор. 6,14). Як же Він міг бути того ж дня в раю?!

Очевидно, що вірш з Лук. 23,43 не може заперечувати біблійний погляд про дух/душу людини. Тож як зрозуміти цей вірш?

Усе стане зрозумілим, коли ми згадаємо, що в класичній грецькій мові (а саме такою мовою був написаний Новий Завіт) не було розділових знаків, які, як відомо, мають величезне значення в редакції будь-яких текстів, як світських, так і релігійних.  

Читач пробачить, що тут я скористаюся певною кумедною історією, яка досить чітко ілюструє цей принцип.  

Якось трапилось в одному селі, що через епідемію коров’ячої хвороби місцевий староста написав оголошення, яке потім публічно зачитав муніципальний гонець. На жаль, староста не був достатньо грамотним і ставив розділові знаки зовсім випадково, а посильний гонець дотримувався написаного тексту. У результаті вийшла досить кумедна ситуація, оскільки оголошення, яке, за задумом старости, повинно було звучати: «Люди, худоба здихає – староста забороняє їсти м’ясо!», прочитане посланцем звучало: «Люди худоба, здихає староста – забороняє їсти м’ясо!”

Це ніби жарти, але які висновки?

Для розуміння вірша Лук. 23,43 основне значення має місце, у якому поставлена кома. Залежно від цього цей вірш можна прочитати принаймні в двох версіях:

1. «істинно кажу тобі, сьогодні ти будеш зі мною в раю»;
2. «істинно кажу тобі сьогодні, ти будеш зі мною в раю”.

Неважко помітити величезну різницю.

Запис перший допускає, що Ісус обіцяв розчуленому розбійникові, що в той же день Він забере його до раю. У свою чергу, з другого запису випливає, що Ісус “сьогодні” (отже, в момент цього визнання) обіцяє йому, що вони обоє будуть у раю. Зрозуміло, що ця обіцянка збудеться у відповідний час, тобто в той день, коли Ісус Христос прийде вдруге й забере всіх своїх послідовників до “дому Отця” (пор. Ів. 14,1-3).

На користь саме такого розташування коми в Лук. 23,43 виступають, як мінімум, чотири аргументи: 

1) Біблійне вчення про стан померлих (Екл. 9,5-6.10; 1 Кор. 15,22-23); 

2) Цитовані вже слова Ісуса, записані в Ів. 20,17

3) Особливий стиль висловлювання біблійних людей, що підкреслює той день, коли було зроблено якусь заяву або обіцянку; день, коли відбулась якась подія, що віщувала те, що має відбутися в майбутньому: «І скликав Мойсей увесь Ізраїль і сказав їм: слухай, Ізраїлю, постанови і закони, які я проголошу сьогодні у вуха ваші, і вивчіть їх і намагайтеся виконувати їх. Господь, Бог наш, уклав з нами завіт на Хориві; не з батьками нашими уклав Господь завіт цей, але з нами, які тут сьогодні усі живі» (Втор. 5,1-3);

«Отже, знай нині і поклади на серце твоє, що Господь Бог твій є Бог на небі вгорі і на землі внизу, і немає ще крім Нього; і зберігай постанови Його і заповіді Його, які я заповідаю тобі нині, щоб добре було тобі і синам твоїм після тебе, і щоб ти багато часу прожив на тій землі, яку Господь, Бог твій, дає тобі назавжди» (Втор. 4,39-40);

«Якщо ж ти забудеш Господа, Бога твого, і підеш услід богів інших, і будеш служити їм і поклонятися їм, то свідчу вам сьогодні небом і землею, що ви загинете; як народи, які Господь Бог знищує від лиця вашого, так загинете і ви за те, що не послухаєте голосу Господа, Бога вашого» (Втор. 8,19-20);

«До вас, залишок Іуди, вирік Господь: «не ходіть у Єгипет»; твердо знайте, що я нині застерігав вас» (Єр. 42,19).

Таких висловлювань є багато (пор. Бут. 4,14; 31,48; Втор. 4,8; 11,26; 26,3; 30,15.18-19; Єр. 1,10; Дії 26,29);

4) Ісус Христос не робив голослівних заяв! Він не міг обіцяти й не обіцяв нікому того, що суперечило б дійсності, Божому задуму й порядку подій в процесі спасіння. Він не міг дати й не дав новонаверненому розбійнику обіцянку, яка не могла бути підтверджена фактами. Навпаки, він запевнив цю людину, що приймає її каяття, а також пообіцяв йому, що, коли настане відповідний, передбачений Батьком час, він опиниться разом з Ісусом в раю!

Закінчення

Хто ми?

Пилинка у величезному космосі, трава, що руйнується вітром? Квітка, яка сьогодні цвіте й вабить красою, а завтра – зрізана – в’яне й руйнується?

Так, ми такі – швидкоплинне явище в тисячолітній історії світу; досконала й одночасно лише короткочасна форма. Сьогодні ми живемо. «Тривалість нашого життя – сімдесят років; якщо ж вистачить сили, то вісімдесят років; і переважно вони складаються з важкої праці й метушні, оскільки роки швидко минають і ми відлітаємо» (Пс. 90,10). Але над усім цим перебуває Всевишній – Єдиний, Безсмертний Бог. З Його волі «призначено людям один раз померти, а потім суд» (Євр. 9,27).

Він також для нас, смертних, приготував порятунок у житті, смерті й воскресінні Свого Єдинородного Сина. І тому наше життя, хоч часто і важке, сповнене нещастя й журби, іноді й трагічне, має сенс і ціль! Тому що ми вірою очікуємо того дня, коли грядущий Господь воскресить з мертвих й зодягне безсмертям всіх, хто увірував в Нього і з Ним пов’язав всі свої надії.

І тому ми кажемо, що наше життя має сенс. А в нашій смерті прихована обітниця вічного, щасливого життя! Тому ми з радістю цитуємо слова апостола, у яких є й заклик, і заохочення, і велика жива надія:

«Отже, коли ви з Христом воскресли, то шукайте горішнього — того, де Христос сидить праворуч Бога. Думайте про горішнє, — не про земне. Адже ви померли, і ваше життя поховане з Христом у Бозі. Коли з’явиться Христос — ваше життя, тоді й ви з’явитеся з Ним у славі» (Кол. 3,1-4).

Нехай буде прославлений Всевишній за цю велику надію через Спасителя нашого – Ісуса Христа!

0

Залишити відповідь

Ще на сайті

Категорії

Наші соціальні мережі

Теми