Перекують мечі свої

Майже щодня з різних засобів масової інформації можна почути про різні конфлікти, війни, теракти і т. п. Насильство і смерть стали звичайним явищем в сучасному світі. Навіть здається що так було завжди – починаючи від першого людського конфлікту, в якому перша народжена на Землі людина, зазіхнула на життя рідного брата.

Та Господь не забув про Своє творіння. Древні біблійні пророцтва обіцяли настання часу і дійсності де вже не буде місця для конфліктів і насильства.

Та коли воно має бути? Чи можливо сталося вже?…

Автор: Еммануїл Салмай
Переклад: Моркляник Василь
Коректа: Гусакова Наталія
Обкладинка: Микитюк Ігор

«Вони перекують свої мечі на лемеші»

П’ять тисяч років писаної історії людства надає нескінченну кількість інформації про заворушення, бунти, війни і революції, в яких було втрачено багато мільйонів (мільярдів?) людських життів. Убиті, закатовані, фізично і психічно понівечені… Історія людства дійсно війнами написана!

Насильство і ґвалт, страждання, сльози і неймовірні руйнування – це‎‎ ‎‎вірні супутники найрозумнішої істоти на планеті – homo sapiens мислячої (чи дійсно?) людини! ‎‎ ‎‎

Це не так повинно було бути! ‎

Але спокій чудового Едемського саду, сповненого миру і небесного спокою прорвало шипіння змія; ‎

«Жахливий гук порушує гармонійну тишу. Непокликаний свідок розрізняє, якби шипіння змії, шелест слизької луски рептилії. Творіння повстало проти Творця, зламало Його заборону…»‎ (Софія ‎‎Коссак,‎‎ Заповіт,‎ видавництво ПАКС, 1975, с. 67).‎‎ ‎

‎‎‎Людина не була створена для тривоги і війни. Людські серця тяжіють до миру! Шалом‎‎ ‎‎– сердечний спокій, внутрішня рівновага, що характеризується довірою, сподівається добра і радості! Це вічна, але дуже рідкісна реальність. Цей стан також сильно залежить від миру між народами, що в нашому неспокійному світі також є досить рідкісним.‎‎ ‎Особливо з того часу, як людство зіткнулося з загрозою повного знищення через визволену ядерну енергію. Саме тоді активізувалися зусилля з глобального роззброєння і миру. Цю ідею взялась поширювати і підтримувати Організація Об’єднаних Націй. На фасаді будівлі, яка є штаб-квартирою цієї‎‎ ‎‎організації в Нью-Йорку, є біблійна цитата: «І перекують мечі свої на орала, і списи свої – на серпи»‎‎.

На жаль, минуло вже багато десятиліть, а війни і далі тривають, і багато збройних конфліктів навіть загострюються. ‎

Виникає ‎‎питання: чому людина не може забезпечити ‎‎мир на Землі? ‎‎Чому найблагородніші ідеї і зусилля окремих людей і цілих груп знатних людей неспроможні принести цей мир? Чому постійно відбуваються заворушення і війни? Чому люди й досі вбивають і калічать людей? Чому досі ллється кров і проливаються сльози болю і відчаю.

Хтось сказав, що сучасна людина навчилася літати в повітрі, як птах, плавати, як риба у воді, однак, не навчилася чесно ходити по землі. Гірка і сумна правда! Але чи це є властивістю лише нашого часу?

В жодному разі!

Це проблема багатьох поколінь роду людського. Вічна туга за миром і спокоєм супроводжується вічним неспокоєм, тривогою, війнами і потрясіннями. Ця сумна реальність передається з покоління в покоління.‎

Тож, коли такому стану речей настане кінець? Коли вже прийде і запанує справжній, довгоочікуваний мир і спокій? ‎

Все повинно розпочатись з людського розуму і серця, зміненого Божим Духом. Лише внаслідок духовної трансформації людини, може змінитися суспільство.‎

Але, скажемо відверто, це може стосуватися і стосується і лише окремих людей і невеликих груп – тих, хто ‎‎відкриває свої серця на вплив Слова і Духа. Це саме те, що Біблія‎‎ ‎‎називає Новим народженням‎‎‎(Ів. 3,1-6). Лише такі люди можуть творити мир, – «вони будуть названі синами Божими» ‎‎(Мат. 5,9)‎‎ ‎

Біблійне пророцтво Ісаї в другому розділі не лише підтверджує людську жагу до миру і братерства, але й віщує час і представляє умови для його досягнення. ‎

Коли? ‎Яким чином? ‎Якими засобами?

«Слово, яке було у видінні до Ісаї, сина Амосового, про Юдею та Єрусалим. І буде в останні дні, гора дому Господнього буде поставлена у главу гір і підніметься над пагорбами, і потечуть до неї усі народи. І підуть багато народів і скажуть: прийдіть, і зійдемо на гору Господню,­ у дім Бога Якова, і навчить Він нас Своїх шляхів і будемо ходити стежками Його; бо від Сіону вийде закон, і слово Господнє – з Єрусалима. І буде Він судити народи, і викриє багато племен; і перекують мечі свої на орала, і списи свої — на серпи: не підніме народ на народ меча, і не будуть більше вчитися воювати» ‎‎(Іс. 2,1-4 – Філ.)‎‎

«І буде в останні дні: гора дому Господнього поставлена буде на чолі гір і підніметься над пагорбами, і потечуть до неї народи. І підуть багато народів і скажуть: прийдіть, і зійдемо на гору Господню й у дім Бога Якова, і Він навчить нас шляхів Своїх, і будемо ходити стежками Його, бо від Сіону вийде закон і слово Господнє — з Єрусалима. І буде Він судити багато народів, і викриє багато племен у далеких країнах; і перекують вони мечі свої на орала і списи свої — на серпи; не підніме народ на народ меча, і не будуть більше вчитися воювати. Але кожен буде сидіти під своєю виноградною лозою і під своєю смоківницею, і ніхто не буде лякати їх, бо вуста Господа Саваофа вирекли це» ‎‎(Міх. 4,1-4 – Філ.) ‎‎ ‎‎ ‎‎ ‎‎ ‎‎ ‎‎ ‎‎ ‎‎ ‎

Перший Божий народ – Ізраїль‎

Діяльність пророка Ісаї була спрямована насамперед на його власний народ, Ізраїль. Він був пастором і ревним проповідником, видатним письменником і натхненним поетом, богословом і месіанським пророком«‎Проповіді‎‎ та виступи Ісаї, по суті, мають на увазі тогочасні обставини життя і становище ‎ізраїльського народу. Проте інколи вони також говорять про майбутнє. Бо ж пророк часто передбачав майбутню долю народу; тяжкі покарання за гріхи, або благословенний час, особливо в месіанські часи, коли ізраїльський народ, принаймні, в малій його частині (останок), щиро навернеться до Бога, і буде Йому вірним» (Й. ‎‎Пастяк, Ісая – віщун Христа, с. 11).

Пророк Ісая не становить тут винятку. ‎

Любов Мойсея до Ізраїлю була великою, готовою до самопожертви заради обраного Божого народу (Вих. 32,31-33)! Це ж почуття охопило й серця багатьох провідників і пророків, включаючи Єремію, Даниїла, в новозавітні часи, апостолів, між іншим Павла Тарсу: ‎

«Істину кажу в Христі, не обманюю, як свідчить мені моя совість у Дусі Святому: я маю великий смуток і безупинний біль у своєму серці! Адже я бажав би сам бути відлученим від Христа задля моїх братів, моїх рідних за тілом, тобто ізраїльтян, яким належить синівство, слава, завіти, законодавство, служіння й обітниці. Їхніми є батьки, від них же тілом і Христос, Який є Бог над усіма, благословенний навіки. Амінь» ‎‎(Рим. 9, 1-5).‎‎ ‎

ВИДІННЯ СТОСОВНО ЮДИ ТА ЄРУСАЛИМУ

‎‎З перших слів цього пророцтва‎‎ ‎‎ зрозуміло, що видіння стосується ‎‎ ‎‎Ізраїлю,‎‎ ‎‎а точніше Південного Царства – Юдеї та його ‎‎столиці – Єрусалиму. Саме тут б’ється серце нації; саме тут Бог відкрив Себе в храмі, побудованому за Його наказом, і на Його славу. Це місто також очікувало‎‎ ‎‎Обіцяного‎ Месію, чиє пришестя мало бути оголошено‎‎ ‎‎Голосом, що кличе в пустелі:

«Ось, Я посилаю ангела Мого, і він приготує путь переді Мною, і несподівано прийде у храм Свій Господь, Якого ви шукаєте, і ангел завіту, Якого ви бажаєте; ось, Він іде, — говорить Господь Саваоф» ‎‎ ‎‎(Мал. 3,1 – Філ.).‎‎ ‎

Незважаючи на невірність Ізраїлю, Бог послідовно реалізовував Свої сподівання і плани що до цього народу. Хоч поволі наближався час, коли євреї мали втратити особливі привілеї, як єдиного обраного народу (в час Ісаї залишалось ще майже вісім століть), синайський Заповіт все ще діяв.

Це правда, що більшість Ізраїлю, постійно Його розчаровувала. За словами апостола Павла «не всі, хто був з Ізраїлю, були‎ Ізраїлем» (Рим. 9,6). Однак, в усі часи існувала решта (останок) людей, що були Йому вірні. Саме ця вірна Богу решта ізраїльтян в драматичні моменти історії залишались відданими Богу і слухняними Його святим ‎‎заповідям (див. Вих. 32,26-34; Чис. 21,6-13). В‎ часи Ахава тим останком‎ ‎‎були сім тисяч ізраїльтян, чиї «коліна не схилялися перед Ваалом, і чиї уста не цілували його» (1 Цар. 19,18).‎‎ ‎‎ ‎‎ ‎‎ ‎‎ ‎‎ ‎

Потім були інші «останки», про які говорили: Ісая (1,9; 10,21-22; 28,5; 37,31-32), Єремія (23,3, 31,7-12) та інші пророки (Мих. 2,12; 5,3; 7,18; Соф. 3,13; Зах. 14,2).‎‎

Розуміючи поняття і функцію ‎‎останку, ‎‎апостол Павло також говорив, що в його часі також з Ізраїлю для спасіння зберігся останок (Рим. 11,5).‎‎ ‎‎ ‎‎ ‎‎ ‎

Цей же апостол, беручи до уваги всі останки з ‎‎усіх ‎‎часів, тобто всіх, хто не лише походив з Ізраїлю, але дійсно ним був, писав: «Таким чином, весь Ізраїль спасеться» (Рим. 11,26).‎‎ ‎‎ ‎‎ ‎‎ ‎‎ ‎‎ ‎‎ ‎

Два уривки біблійного тексту заслуговують особливої уваги. ‎

1) Пророцтво Ісаї 10,20-23: ‎

«І буде у той день: залишок Ізраїля й ті з дому Якова, що спаслися, не будуть більше покладатися на того, хто уразив їх, але покладуть уповання на Господа, Святого Ізраїлевого, щиросердо. Залишок навернеться, залишок Якова – до Бога сильного. Бо хоч би народу в тебе, Ізраїле, було стільки, скільки піску морського, тільки залишок його навернеться; знищення визначено повною правдою; бо визначене знищення звершить Господь, Господь Саваоф, по усій землі» (Філ)‎;

2) 2 Цар. 19,30-31:‎‎

«І вціліле в домі Іудиному, що залишилося, пустить знову корінь внизу і принесе плід вгорі, тому що з Єрусалима вийде залишок, і спасенне від гори Сіону. Ревність Господа Саваофа зробить це» (Філ.).

Обидва уривки вказують на певний час і стосуються конкретних історичних подій, що відбулися в Ізраїлі наприкінці 8 століття до Христа. ‎

Нагадаємо: ‎‎Вже від 721 року до н.е. північна частина Ізраїльського Царства (дев’ять колін) перебувала в ассирійській неволі. Ассирійці полонили й депортували ізраїльтян у віддалені землі, а через кілька десятиліть (близько 680 р. до н.е.) Самарію заселили язичницькими племенами: ‎

«При цьому Салманасар остаточно знищив царство Ізраїльське, а весь народ переселив в Мідію і Персію. У числі інших військовополонених в руки його попався також живцем і цар Осія. У Самарію і країну Ізраїльську Салманасар перевів на проживання інші племена, а саме хуфейців, що називалися так по області Хуф, назва якої походить від перської річки з такою ж назвою. Таким чином, дев’яти племенам ізраїльським довелося виселитися з Юдеї через дев’ятсот сорок сім років після заняття цієї країни їх предками, що вийшли з Єгипту і через вісімсот років після ватажкування ними Ісуса Навина» ‎(Й. Флавій,‎‎ ‎‎Юдейські Старожитності, ‎‎с. 483).‎‎

Підбадьорені тріумфами й військовими здобутками, ассирійці близько 701 року до н.е. напали на Юдею. Армією особисто командував цар Сеннахарим. Лакіс був захоплений, а ворожі війська стояли біля Єрусалиму. Однак у цей момент Бог сам втрутився і Єрусалим та Юдея вціліли, а принижений цар повернувся в Ніневію, де незабаром помер від рук власних синів (2 Цар. 19,32-37).

Однак, та ситуація була, як виявляється, використана в пророцтвах тільки як фон для викладу більш пізніх і більш важливих подій. ‎

Спочатку йдеться про повернення з вавилонської неволі. ‎

Дев’ять колін ізраїльтян перебували в ассирійському полоні, далеко від батьківщини, і незабаром, менш ніж через сто сорок років, Юдея також була захоплена Вавилоном. Це стало трагічним наслідком тривалого періоду невірності і відступу від Бога, як Північного Ізраїльського царства, так і Південної Юдейської держави. І мало пройти ще багато важких років, під час яких Обіцяна земля поросла хащами і тернями, перш ніж ‎‎‎‎з далеких країн, під керівництвом Ездри і Неємії, в Палестину повернувся «Останок» вірних‎ Богу євреїв. ‎‎ ‎‎ ‎‎ ‎‎ ‎‎ ‎‎ ‎‎ ‎‎ ‎‎ ‎‎ ‎‎ ‎‎ ‎‎ ‎

Передвістя цього знаходимо в пророцтвах Єремії: ‎

«Бо так говорить Господь: радісно співайте про Якова і викликуйте перед главою народів: проголошуйте, славте і говоріть: «спаси, Господи, народ Твій, залишок Ізраїля!» Ось, Я приведу їх із країни північної і зберу їх із країв землі; сліпий і кульгавий, вагітна і породілля разом з ними, – великий сонм повернеться сюди. Вони пішли зі сльозами, а Я поведу їх з утіхою; поведу їх біля потоків вод дорогою рівною, на якій не спіткнуться; бо Я – отець Ізраїля, і Єфрем – первісток Мій» ‎(31,7-9 – Філ.).‎

«І зберу залишок стада Мого з усіх країн, куди Я вигнав їх, і поверну їх у двори їхні; і будуть плодитися і розмножуватися. І поставлю над ними пастирів, які будуть пасти їх, і вони вже не будуть боятися і лякатися, і не будуть губитися, – говорить Господь» ‎‎(23,3-4 – Філ.).‎‎ ‎

Однак, ті ж самі‎‎‎ ‎‎пророцтва говорять про ще про інший час і про інший «останок» ‎‎‎часів ‎Месії‎(пор. Рим. 11,1-5).‎  Ось що далі мовить пророцтво Єремії:‎‎ «Ось, настають дні, – говорить Господь, – і восставлю Давиду Паросток праведний, і воцариться Цар, і буде чинити мудро, і буде робити суд і правду на землі. У дні Його Іуда спасеться й Ізраїль буде жити безпечно; і ось ім’я Його, яким будуть називати Його: «Господь виправдання наше!» (Єр. 23,5-6 -Філ.).‎‎

Це Син Божий, ставши‎‎ ‎‎Сином Людським, виконав ‎‎‎багато пророцтв про‎ «пагін з кореня Єссея» ‎(Іс. 11,2; 53,2; Єр. 23,5; Зах. 3,8; 6,12 та ін.). Саме Він виконав всю справедливість (Мат. 3,14-15) і став перед Богом ПРАВЕДНІСТЮ ЙОГО НАРОДУ (Рим. 8,3; 1 Пет. 2,22-24; Рим. 3,23-28; 2 Кор. 5,19-22) – Він став нашою‎‎‎ ‎‎праведністю! ‎‎

Народ Божий Нового Завіту – початково це ‎‎був ‎«останок»‎ Ізраїля, який мав вихвалятись не своєю власною праведністю, а‎‎ ‎‎Господньою, яку їм принесла благодать. Апостол Павло так це описав:

«Щоби жодне тіло не хвалилося перед Богом. Від Нього ж і ви є в Христі Ісусі, Який став для нас мудрістю від Бога, праведністю, освяченням і викупленням, щоби збулося написане: Хто хвалиться, нехай хвалиться Господом!» (1 Кор. 1,29-31).‎‎

Збиранню «останку» в месіанську добу, Писання приділяє багато уваги. Це цілком зрозуміло, адже стрімко наближався час, коли Ізраїль мав втратити особливі привілеї Обраної нації. З тих пір він повинен був бути лише одним з народів Землі, рівним в правах та обов’язках разом з усіма іншими народами. ‎

Ось що на цю тему знаходимо в Слові Божому.

Цей час і його події звіщало пророцтво Даниїла в дев’ятому розділі. Там вказаний час появи «Месії-Владики» (9,24-25). Також була надана інформація про Його смерть (9,26), і про те, що «останнього тижня» (тобто, в останні сім років періоду, призначеного для‎‎ євреїв), Месія «зміцнить/увічнить/укладе‎ заповіт з багатьма з них» ‎‎(9,27) ‎‎і в середині цього тижня закінчаться всі храмові жертви‎! ‎‎ ‎

‎‎‎Таким чином, перш ніж ізраїльтяни втратили особливий статус єдиного обраного народу, Господь ще раз вийшов їм на зустріч! Тому в перший період Своєї діяльності, Месія зосереджувався головним‎‎ ‎‎чином на євреях, щоб «зміцнити‎ заповіт» з тими, хто ‎ослаб у ньому і врятувати всіх, кого лише можливо. Тому Ісус, посилаючи Свої учнів з проповіддю Євангелії, велів їм не йти ні до язичників, ні навіть до самарян, а «‎лише до овець,‎ які загинули з‎‎ ‎‎дому Ізраїля» (Мат. 10,5-6).‎‎

І коли жінка сидонянка попросила‎‎ ‎‎Його зцілити її дочку, Він заявив, що євреї все ще були «Божими дітьми»,‎‎ а язичники, протягом деякого часу, ще ‎‎‎залишалися «щенятами»‎ (Мат. 15,22-28).‎‎ ‎‎ ‎‎ ‎‎

І навіть після Свого воскресіння, доручаючи своїм учням євангелізацію світу, Він наказав їм почати з Єрусалиму та ‎‎ ‎‎Юдеї, потім перейти до Самарії,‎‎ ‎‎і вже потім йти на цілий світ: «будете Моїми свідками в Єрусалимі та по всій Юдеї й Самарії та аж до краю землі» (Дії 1,8).‎‎ ‎

Інформація про те, що Месія «в середині тижня припинить кровну жертву», безсумнівно стосується жертвопринесення Голгофи, яке поклало край всім жертвопринесенням і храмовим ритуалам, що звершували священиками Ааронового чину (пор. Мат. 27,50-51) – у поєднанні з‎‎ ‎‎попереднім твердженням, що часом для зміцнення завіту для багатьох ізраїльтян буде увесь «останній тиждень», стосується конкретної ситуації і конкретних Божих дій для Ізраїлю, з метою ‎‎збереження «останку».‎‎

Це виникає з простої констатації відомих фактів: ‎‎ ‎

  1. Впродовж першої половини «останнього тижня»‎‎ (3,5 роки) Месія діє особисто! Саме протягом цього часу Ісус Христос виступає в Палестині як учитель.‎‎
  2. Після цього‎‎ («в середині‎‎ тижня») Месія кладе край всім храмовим жертвопринесенням, що трапилось в момент Його смерті на хресті (пор. Євр. 9, 14, Мат. 27,50-51; пор. Євр. 10,1-18).‎‎
  3. Протягом‎‎ ‎‎ другої «половини тижня» (3,5 роки) «зміцнення заповіту» продовжується для багатьох в Ізраїлі. Приблизно такий період часу займають події, описані в книзі‎‎ Дії, з першого по дев’ятий розділ. А в десятому розділі вже маємо історію про навернення першого з язичників – Корнелія. До цього моменту апостоли, учні та інші навернені‎‎ були виключно юдеями і звіщали Євангелію тільки‎‎ ‎‎юдеям (Дії 11,19)!‎‎ ‎
  4. Це сталося лише тоді, коли, минув особливий час, призначений для Ізраїля. Тоді апостол Петро був посланий до Корнилія (Дії 10), а Павло і Варнава‎‎ озвучили знаменні слова, які були закликом до Ізраїлю:«Вам першим належало проповідувати слово Боже, а через те, що ви відкидаєте його й самих себе робите недостойними вічного життя, то ми звертаємось до язичників» ‎‎(Дії ‎‎13,46).

‎‎Про це мовиться в кількох притчах Ісуса Христа, ‎‎одна «Про виноградник і його виноградарів», ‎‎інша – «Про смоківницю».

Притча «Про виноградарів» описує багатовікові Божі старання для Ізраїлю та відсутність належних плодів з боку обраного‎‎ ‎‎народу (Мат. 21,33-44; пор. Іс. 5,1-7)! Нарешті, Бог вирішив зробити найголовніше: ‎‎послати до них Свого Сина («по‎‎шанують Мого Сина‎»). Що ж Він міг зробити‎ ‎‎більше? Але вони відкинули і нарешті вбили Його Сина!‎‎ ‎

Подібну промову має також притча «Про безплідну смоківницю» Лук. 13,6-9). Вона розповідає про трирічні зусилля ‎‎власника виноградника для того, щоб він приніс плоди. А коли цього не сталося, на прохання садівника, власник виноградника погоджується почекати ‎‎ще рік.

Можна ці «три роки» трактувати умовно, відносячи їх до всієї історії Ізраїлю. Але можна їх зрозуміти також буквально, адже діяльність Ісуса серед юдеїв фактично тривала 3,5 роки. ‎‎Ісус Христос побудував ‎‎цю притчу таким чином, що найважливішими тут є очікування і надія ‎‎садівника, що смоківниця все ж таки принесе свої плоди. Але, на жаль, плоди були не такими, як очікувалося.‎‎ ‎

Та все ж‎ смоківниця принесла певні плоди‎. Це «Останок»,який в Ісусі впізнав ‎‎Божого Месію і прийняв Його своїм Спасителем!‎‎ ‎

Два образи з книги Об’явлення зосереджені на‎ «Останку», зібраному протягом «останнього тижня».

‎‎Перший – в 7 розділі, де показані «144 тисячі»,вибраних з «дванадцяти колін синів Ізраїля» (Об. 7,1-8),‎‎ ‎‎і лише потім спрямована увага на «величезний натовп, якого злічити ніхто не міг, з кожного народу, покоління, народності й племені» (Об. 7,9).

А в 14 розділі ‎‎описана духовна характеристика «останку».‎‎

«Це ті, які не опоганилися з жінками, які чисті. Вони йдуть слідом за Агнцем, куди б Він не йшов. Вони викуплені від людей — перші плоди для Бога та Агнця» ‎(Об. 14,4). Вони були тими, хто отримав Вічну Євангелію і поніс її до всіх народів Землі (Об. 14,6-7).‎‎ ‎

Долею Ізраїлю особливо переймався апостол Павло. Ми вже згадували, що він навіть готовий був пожертвувати собою заради свого народу (Рим. 9,1-5). Але Павло розумів цю фундаментальну істину, що не всі тілесні нащадки Авраама були дійсно ізраїльтянами. Він також зрозумів значення «Останку». ‎‎Тому в Рим. 11,1-5 він писав:

«Отже, я запитую: Хіба відкинув Бог Свій народ? Зовсім ні! Адже і я ізраїльтянин — з нащадків Авраама, з Веніаминового племені. Не відкинув Бог Свого народу, який Він наперед знав. Хіба не знаєте, що Писання каже про Іллю, коли він скаржиться Богові на Ізраїль: Господи, повбивали Твоїх пророків, порозбивали Твої жертовники, а я залишився сам; шукають і моєї душі! І що ж каже йому Бог у відповідь? Я залишив Собі сім тисяч чоловіків, які не схилились на коліна перед Ваалом. Так само і тепер, за вибором благодаті, залишився останок».‎‎ ‎

Проминули століття. Від днів Ісуса Христа й апостолів минуло майже дві тисячі років. У кожному поколінні, з нащадків Авраама, що живуть на землі, певна частина навернулася до Бога, приймаючи Ісуса‎‎ ‎‎Христа як Месію. Тому кожен час і кожна епоха має свій «останок». ‎Всі ці «останки», ‎зібрані протягом всієї історії, складають ВЕСЬ БОЖИЙ Ізраїль,‎‎ ‎‎що буде спасенний‎ ‎‎(пор. Рим. 11,26):‎‎

«Бо хоч би народу було у тебе, Ізраїлю, як піску морського, тільки останок його навернеться» (Іс. 10,22 – Гиж.).‎‎ ‎

«І станеться в останні дні»

‎Історію людини на Землі, якій кілька тисяч років, можна розділити на кілька періодів. Кількість та тривалість тих періодів залежить від застосовуваних критеріїв для їх визначення. Опираючись на біблійні дані, можемо ‎визначити чотири‎‎ ‎‎основні періоди:‎‎ ‎

1. Допотопний світ

‎‎‎‎Слово Боже називає його «першим світом» ‎ (2 Пет. 3,6), який загинув у потопі. Саме про цей світ ми знаємо найменше. Безсумнівно, він сильно відрізнявся від світу після потопу – його вигляд, клімат і умови проживання були іншими. Після потопу, наприклад, різко знизилась тривалість людського життя (для порівняння, середня тривалість життя перших десяти патріархів до потопу становить 912 років, а після потопу середня тривалість життя наступних десяти патріархів становить всього 317 років, при чому останній з них, Авраам, прожив лише 175 років!).‎‎ ‎

‎‎2. Патріарший період‎‎

До потопу жили десять патріархів з першої лінії; від Адама до Ноя. Після потопу лінія наступних десяти патріархів (від Сима до Авраама), сягає аж до родоначальника ізраїльського народу. Патріарший період закінчується онуком Авраама – Яковом-Ізраїлем. Його дванадцять синів дали початок всьому ізраїльському народу.

‎‎3. Ізраїльський період – Старий Заповіт

‎‎‎‎У цей період Божий намір реалізується через обраний народ. Тоді ж був кодифікований (записаний) і оголошений на горі Синай Божий Закон (Вих. 20 р.), був побудований земний храм, служіння якого було прообразом Божого викуплення і спасіння кров’ю невинних жертв. Божі пророки, що виступали від імені Господа, не лише навчали, втішали чи картали народ, вони також змальовували особистість і діяльність Месії-Царя, готуючи людей до Його пришестя. У пророчих видіннях вони малюють картину щасливого Царства євангельської доби, а також дію Благодаті, даної‎ всім народам Землі. Пророчі описи настільки чудові й захоплюючі, що зосереджують всі надії Ізраїля. Для них Царство Месії, здається бути Вічним Царством Бога Яхве.‎‎ ‎

4. Євангельський період – час кінця‎‎

‎ ‎‎Смерть і воскресіння Сина Божого, Ісуса Христа, закінчують період Старого‎‎ Заповіту. Силою крові Агнця‎ було укладено «Новий Заповіт» Бога з Ізраїлем (Єр. 31,31-34; пор. Євр. 8,1-13), а згодом й з усіма народами, що живуть на Землі, яким була дана Благодать Божа (Тит. 2,11-14; пор. Дії 10,34-35)! Автори Нового Заповіту усвідомлюють, що для людства розпочався новий період, яким і закінчиться сучасна історія світу – що настав «останній час». ‎ ‎‎ ‎

‎‎Ось як це бачить автор Послання до Євреїв. Пишучи про пришестя Ісуса у плоті, він‎‎ зазначає: «Багато разів і багатьма способами колись через пророків говорив Бог до наших батьків. А цими останніми днями заговорив до нас через Сина (Євр. 1,1-2); Він також вказує на час принесення Ним жертви, пишучи, що це сталося «наприкінці віків» (Євр. 9,26).‎‎ ‎

Подібно розумів це й апостол Петро: «ви були викуплені від марного вашого життя, переданого батьками, не тлінним сріблом або золотом, а дорогоцінною кров’ю Христа, як непорочного й чистого Агнця, Який був передбачений ще перед заснуванням світу, але з’явився заради вас у кінці часів» (1 Пет. 1,18-20).‎‎ ‎

Про це пише й апостол Павло, проводячи‎‎ аналогію між подіями ізраїльської історії та його днями, коли він стверджує: «Усе це сталося з ними як прообраз, і записано як пересторога для нас, для яких настав кінець віків» (1 Кор. 10,11). ‎‎ ‎

Такої ж думки й апостол Іван: «Діти, це остання година, бо ви чули, що антихрист надходить, і нині з’явилося багато антихристів. Із цього дізнаємося, що це остання година» (1 Ів. 2,18).‎‎ ‎

Факт ‎‎настання «останньої години» також підтверджується старозавітним пророцтвом Йоіла, яке сповнилося у дні апостолів. Ось що сказав апостол Петро, проповідуючи в день П’ятидесятниці:‎‎ «Але це те, що провістив пророк Йоіл: І буде останніми днями, – каже Бог, – Я виллю від Духа Мого на всяке тіло» (Дії 2,14-21; Йоіл. 3,1-5).‎‎ ‎‎ ‎

Євангельська епоха, яка триває вже майже два тисячоліття, є останньою з життя світу в його сучасному вигляді. ‎‎Вона триватиме до тих пір, поки Ісус Христос не прийде знову. ‎‎ ‎

Таким‎‎ ‎‎‎чином, «останні дні» триватимуть‎‎ аж ‎‎до кінця, як‎‎ ‎‎сказав Господь Ісус: «І це Євангеліє Царства буде проповідуватися по всьому світі на свідчення всім народам, — і тоді прийде кінець» ‎‎(Мат. 24,14).‎‎ ‎

Після вже не буде жодного часу для людей: «І Ангел, Якого я бачив, Котрий стояв на морі та на землі, підняв Свою праву руку до неба і поклявся Тим, Який живе віки віків, Який створив небо й те, що на ньому, і землю й те, що на ній, і море й те, що в ньому, — що часу вже більше не буде» ‎‎(Об. 10,5-6).‎‎ ‎

В‎‎ «останні дні» Бог створив для людей такі умови, щоб кожен, хто прагне, міг навернутись до Нього і бути спасенним. Саме в «останні дні» ‎– тобто між першим і другим пришестям Ісуса Христа – повинні відбутися ‎‎події, передбачені в другому розділі пророцтва ‎‎Ісаї.‎‎ ‎

Піднесення‎‎ «храмової гори» ‎‎ ‎

‎«В останні дні станеться‎‎ так, що гора Господнього дому стоятиме твердо на чолі інших гір і підніметься над пагорбами…» (Іс. 2,2).‎‎ ‎

‎Більша ‎‎частина Єрусалиму побудована на двох горах – горі Сіон, та горі Морія. На Сіоні було засновано‎‎ ‎‎місто ‎Давида, де стояв‎ його палац (пор. 2 Сам. 5,7), а на горі Морія – був Храм (2 Хрон. 3,1).‎‎ ‎

«Гора Господнього дому», згадана в Іс. 2,2, це гора Морія. Згідно з пророцтвом, вона мала піднятись понад інші гори та пагорби. ‎‎ ‎‎ ‎‎ ‎‎ ‎‎ ‎‎ ‎‎ ‎‎

‎‎Біблія вчить, що гори і пагорби з давен-давна були місцем поклоніння. На багатьох горах і пагорбах Палестини‎‎ в різний час зводилися храми на честь чужих божеств (були зведені «святі стелли», ‎були посаджені «священні гаї»), що викликало Божий гнів. ‎‎ ‎

‎Коли ізраїльтяни стояли на порозі Обіцяної землі, ‎‎Господь дав їм чітку вказівку що до поганських культів: «проженіть з-перед себе всіх мешканців тієї землі, і знищіть всі зображення їхніх богів і всі статуї їхніх ідолів. Зруйнуйте і спустоште всі їхні висоти та гаї» (Чис. 33,52).‎‎ ‎

‎На жаль, ізраїльтяни не повністю знищили ідолопоклонство, за що потім дуже дорого поплатилися. Протягом майже всієї своєї історії вони все частіше впадали ідолопоклонство. Грішили цим, як звичайні люди, так і деякі царі, будуючи різні ідольські храми‎‎ на пагорбах і висотах‎ (1 Цар. 12,25-33; 2 Цар. 16,1-4; 17,9-22; 21,1-3). Богобійні, благочестиві ізраїльські царі руйнували ці осередки ідолопоклонства й відновлювали поклоніння Істинному Богу (1 Цар. 22,41-44; 2 Цар. 12,1-4; 18,1-6; 23,1-25).‎‎ ‎

‎Також на горі Кармель пророк Ілля змагався з пророками Ваала. Саме там, серед натовпу розгублених людей, зіткнулись тоді правда з неправдою, Живий Істинний Бог з ідолом, Божий пророк і язичницькі пророки Ваала. Саме там істинна релігія тріумфувала над фальшивою!

‎‎‎У цьому контексті біблійні «гори» і «пагорби» є синонімом релігій. ‎‎ ‎‎ ‎ ‎‎ ‎‎ ‎‎

В іншому значенні «гори» є синонімом окремих народів, про що мова буде пізніше.

‎‎Передбачене пророцтвом «піднесення гори дому Господнього», тобто‎‎ гори Морія,‎‎ без сумніву означає піднесення ізраїльської релігії – Божої Істини, яка була відкрита Ізраїлю, принципи якої‎ знали і практикували істинні ізраїльтяни (пор. Рим. 9,1-8; 2,28-29). Це пророцтво виконалося саме в «останні дні»: ‎ ‎‎ ‎‎ ‎‎ ‎‎ ‎‎ ‎

Піднесення «гори Дому Господнього» сталося насамперед внаслідок пришестя у світ в людському тілі Сина Божого. Пророцтво закликало: «Устань і засяй Єрусалиме, бо зійшло твоє, і слава Господня осяяла тебе! Бо темрява покриває землю, й морок – народи, а над тобою засяяв Господь, і Його слава осяяла тебе(Іс. 60,1-2; Ів. 1,1-9; 4,12-17). ‎Потім, пророк, перебуваючи фізично серед обраного народу, вражений видінням, вигукнув: «Коли Ти сходив на землю й звершував дивовижні речі, яких ми не чекали, то від Твоєї появи тряслися гори! З давніх-давен не було чути й не доходило до наших вух, і жодне око не бачило іншого Бога, крім Тебе, котрий стільки учинив би для тих, котрі на Нього покладаються» (Іс. 64,2-3; пор. 1 Кор. 2,1-9; Ів. 3,16).

Під час розмови з самарянкою Ісус не залишив‎‎ ‎‎сумнівів щодо того, який храм Він визнає і виключно яке служіння приймає Бог: «Ви поклоняєтеся Тому, Кого не знаєте; ми ж поклоняємося Тому, Кого знаємо, бо спасіння від юдеїв» ‎‎(Ів. 4,22).‎‎ ‎

‎‎Але Син Божий прийшов до Ізраїля не лише в якості Вчителя, Утішителя й‎ ‎‎Лікаря. Коли виповнився час, Ісус Христос помер заСвій народ! Це саме те, про що пророкував Ісая (64,2-3), про що з великою ревністю проповідував апостол Павло (1 Кор. 2,1-10)!‎

‎ ‎‎Ісус Христос не лише підтвердив, що виключно Ізраїль знає і поклоняється Істинному Богу; він не лише прийшов до Свого народу, але тут же приніс самого себе в жертву Богу. Він також доручив проповідь Євангелії про Боже спасіння наверненим юдеям, велівши нести її на цілий світ (Мат. 28,18-20; Дії 1,8; пор. Рим. 1,16).

Перш ніж увірував хто-небудь з язичників, з Ізраїлю, який в той час нараховував майже 7 мільйонів населення (в Палестині та діаспорі), Ісуса Христа прийняли 144 000 істинних ізраїльтян, які були запечатані Святим Духом (Дії 2,1-12.41; 4,4; 6,7, 11,19; Об. 7,1-9).‎‎ ‎

‎‎Дійсно «гора дому Господнього» була вельми піднесена; який народ міг би похвалитись чимось подібним?!‎‎ ‎‎ ‎‎ ‎‎ ‎

‎Зовнішній світ в той час не був байдужим до релігійних подій в Ізраїлі (див. Ів. 12,20-23). Багато людей з інших народів прагнули наблизитись до цього великого Бога і скористатися Його мудрістю і дарами. Пророцтво звіщало: «потягнуться/поспішать до неї всі народи» (Іс. 2,2).

ПРАГНЕННЯ НАРОДІВ

«Прийдуть численні народи і скажуть: Ходіть, зійдемо на гору Господню, до дому Бога Якова, а Він покаже нам свої дороги, і ми ходитимемо Його стежками. Адже зі Сіону вийде Закон і слово Господнє – з Єрусалима» (Іс. 2,3).‎‎ ‎

‎Подібне пророцтво знаходимо в 60-му розділі Ісаї: ‎

«І прийдуть народи до світла твого, і царі — до сяйва, яке сходить над тобою. Зведи очі твої і подивися навколо: усі вони збираються, йдуть до тебе; сини твої здалеку йдуть і дочок твоїх на руках несуть. Тоді побачиш, і зрадієш, і затремтить і розшириться серце твоє, тому що багатство моря повернеться до тебе, надбання народів прийде до тебе» (Іс. 60,3-5).‎‎ ‎

Майже увесь 60-й розділ пророцтва Ісаї присвячений паломництву язичників до Ізраїля. Красивою, образною мовою показано в нім, як найшляхетніші з народів Землі тягнуться в поході «на гору Господню». Це, звичайно, не буквальне паломництво до Єрусалиму, на буквальну гору Моріа – адже‎‎ після смерті та воскресіння Спасителя «ні на цій горі, ні в Єрусалимі не буде поклоніння Отцю», бо «правдиві поклонники будуть поклонятися Отцеві в Дусі та істині» (Ів. 4,21-24).‎‎ ‎

‎Події, описані в пророцтві, слід розглядати в більш широкому історичному і біблійному контексті:

‎‎1. ‎‎Становище світу‎‎ перед пришестям Спасителя‎‎

‎Божественне ‎‎провидіння підготувало світ до пришестя Обіцяного, який повинен був стати Спасителем не лише для Ізраїлю, але й для інших народів Землі. Були створені сприятливі умови для поширення Радісної Звістки про спасі-ння в Ісусі Христі:‎‎ ‎

‎‎‎а) Політична єдність

Весь світ в той час був під владою Язичницького Риму. Римські орли (знамена) були над Євфратом на сході. В його підпорядкуванні був Єгипет і все північне узбережжя ‎‎Африки, а далі на північ – Іспанія, Галлія, Германія і Британія. Були ліквідовані кордони, розвивалася торгівля, побудовано мости і дороги, які з’єднали далекі країни.

‎б) Властива мова

Хоч на політичній арені неподільно правив Рим, над й цілим тогочасним світом панувала грецька культура і грецька мова, здатна виражати найглибші думки і почуття. Завдяки завоюванням Олександра Македонського, вона поширилась дуже далеко і стала літературно-комерційною мовою. Мовиться, що грецька мова була “найдосконалішим засобом людської комунікації”.‎‎ ‎

‎в) Духовність‎‎

‎‎Язичницькі релігії все більше втрачали свою життєздатність і ставали пустими формами, нездатними впливати на людське життя. Філософія була втіхою небагатьох; для інших була розвагою чи трендом, не представляючи жодної моральної сили. Не було чітко визначеного напрямку, не було людей, які би вказували правильний шлях, даючи надію. Саме в цей період з’явились єврейські Святі Писання, які для багатьох стали доступними завдяки грецькій мові, на яку вони були перекладені (це, так звана, Септуагінта –‎‎ переклад сімдесяти‎). ‎‎ ‎

Таким чином, три народи, що залишили найсильніший слід у світі в той час були римляни, греки і євреї. Римляни запровадили хорошу систему управління, створивши світову імперію та забезпечивши свободу і здатність подорожувати. Греки дали світові широко використовувану мову, яка стала засобом проголошення Євангелії. Євреї дали світу високі ідеали монотеїзму і Святе Письмо, а також створили атмосферу очікування Спасителя.

2. Обов’язки Ізраїля перед античним світом‎‎ ‎‎

Хоча в часи Старого Завіту єдиним обраним народом був Ізраїль, це аж ніяк не означало, що Бог зовсім забув про інші народи. У книзі Дії читаємо:

«Він у минулих поколіннях допустив, щоб усі народи ходили своїми дорогами. Проте Він не переставав свідчити про Себе, творячи добро, даючи… дощ з неба і вчасно врожай, насичуючи їжею та веселістю… серця!» (Дії 14,16-17).‎‎ ‎

‎Божий намір полягав у тому, щоб через Ізраїль привернути увагу інших народів до Творця, Його Закону і святості. ‎

«Ось, я навчив вас постанов і законів, як повелів мені Господь, Бог мій, щоб ви так чинили в тій землі, в яку ви вступаєте, щоб оволодіти нею; отже, зберігайте і виконуйте їх, бо в цьому мудрість ваша і розум ваш перед очима народів, які, почувши про всі ці настанови, скажуть: тільки цей великий народ розумний. Бо чи є який великий народ, до якого боги його були б такими близькими, як близький до нас Господь, Бог наш, коли тільки прикличемо Його? і чи є який великий народ, у якого були б такі справедливі постанови і закони, як весь закон цей, який я пропоную вам сьогодні?» (Втор. 4,5-8 –Філ.).‎‎ ‎‎

На жаль, Ізраїль по суті, не виправдав Божих сподівань і не виконав своє завдання перед язичницькими народами. Лише зрідка, окремими особами і то лише на короткий час, реалізовувався Божий задум.‎

‎Одним з таких періодів було сорокарічне правління царя Соломона, а точніше перша частина його царювання, коли Соломон був вірний Богу в усьому. Саме тоді Ізраїльське Царство було могутнім і багатим; тоді мудрість царя, базована на Божому Законі й керована Духом Божим, стала відома всім народам, близьким і далеким (1 Цар. 4,29-34; 15,1-12; 10,1-29). Але потім настали часи внутрішнього занепаду, внаслідок якого Ізраїль втратив своє колишнє значення серед народів, що ознаменувалося рабством і залежністю від світових держав, які виникли значно пізніше.

Адже євреї передали світові високі ідеали монотеїзму, Святе Писання і створили атмосферу очікування пришестя Спасителя.

3. Прозеліти – язичники, шукаючі Істинного Бога‎‎ ‎‎ ‎

В усі часи, ті язичники, які бажали приєднатися до обраного народу, мали таку можливість (пор. Чис. 15,14.27-30; Втор. 23,8-9; 29,8-14; 31,11-13). Такими, між іншим, були: Рахаб з Єрихону (Іс.Н. 2,1-6; 6,17.22-23) і Рут Моавитянка (Рут. 1,1-22), яка стала прабабкою Ісуса Христа (Мат. 1, 5; пор. Євр. 11,31; Як. 2,25).‎

‎З наверненням язичників до Бога Ізраїлевого пов’язані два близьких терміни: богобійні і прозеліти:

Богобійними, гр. тон теон фобаменос (від фобеомай – боятися») або себоменос (від себомай – «вшановувати»), називали багатьох не євреїв в діаспорі, яких приваблювала монотеїстична віра євреїв і дотримування певних положень ‎‎‎‎Закону, таких як субота, правила щодо споживання їжі, сплата податків на храм. Однак, на відміну від прозелітів,‎‎ вони не були обрізаними і за Законом вважалися язичниками. Їх також можна назвати богопоклонниками (побожними – Дії 10,2.22; 13,16.43; 16,14; 17,4.17; 18,7).‎‎ ‎

Прозелітами, гр.‎‎ proselytos (походить від ‎дієслова pros-erchomai, в майбутньому часі proseleusomai: – «приходити до…»), називали язичників, навернених в юдаїзм, що були формально прийняті до єврейського народу шляхом обрізання, ритуального очищення та храмового жертвопринесення. Хоч вони не були юдеями в прямому сенсі і стосовно них було багато обмежень, вони вважались «новонародженими» і були зобов’язані дотримуватися всього Закону (Мат. 23,15; Дії 2,11; 6,5; 13,43).‎‎ ‎

4. Духовне становище язичників в часи Ісуса Христа

Наявність численних груп богобійних та прозелітів свідчила про те, наскільки в той час світ потребував Бога і спасіння. Це прагнення бачив Бог і воно було описане багатьма пророцтвами. Ось найбільш чіткі: ‎

«І буде у той день: до кореня Єссеєвого, який стане, як знамено для народів, навернуться язичники»(Іс. 11,10 – Філ.).‎‎ ‎

«Ось Мій Слуга, якого я підтримую, – Мій Обранець, якого вподобала Моя душа. Я зіллю на Нього Свого Духа і Він встановить серед народів правосуддя. Він не кричатиме й не підвищуватиме голосу, – на вулицях не буде чути Його волання. Тростини надломленої Він не доламає і тліючого гнота не погасить, проте справедливо звершуватиме суд. Не ослабне духом і не зламається, аж доки не встановить на землі правосуддя, і на Його закон покладатимуться острови» (Іс. 42,1-4).

«Вже близько Моя справедливість, – Моє спасіння не забариться; Мої руки вершитимуть правосуддя серед народів. Мене очікують острови, сподіваючись на Мою силу» (Іс. 51,5).‎

Про це свого часу писав апостол Павло: «Усе творіння з надією очікує з’явлення Божих синів. Адже творіння підкорилося марноті не добровільно, а через того, хто його підкорив, з надією, що саме творіння буде визволене від рабства тління — для свободи слави дітей Божих. Бо знаємо, що все творіння разом стогне і страждає аж донині» ‎‎(Рим. 8,19-22; пор. Мар. 16,15).‎‎

‎Ісус ‎‎Христос виконав ці пророцтва, внаслідок чого відбулися великі зміни!

Про них читаємо у апостола Павла:

«Отже, пам’ятайте, що колись ви були за тілом язичниками, яких так звані за тілом «рукотворно обрізані» називали необрізаними, бо ви того часу були без Христа, відчужені від громади Ізраїля, далекі від завітів обітниці, позбавлені надії і без Бога на світі. А нині, в Ісусі Христі, ви, які колись були далекими, кров’ю Христа стали близькими. Адже Він — наш мир, Який зробив з двох одне, зруйнував Своїм тілом серединну перегородку — ворожнечу, усунувши Закон заповідей в навчаннях, аби з двох збудувати одну Нову Людину, встановити мир і в одному тілі хрестом примирити обох з Богом, знищивши на ньому ворожнечу. Прийшовши, Він благовістив мир вам — далеким, і мир вам — близьким; так що через Нього обоє маємо доступ до Отця в одному Дусі. Тож ви більше не чужі й не захожі, а співгромадяни святих і домашні для Бога, збудовані на основі апостолів і пророків, де наріжним каменем є Сам Ісус Христос; на Ньому вся будівля, досконало збудована, зростає у святий храм у Господі, в Якому й ви разом будуєтеся Духом у Божу оселю» ‎‎(Еф. 2,11-22).‎‎ ‎

Народи, що приходили «на гору Господню», прагнули пізнати «Бога Якового» (Іс. 2,3). Він є Богом усієї землі, й усіх людей, хоч найперше Він був відомий народу Ізраїлю (або Якова).

‎Саме цього Бога шукав і молився до Нього міністр фінансів цариці Кандакі та римський сотник Корнилій (Дії 8,26-39; 10,1-48). І відразу після них, особливо починаючи з того часу, коли були ліквідовані інституціональні бар’єри, які відділяли євреїв від інших народів, багато язичників почало навертатись до Господа (Дії 15,1-32; пор. Гал. 2,1-3.11-14).‎

«Хто ж вони ті, котрі пливуть як хмари, – злітаються, мов голуби, до своїх голуб’ятників? Це Мене очікують острови, й таршішські кораблі, щоб першими привезти твоїх дітей здалека, разом з їхнім сріблом і їхнім золотом заради імені Господа, твого Бога, – заради Святого Ізраїлевого, котрий прославив тебе» (Іс. 60,8-9).

«З Сіону вийде закон…»‎

‎Як вже згадувалось, в біблійній символіці, «гори» іноді також символізують народи.

‎‎Наприклад, в пророцтві Єремії Господь називає вавилонське військо «нищівною горою, яка знищила всю землю» (51,25). В пророцтві Єзекіїля Едом названий «горою Сеір» (35,1-4), чи Самарія в пророцтві Амоса (Ам. 6,1-2).

‎Те ж саме стосується і другого розділу ‎‎‎‎пророцтва‎‎ Ісаї, де «гора ‎Сіон» означає Ізраїль (пор. Пс. 147,12; Іс. 28,16; 49,14; 59,20; 62,11) -‎‎ ‎‎особливо ‎Істинний Ізраїль (останок – Рим. 9,6)‎‎.

«Тоді прийде до мешканців Сіону їхній Викупитель, – до нащадків Якова, котрі відвернулись від гріха» (Іс. 2,3).

Ті народи, які мандрують «на гору Господню» (Іс. 2,1-2),‎‎ приймають Закон, що виходить «з Сіону», тобто від народу Ізраїльського. Вони слухають Слово Господнє, що «виходить з Єрусалиму», тобто також з Єрусалиму:‎

«В покорі прийдуть до тебе і поклоняться діти твоїх гнобителів, – всі, котрі тебе зневажали, впадуть до твоїх ніг, називаючи тебе містом Господнім, Сіоном Святого Ізраїлевого» (Іс. 60,14). «Адже з Сіону вийде Закон, і Слово Господнє – з Єрусалима»(Іс. 2,3).‎‎ ‎

‎‎‎Раніше, в Старому Заповіті, Закон Божий був присутній в житті лише одного народу – Ізраїлю.‎‎ В євангельську епоху ситуація докорінно змінилася, оскільки віруючі з інших народів слухають Слово Господнє, що виходить з Єрусалиму, визнають і приймають Господні Закони, як важливі й обов’язкові для їхнього життя.‎ ‎‎ ‎

‎Це не було несподіванкою. ‎

‎Подібне було й раніше. Вже в Старому Заповіті язичники, що вірили в Господа і прагнули належати до Нього, могли разом з ізраїльським народом святкувати Пасху (Вих. 12,43-49) і приносити Йому жертви (Вих. 15,14-16). Так було і з суботою:

«Так говорить Господь: зберігайте суд і чиніть правду; бо близько спасіння Моє й одкровення правди Моєї. Блажен муж, який робить це, і син людський, який міцно тримається цього, який зберігає суботу від осквернення й оберігає руку свою, щоб не зробити ніякого зла. Нехай не говорить син іноплемінника, який приєднався до Господа: «Господь зовсім відокремив мене від Свого народу», і нехай не говорить євнух: «ось я сухе дерево». Бо Господь так говорить про євнухів: які зберігають Мої суботи й обирають угодне Мені, і міцно тримаються завіту Мого, — тим дам Я у домі Моєму й у стінах Моїх місце й ім’я краще, ніж синам і дочкам; дам їм вічне ім’я, яке не знищиться. І синів іноплемінників, які приєдналися до Господа, щоб служити Йому і любити ім’я Господа, бути рабами Його, усіх, що зберігають суботу від осквернення її і твердо тримаються завіту Мого, Я приведу на святу гору Мою й обрадую їх у Моєму домі молитви; всепалення їхні й жертви їхні будуть благоприємні на жертовнику Моєму, бо дім Мій назветься домом молитви для усіх народів. Господь Бог, Який збирає розсіяних ізраїльтян, говорить: до зібраних у нього Я буду ще збирати інших» (Іс. 56,1-8 – Філ.).‎‎

‎ ‎‎Незважаючи на окремі, поодинокі випадки навернення в часи Старого Заповіту, масово язичники почали навертатись до Господа лише в апостольський період, який розпочався з візиту апостола Петра до благочестивого сотника Корнилія (Дії 10 р.). Саме з того часу проповідь Євангелії набула світового масштабу. ‎

‎Ось що про це пророкував Ісая:‎

«Устань і засяй Єрусалиме, бо зійшло Твоє світло, і слава Господня осяяла тебе! Бо темрява покриває землю, й морок народи, а над тобою засяяв Господь, і Його слава осяяла тебе. І підуть народи до твого світла, й царі – до Твого яскравого світла. Підведи твої очі й подивися довкола! Всі вони збираються і йдуть до тебе. Сини твої йдуть здалека, і дочок твоїх на руках несуть. Дивлячись на це, ти засяєш від радості, частіше заб’ється і розшириться твоє серце, адже до тебе повернеться багатство моря, – скарби народів принесуть тобі. […] Твої брами будуть постійно відкриті, – не замикатимуться ні вдень, ні вночі, – щоб можна було приносити до тебе скарби народів у супроводі їхніх царів вони не будуть закриті, так що ви можете принести вам скарби народів під керівництвом своїх королів.[…] В покорі прийдуть до тебе і поклоняться діти твоїх гнобителів, – всі, котрі тебе зневажали, впадуть до твоїх ніг, називаючи тебе містом Господнім, Сіоном Святого Ізраїлевого» (Іс. 60,1-5.11.14).‎‎ ‎‎ ‎

«І підуть народи до твого світла…»

Цими словами була виражена одна з базових істин, а саме, що вчителем для всіх народів, з Божої волі, став Ізраїль. Точніше, саме та його частина, яка залишилась вірною Господу і прийняла Ісуса Христа. Бо ж жоден інший народ не знав Єдиного Істинного Бога. З жодним іншим народом Господь Бог не заключав Заповіту, нікому не давав Своїх обітниць, і жодному іншому народові Він не давав Свої Закони. Спаситель світу також народився як єврей (пор. Рим. 9,15).  ‎‎

Святе Письмо також‎‎ ‎‎було написано «святими Божими людьми» (2 Пет. 1,21), які були ізраїльтянами. Саме тому ми читаємо, що Церква Божа побудована «на основі апостолів і пророків» (Еф. 2,20) – вони також були євреями.‎‎ ‎

 Цей уривок пророцтва має велике значення для всіх християн. Він доводить, що коріння християнства глибоко і твердо лежить в юдаїзмі, і не тільки історично, а насамперед доктринально. Те, що проминуло з юдаїзму, це інституційні й церемоніальні закони Тори, які передвіщали пришестя Спасителя Месії та описували Його діяльність. Це також зовнішні ознаки, що свідчили про приналежність до Ізраїлю і частку в Старому Заповіті. Насамперед – це обрізання. Все це втратило свою актуальність в момент спасительної смерті‎ Ісуса Христа. ‎‎

‎Але фундаментальні цінності не змінилися. Божий Декалог залишився в силі, оскільки його характер і значення незмінні, вони мають вічну цінність. Етичні і моральні норми Декалогу, колись були відомі і респектовані лише в Ізраїлі! ‎

Тут варто зазначити, що Святе Письмо, на якому виросло перше покоління християн, це книги Старого Заповіту. З іншого боку, канон Нового Завіту був створений аж в другому столітті після Христа. Тому важливо пам’ятати, що всюди, де в Новому Заповіті мовиться про Святе Писання, маються на увазі книги Старого Заповіту.

‎‎Опираючись на Старий Заповіт, верійці ‎‎перевіряли вчення апостолів («Ці були шляхетніші від тих, які в Солуні. Вони прийняли слово з усією ревністю, щодня досліджуючи Писання, чи так воно є»Дії 17,11).

Апостол Павло про ‎‎Тимофія говорив, що віє є дуже привілейованою ‎людиною, оскільки він «змолоду знав Святе Писання, яке може зробити мудрим для спасіння через віру в Ісуса Христа. Усе Писання богонатхненне й корисне для навчання, для докору, для виправлення, для виховання в праведності, щоби Божа людина була досконала, на всяке добре діло готова» (2 Тим. 3,15-17).І коли, на так званому першому апостольському «соборі»(пр. 50 р. після Хр.)були встановлені правила, за якими в церкву мали прийматися язичники, то й тоді апостоли базувались на принципах, закладених в Писанні Старого Заповіту:‎‎ «Адже Мойсей з давніх поколінь має своїх проповідників у містах, і вони читають його книги в синагогах щосуботи» ‎‎(Дії 15,21).‎‎ ‎

‎На жаль, Церква перших століть, в міру того як вона зростала і поступово ставала Вселенською (Католицькою), вона все більше відходила від свого юдаїчного коріння. Це було відображено не лише в словесній дисоціації з Ізраїлем, а насамперед у відходженні від вчення та принципів життя, сповідуваних першими послідовниками Ісуса Христа. Одним з найбільших зловживань Католицької Церкви, є зміна Божого Декалогу. З біблійного Декалогу – Вих. 20,1-17; Втор. 5,6-22 – церква усунула другу заповідь, що забороняє поклоніння матерії, десяту розділила на дві окремі заповіді, а четверту заповідь, що велить святкувати суботу, спотворила наказом святкувати «святий день».‎

«ВІН СУДИТИМЕ НАРОДИ»

«Він судитиме народи і буде розсуджувати численні племена» (Іс. 2,4). Колись, в часи Старого Заповіту, Бог врегульовував справи лише одного народу – Ізраїлю. Правова система, яка діяла в обраному народі, походила безпосередньо від Господа! Саме до Нього приходили з важливими справами. Перш ніж прийняти рішення, шукали Господньої волі (пор. Суд. 1,1; 20,27; Іс. 8,16-20).‎‎ ‎

‎Але з моменту прийняття у Церкву язичників, Слово Боже, Його воля та Закон поширюються на всіх віруючих, незалежно від того, з якого вони народу.

Четвертий вірш‎‎ даного фрагменту іншими словами повторює сказане в третьому вірші:‎‎ ‎‎«з Сіону вийде закон, і слово Господнє — з Єрусалима». ‎‎ ‎‎ ‎ ‎‎ ‎‎ ‎‎ ‎

‎‎‎Це важлива думка і вказівка: Закон,‎‎ ‎‎якому повинні підкорятися навернені язичники, і який має формувати їхнє життя, це ‎‎‎не є якийсь новий закон, даний спеціально для них. Це також не той закон, який би вони принесли в Церкву зі свого попереднього життя. Це закон, який давно даний Сіону і регулював життя ізраїльтян. Про це повинні пам’ятати всі християни, оскільки існує сильна тенденція до зменшення ролі і важливості Закону Божого в сучасних церквах. Часто можна почути, що «єврейські закони були надані тільки євреям, і лише вони повинні їх дотримуватись».‎

‎ ‎‎Згідно з пророцтвами і вченням Ісуса Христа‎‎ ‎‎й апостолів, язичники які навертаються до Господа, повинні вчити правила і закони, що виходять “з Сіону” – тобто від юдеїв!‎‎ ‎‎ ‎ ‎‎ ‎‎ ‎‎

‎ ‎‎На цьому наголошує апостол Павло, коли в 11-му розділі Послання до Римлян окреслює Церкву символом «дерева». Там він пише, що деякі «природні гілки» (тобто євреї) за невірство були відрізані, а‎‎ ‎‎на їхнє місце були прищеплені «гілки дикої оливки», тобто навернені з язичників. Про них Павло говорить, що вони‎‎ «живляться з кореня та соку оливкового дерева» (Рим. 11,17).‎‎ ‎

‎Це однозначний образ:‎‎ ‎‎навернені язичники живляться тим, що отримали від «дерева», в яке вони були вщеплені!‎‎ ‎‎ ‎‎ ‎‎

«ПЕРЕКУЮТЬ СВОЇ МЕЧІ НА ПЛУГИ»

«Отже, хто в Христі, той нове творіння; давнє минуло, — ось постало все нове!» (2 Кор. 5,17).‎‎ ‎

‎ ‎‎Світогляд наверненої людини, її життя і поведінка відрізняються від життя і поведінки людини, що не навернулася. Інша система цінностей, інший спосіб вирішення щоденних проблем. Змінюється також підхід до конфліктів і суперечок, що інколи виникають.

Євангелист Старого Заповіту – Ісая дуже чітко описав новозавітну дійсність. За його словами, все, що до сих пір (до навернення) служило руйнуванню – з моменту навернення має служити для добра!‎‎ ‎

‎Християнин не може бути статичним! ‎

‎Гріх – це не лише робити зло, «порушення Закону» (1 Ів. 3,4:‎‎ ‎‎ «Кожний, хто чинить гріх, чинить і беззаконня, бо гріх є беззаконням»‎‎), це також нероблення добра ‎‎(Як. 4,17): «Отже, хто знає, як робити добро, але не робить його, той має гріх»).‎‎ ‎

Потрібно припинивши робити погані речі, одночасно вчитися робити добрі! «Мечі» потрібно знищити, але сталь, з якої вони були зроблені, повинна бути використана для виготовлення «плугів (лемешів)», які розпушують землю для добра людей, щоб давати їм хліб! Списи‎‎ ‎потрібно не стільки поламати і викинути, але зробити з них серпи, які жатимуть зрілі лани, щоб Божі врожаї тішили людські серця.

‎Цей принцип розширює Новий Заповіт:‎

«Треба, щоб ви відкинули стару людину з її попереднім способом життя, яка зітліває в оманливих пожадливостях, аби ваш розум оновлювався духом, щоб ви зодягнулися в нову людину, створену за подобою Божою, у праведності та святості істини. Тому, відкинувши неправду, кожний говоріть своєму ближньому правду, бо ми є членами одне одного. Гніваючись, — не грішіть; сонце хай не заходить у вашому гніві, і не давайте місця дияволові. Хто крав, хай більше не краде, але краще нехай працює, роблячи своїми руками добро, аби мав що подати тому, хто має потребу. Жодне погане слово хай не виходить з ваших уст, а тільки добре для зміцнення [віри], щоб воно принесло користь тим, хто слухає»(Еф. 4,22-29);‎‎ ‎

«Так само й ви вважайте себе мертвими для гріха і живими для Бога в нашому Господі Ісусі Христі. Хай же гріх не панує у вашому смертному тілі, щоб не підкорятися його пожаданням; не давайте ваших членів гріхові як знаряддя неправедності, але, як ожилі з мертвих, віддавайте себе Богові, а ваші члени віддавайте Богові як знаряддя праведності. […] Звільнившись від гріха, ви стали рабами праведності. Кажу це полюдському, з огляду на немічність вашого тіла. Бо як ви віддавали ваші члени в рабство нечистоті й беззаконню для беззаконня, так тепер віддайте ваші члени в рабство праведності — для освячення. Бо коли ви були рабами гріха, то були вільні від праведності. Який же плід ви тоді мали? Його ви нині соромитеся, бо його кінець — смерть. Нині ж, звільнившись від гріха і ставши рабами Бога, маєте ваш плід — освячення, а кінець — вічне життя»‎‎ ‎‎(Рим. 6,11-14.18-22).‎‎ ‎

‎Красивою ‎‎ілюстрацією, описаного пророцтвом перетворення, є історія життя Савла з Тарсу, який став апостолом народів. До свого навернення, керуючись жорстким юдейським націоналізмом і нерозумним релігійним фанатизмом, він ув’язнював і вбивав людей, які думали і поступали по-іншому, присвятивши цьому всю свою увагу, час і силу для руйнування Христової Церкви (Дії 9,1-2). А після навернення, вражений Христовою любов’ю, він віддав усю свою силу, здібності і час, щоб будувати Церкву Божу, рятуючи для Царства всіх, кого лише міг (2 Кор. 5,1-21; 11,22-32).‎‎ ‎

В перші століття існування Церкви принцип перековування мечів на лемеші застосовувався практично. Перші християни сторонились всілякої політичної та військової діяльності. В Римській Імперії багатьох християн переслідували за відмову служити в армії. Лише пізніше – в часи загального‎‎ відступництва від біблійних принципів – цей принцип був порушений. А коли було вигадано поняття так званої праведної війни, підготовка до війни та участь у ній вважалися чеснотою, привілеєм і ‎‎обов’язком Христового послідовника.‎‎

Тож не дивно, що в сучасній історії світу найкривавіші війни розбурхувалися і велися тими, хто називались християнами. І церковна влада не лише дозволяла, а й заохочувала до війни, й благословляла військо і зброю!‎

«Безсумнівним є те, що Церква до часу Костянтина була антимілітарною, гидуючи кровопролиттям, а також тому, що професія солдата, який повинен був прийняти імператорську присягу, була заплямована ідолопоклонством. Згодом питання вирішилось само собою, коли імперія стала християнською. Теоретичний антимілітаризм Церкви, на практиці був послаблений, а незабаром повністю зник. Церковний синод, який відбувся в Арлі в 314 році, вже виключив з церковної громади солдатів, які “відмовлялись носити зброю в мирний час”. Таке цікаве формулювання і упущення в тексті питання війни завдали чимало клопоту коментаторам. Це свідчило про хоча б часткову реабілітацію професії солдата в офіційній християнській оцінці. […] Від часу Костянтина, який переміг своїх конкурентів, державні збройні сили почали служити церкві, застосування зброї вже не можна було засуджувати.

Євсевій захоплюється стійкістю і мужністю “солдат істини”. Відтепер цілком прийнятним є факт, так званих, “праведних” війн, а християнство має право і навіть обов’язок брати в них участь. Отці Церкви 4-го століття одностайно про це заявили.

Августин, займаючи дуже критичну позицію стосовно римських загарбницьких війн, визнає оборонну війну,‎‎ а військову дисципліну, яка є послухом закону, вважає чеснотою, навіть коли це призводить до кровопролиття.

Амвросій‎‎ вихваляє “мужність, яка захищає батьківщину від варварів, захищає‎‎ слабких всередині країни від агресії та грабунку”.

Афанасій, згадуючи, що вбивство є гріхом, проголошує, що законним і похвальним є вбивство ворогів на війні. Логічним кінцем цієї еволюції є указ Феодосія II від 416 року, яким було постановлено, що відтепер армія буде складатися тільки з християн. За таких умов важко розгледіти християнський антимілітаризм, який відійшов у минуле в 4 столітті, що стало однією з ключових причин падіння Риму» (Марсель Симон, Цивілізація раннього християнства, Варшава 1979, ст. 379-380).‎‎ ‎

‎ ‎‎Пророцтво Ісаї не передбачає такої ситуації в істинній Христовій Церкві! Натомість, інші біблійні пророцтва передбачили відступництво, яке виникло в Церкві і призвело до зміни принципів і звичаїв (пор. Дан. 7,7-8.19-21.23-35; 2 Сол. 2,3-10; Об. 13,11-18; 17,1-18).

Однак в Христовій ‎‎Церкві діє принцип, описаний в пророцтві Ісаї 2,4: «і не вчитимуться більше воювати»! Цей Божий принцип діє незалежно від будь-яких поглядів, від державної чи церковної політики. Сьогодні також, як і в будь-який час, ті, хто підкоряються Божій волі, піддаються стражданням і переслідуванням. Тим не менш, це ціна, яку варто заплатити, щоб бути в гармонії з Богом і власною совістю, сформованою Словом Божим. А також, щоб декларовану любов до ближнього, особливо братерську, підтвердити на ділі.‎‎ ‎

‎Тому що в усьому світі є діти Божі. ‎

На численних національних і міжнародних конгресах і конференціях зустрічаються послідовники Розп’ятого, проголошуючи взаємне братерство, любов і єдність. Невже у якийсь момент, наказ політичних лідерів мав би поставити їх супроти один одному? Невже вчорашні брати і сестри у Христі, сьогодні мали б стати ворогами, які проливають кров?!Невже історія Авеля і Каїна має повторюватись нескінченно?‎

«ТОДІ КОЖЕН СИДІТИМЕ ПІД СВОЄЮ ВИНОГРАДНОЮ ЛОЗОЮ…» (Мих. 4,4)

Виноградна лоза, яка найбільш поширена в Ізраїлі, є не тільки ознакою достатку і добробуту. Виноградна ‎‎лоза (виноградник) – стала в Старому Заповіті символом‎‎ ‎‎народу Божого – Ізраїлю (Іс. 5,1-7; Мат. 21,23; Мар. 12,1; Лук. 20,9). У Новому Заповіті Ісус себе‎‎ називає «виноградною лозою», а всіх Своїх вірних послідовників, називає ‎‎«гілками» (Ів. 15,1-8).‎‎

Смоківниця в Старому Заповіті також має своє символічне значення. Завдяки смачним фруктам і тіні, які вона дає – поруч з виноградиною та оливками, це найпоширеніше фруктове дерево в Ізраїлі.‎

‎Коли ізраїльська розвідка повернулася з Обіцяної землі, вони принесли з собою величезну гілку лози з виноградом, що було ознакою достатку майбутньої батьківщини (Чис. 13,23). А часи царювання Соломона були охарактеризовані наступним чином: «Юдеї та ізраїльтяни жили в безпеці, кожен під своєю виноградною лозою та під своєю смоківницею» (1 Цар. 4,25 [5,5]).‎‎ ‎

І саме цей образ, миру і безпеки, описує пророк Міхей, щоб описати стан духовного миру і добробуту в Церкві Ісуса Христа.‎

‎Звичайно, йдеться не про матеріальні цінності, а про духовні речі, яких дуже багато в Церкві. Бо через Ісуса Христа Бог послав віруючим велику кількість духовних дарів для спасіння. В Ньому Він наповнив нас всілякою радістю, знанням (Рим. 15,13-14), втіхою (2 Кор. 7,4), Святим Своїм Духом (Ів. 1,12-13; Дії 2,1-4.38-39; Рим. 8,14-18; Еф. 5,18), розумінням Його волі (Кол. 1,9) та радісною надією в очікуванні прийдешнього Вічного життя з Ним (Ів. 14,1-3; 1 Сол. 4,13-17)!‎

‎Тому, незважаючи на багато труднощів і переслідувань, Божі діти перебувають в радості (Фил. 4,4), бо вони вірять, що Той, хто покликав і провадить їх, приведе їх до брам Вічності (2 Тим. 1,12; Євр. 6,17-20). Тому, навіть найбільші труднощі не можуть забрати їм ту блаженну‎‎ ‎‎надію і радість спасіння:

«Ми не дивимося на видиме, а на те, що невидиме, бо видиме – тимчасове, а невидиме – вічне» (2 Кор. 4,18).

‎Згідно з вченням Святого Письма, вірні Божі діти вже спасенні (Ів. 5,24) і навіть прославлені (Рим. 8,29-30). Вони вже з Христом сидять на Престолі Слави (Еф. 2,6) і мають Небесне громадянство (Фил. 3,20). ‎

Незважаючи на те, що фізично вони все ще знаходяться на Землі, в дусі вони вже перебувають на Небесах!

Залишити відповідь

Ще на сайті

Біблійні курси

Категорії

Наші соціальні мережі

Останні коментарі

Ігор
Дуже хороша стаття. Об'єктивно, широко охоплено. Думаю, що Господь мене на неї повів. Сильно і правильно.
Оля Качалина
Подписываюсь под каждым словом. Слава Богу, очень грамотно и верно. Да Благословит Бог Вас , автор!
Иван
Коментар до 2300 Вечеров и утр:
Я представляю себе удивление вашей жены, которая послала вас купить 5 арбузов и дынь, а в итоге получила: .... О, чудо математики! О, горе мыслители!
Алексей
Отличная статья, благодарю!
KingRofl
Ст. 10-11 Иисус говорит ему; омытому нужно только ноги умыть, потому что чист весь; и вы чисты, но не все. Ибо знал Он предателя Своего, потому и сказал: не все вы чисты

Теми