Будуватимуть доми і мешкатимуть в них

Концепція «Нового Неба і Нової Землі», а також «Нового Єрусалиму», згадуваних в пророчих книгах Біблії, християнами інтерпретується по-різному. Хтось відносить це до часу «Тисячоліття», хтось до «вічності», а хтось вважає, що це вже теперішня реальність. Як нам в цьому розібратись?

Авторська думка, багаторічного богослова й дослідника Біблії, має на меті, стати допомогою в зрозумінні цих, здавалось би неоднозначних, біблійних пророцтв.

Нова земля

Концепція «Нового Неба і Нової Землі», а також «Нового Єрусалиму» вперше з’являється в книзі старозавітного євангеліста – пророка Ісаї, а потім згадується авторами книг Нового Завіту.
У пророцтві Ісаї Бог дає обітницю: «Я створю нове небо і нову землю, а все колишнє не згадуватиметься, і не спаде на думку. Ви ж постійно будете радіти й веселитися тим, що Я творю. Адже я зроблю Єрусалим на радість, його народ – на втіху!» (Іс. 65,17-18).

А в Об’явленні Іван пише: «І я побачив нове небо і нову землю, оскільки перше небо і перша земля проминули, і моря вже не було. І я побачив святе місто, новий Єрусалим, що сходив з неба від Бога, приготований, немов наречена, прикрашена для свого чоловіка. І почув я гучний голос із престолу, що промовляв: Ось Божа оселя з людьми; і Він поселиться з ними, і вони будуть Його народом, і сам Бог буде з ними – їхній Бог; і Він обітре кожну сльозу з їхніх очей, і більше не буде смерті, ні страждань, ні голосіння, ні болю, – вже більше не буде, тому що перше минулося» (Об. 21,1-4).

 Нова Земля, на якій буде Новий Єрусалим, повинна бути вічною домівкою для спасенних людей. Там Царство Боже засяє славою, підготовлене для вірних  «від заснування світу» (Мат. 25,34)!
Нову Землю спасенний народ отримає на межі Дочасності й Вічності

На Останньому Суді, на якому Ісус Христос нарешті проголосить вічну долю всіх людей (Мат. 25,31-45), праведники будуть запрошені у Вічне Царство Слави: «Прийдіть, благословенні Мого Отця, успадкуйте Царство, приготоване вам від створення світу!» (в. 34).
У цитованому вірші інтригуюча інформація: Ісус-Суддя каже тут, що Царство Слави (Нова Земля) «приготоване від заснування світу»!

Чи це означає, що Нова Земля – це вже актуальна РЕАЛЬНІСТЬ, яка десь у небесах очікує спасенних? Або, можливо, йдеться про те, що вона передбачена для спасенних від створення світу – подібно, як імена врятованих написані на небесах «від створення світу» (Об. 13,8; 17,8; пор. Еф. 1, 3-6)? Ця друга версія, схоже, підтверджується Божими словами, сказаними Ісаєю: «Я створю нове небо і нову землю» (Іс. 65,17).

А може, відповіддю на ці дилеми є теорія відносності Альберта Ейнштейна, яка доводить (про це вчить також Біблія), що Бог знаходиться поза часом?! І тоді будь-які дискусії про те, чи в Божому світі щось уже є, чи лише має бути, втрачають сенс. Категорії часу, що діють у нашій земній реальності – минуле, теперішнє і майбутнє, у Бога це вічне СЬОГОДНІ. На це, між іншим, вказує Його Ім’я: «ТОЙ, ХТО Є» (Вих. 3,14).

Але з людської точки зору, де час все ще є визначальним фактором у нашому сприйнятті, Нова Земля – це ВІТЧИНА, яку ми продовжуємо з вірою та чимраз дужчою тугою, чекати: «Ми за Його обітницею чекаємо нових небес і нової землі, в яких проживає праведність» (2 Пет. 3,13).

На цьому етапі варто взяти до уваги питання, яке – хоч і не найголовніше – є досить важливим, щоб приділити йому певну увагу. Питання в тому, чи Батьківщиною спасенних буде Нова чи Оновлена Земля? Існують дві, дещо відмінні точки зору, які, однак, спільно підтримують оновлену Землю:

  • Перша з них (представлена «Свідками Єгови») проголошує, що наша планета буде існувати вічно завдяки реституції (оновленню), якої вона зазнає в період Тисячоліття. Саме тоді, проголошують Свідки, Земля повернеться до свого первісного, «райського» стану й стане вічною домівкою для спасенних (див. «Бесіди з Писання», с. 410–415, Сторожова башта 1991) .
  • Другий погляд (його пропагує Церква АСД) говорить, що в результаті Страшного Суду та руйнувань, внаслідок “вогняного потопу” загине всіляке зло, а планета Земля буде пропалена до певної глибини, а потім відновлена Богом і повернута до райської досконалості. “Принижена моральним і фізичним злом, спустошена війнами, катаклізмами та людською експлуатацією Земля найближчим часом стане одним із найвеличніших і найдостойніших небесних тіл. Її очікує оновлення – період немислимого відродження й слави. Попереду часи її величі. […] Земля повернеться до своєї первісної досконалості й краси, настане її надприродне преображення, яке звершить Бог. Як і на початку, у результаті творчого Божого процесу поверхня Землі була впорядкована, сформувалися різні сфери її життя, також і цього разу Земля стане новим творінням Божої досконалості та премудрості. Богу не важко вивести її зі стану есхатологічного хаосу, «знищення і спустошення» (Єр. 4,23), щоб сформувати Нову Землю» (З. Лико,  Вчення Святого Письма , с. 848.850).

Але, вчитуючись в біблійні тексти, ми не бачимо, що Нова Земля повинна стати копією нашої планети, якщо навіть відновленою до “райської досконалості”! Через Ісаю Бог говорить, що «все колишнє не згадуватиметься, і не спаде на думку» (Іс. 65,17). Що означають ці слова?

Чи це – як ми іноді чуємо – означає, що спасенні не пам’ятатимуть своє попереднє життя в тілі? Біблія не дозволяє так вважати. Цьому суперечать однозначні твердження Ісуса Христа. Ось, наприклад, коли малює бачення Останнього суду, Він каже, що нагадуватиме як проклятим, так і спасенним про їх земну поведінку (пор. Мат. 25,31-45). В іншому місці Євангелії від Матвія ми читаємо: «Багато хто скаже Мені того дня: Господи, Господи, чи не Твоїм Ім’ям ми пророкували, чи не Твоїм Ім’ям бісів ми виганяли, чи не Твоїм Ім’ям численні чудеса творили?» (Мат. 7,22). 

Таких висловлювань є багато, і кожне з них свідчить, що воскреслі: і праведники, і грішники  – збережуть повне усвідомлення свого попереднього існування в тілі. Зрештою, логічно думати, що збереження усвідомлення земного життя є основною умовою справедливості – справедливою платою за життя в тілі: «Адже всі ми маємо з’явитися перед судовим престолом Христа, щоб кожний одержав згідно з тим, що в тілі робив: добро чи зло» (2 Кор. 5,10). Без збереження пам’яті та свідомості такі категорії, як  винагорода  та  покарання, абсолютно не мали б сенсу. Якби воскреслі з мертвих не зберегли пам’яті про своє попереднє земне життя, ми були б зовсім іншими істотами. Тоді життя кожної людини, як вважають атеїстичні матеріалісти, зі смертю закінчувалось би остаточно й безповоротно. З іншого боку, воскреслі істоти не мали б нічого спільного з земною історією!
Отже, такі розумові конструкції не дають відповіді на питання про значення слів з Іс. 65,17. То ж про що говорить цей вірш?

Ймовірно, це говорить про те, що  майбутня ДІЙСНІСТЬ затьмарить своєю пишністю всі реалії й цінності, а також труднощі минулого земного життя. З її настанням труднощі й страждання віруючих на цій Землі також не матимуть значення. Бо те, до чого ми найчастіше повертаємось у своїх спогадах, з одного боку, моменти радості й щастя, а з іншого, моменти важких, болісних переживань; це все, до чого ми прагнемо з радістю й нетерпінням, і те, що нас лякає й тривожить. Це, в першу чергу, кодується в серці та розумі, тоді як повсякденна сірість життя найчастіше втрачається в морі забуття.

Обіцяна ДІЙСНІСТЬ затьмарить своїм блиском все, що на Землі було важливим і красивим, або ж трагічним і болючим. У зв’язку з цим пригадуються слова апостола Павла: «Адже наше тимчасове легке терпіння готує нам понад міру вічну славу, оскільки ми не дивимося на видиме, а на те, що невидиме, бо видиме — тимчасове, а невидиме — вічне» (2 Кор. 4,17-18).

Варто пам’ятати, що ці слова були написані людиною, яка особливим чином зазнала численних мук і страждань; людиною, яку неодноразово били, навіть каменували, обмовляли та відкидали через її вірність Христу; апостол, який після довгого й важкого служіння Учителю запечатав свою вірність мученицькою смертю! Його вислів добре ілюструє значення пророчих слів: дійсно МАЙБУТНІЙ СВІТ  буде настільки прекрасним, а наше щастя настільки великим, що все те, що тут має значення і є важливим, не буде варте для згадування! Серце людини ніколи більше не тужитиме за найпрекраснішими земними моментами! Саме про це йдеться в одній з християнських пісень: 

«Чарівність цього світу не варта багато,  Швидко мине його зрадлива краса. Усміхнешся, як колись в небі згадаєш, яким дорогим було для тебе земне життя!

Але припущення, що  Майбутній Світ – це наша Земля, яка повернеться до своєї первісної досконалості, важко прийняти також з іншої причини. Згадаймо, що Земля, як матеріальне твориво, була призначена для фізичної, «взятої із землі» людини (Бут. 2,7; 3,19; 1 Кор. 15,47), і поки ми живемо в цьому тілі, вона може бути і дійсно є нашою домівкою. Однак при другому пришесті Господа ті, хто до Нього належать,  будуть позбавлені фізичного тіла  й зодягнуться в нетлінні, безсмертні,  духовні тіла! Саме в них Ісус відведе нас спочатку на Небо (до «Батьківського дому» – Ів. 14,1-3), а потім у таких тілах ми назавжди оселимося на Новій Землі (див. Об. 21,1-5).

«Ось що кажу, брати: тіло й кров Божого Царства успадкувати не можуть, і тління нетлінного не успадковує. Ось кажу вам таємницю: не всі ми впокоїмося, але всі перемінимося, — раптово, миттєво, при останній сурмі; вона засурмить — і мертві воскреснуть нетлінними, а ми перемінимося. Адже це тлінне має зодягнутися в нетління, і це смертне має зодягнутися в безсмертя. Коли ж це тлінне зодягнеться в нетління, а смертне зодягнеться в безсмертя, тоді збудуться написані слова: Смерть поглинута перемогою!» (1 Кор. 15,50-54);

«Адже наше життя — на небесах, звідки й очікуємо Спасителя, Господа Ісуса Христа, Котрий силою, якою Він може все підкорити Собі, перемінить наше принижене тіло так, щоб воно було подібне до Його прославленого тіла» (Фил. 3,20-21).

«Бо наше громадянство в небі, звідки і Спасителя очікуємо, Господа Ісуса Христа, який перемінить наше понижене тіло, щоб було подібним до його прославленого тіла, силою, якою він спроможен усе собі підкорити» (Хом.)

«А наше помешкання – на небесах, звідки ми наджидаємо й Рятівника, Господа (нашого) Ісуса Христа» (Гиж.)

Отож, виходить, що домом людини, яка живе в фізичному тілі, є матеріальна Земля, а домівкою людини, яка житиме в духовному тілі, буде  Духовний Світ, який Біблія називає Новою Землею! Бо ж існують тіла земні, також існують «тіла небесні» (1 Кор. 15,39-44):

«Перший чоловік із землі – земний, другий чоловік – з неба. Який земний, такі й земні, і який небесний, такі й небесні. І так само, як ми носили образ земного, так носитимемо і образ небесного» (1 Кор. 15,47-49). 

Погляд на вічне життя на цій планеті, який сповідують Свідки Єгови, не повинен дивувати, оскільки ця спільнота поділяє віруючих на дві категорії: кращих, які будуть нагороджені переміною свого тіла й житимуть вічно на Небі, та гірших, які не будуть змінені та житимуть тут на Землі в земних тілах. Хоч такий погляд є небіблійним, у ньому є певна логіка, оскільки він постулює, що духовний світ призначений для духовних людей, а наша Земля – для людей, що живуть у земних тілах.

Однак важко в цьому питанні зрозуміти, наприклад, адвентистів. З одного боку, вони вірять (а це біблійно-виправдана віра), що всі спасенні будуть зодягнуті в духовні тіла, а потім (всупереч Біблії та логіці) стверджують, що житимуть вічно на оновленій, матеріальній Землі!

Новий Єрусалим

З ідеєю «Нової Землі» тісно пов’язана ідея «Нового Єрусалиму». Хоч інформації на цю тему є досить мало, все ж таки зі сторінок Святого Письма дізнаємось, що ідея «Нового Єрусалиму» була відома вже в патріархальні часи:

  • Писання говорить, що Авраам «чекав міста з непохитними основами, якого Бог будівничий і засновник» (Євр. 11,10 – Хом.);
  • Це ж саме має на увазі апостол Павло у своєму листі до Галатів:  «А вишній Єрусалим вільний, він мати всім нам» (4,26 – Огі.); 
  • Про це говорять також наступні вірші Послання до Євреїв: «бо ми не маємо тут постійного міста, але шукаємо майбутнього» (13,14); «Але ви приступили до гори Сіон, до міста живого Бога, до небесного Єрусалима…» (12,22); 

Та все ж найбільше про «Новий Єрусалим» пишуть два біблійні автори: Ісая в основному в 60-му та 65-му розділах свого пророцтва та апостол Іван в 21-му розділі Об’явлення.

Тут ми стикаємося з важливим питанням, яке хвилює багатьох біблійних дослідників і коментаторів: чим є «Новий Єрусалим»?

1. Реальним містом, яке, будучи столицею Нової Землі, одночасно буде центром Всесвіту та місцем перебування Всевишнього, як це розуміють деякі?

Столицею Нової Землі буде Новий Єрусалим. Це місто неземної будови та неземного походження. Його творцем – архітектором і будівельником – є сам Бог (Євр. 11,10). Під час тисячолітнього правління Христа це буде скинія спасенних. У кінці небесного тисячоліття вона буде перенесена з Божим народом з небесних сфер на Землю, залишившись вічно на нашій планеті як столиця вічного Божого Царства» (З. Лико, Вчення Святого Письма, с. 863)

«Найбільш суперечливою є форма міста, про що читаємо:  «А місто чотирикутне, і довжина його така, як і ширина. І виміряв він тростиною місто на дванадцять тисяч стадій. Його довжина, ширина і висота — рівні». Цей опис свідчить про те, що місто є або кубом, або пірамідою, тобто пірамідою з квадратною основою. Тож це було б не місто, а скоріше колосальна будівля. Вказані розміри в сучасних одиницях вимірювання складають 2200 x 2200 x 2200 км³. Отже, якби таке “місто” стояло на поверхні планети розміром із сучасну Землю, воно у 250 разів було би вищим від найвищої гори у світі, що дорівнює третині радіуса Землі, тобто воно сягало би космічного простору, де немає атмосфери.

З огляду на форму, життя в такому місті було би життям в мурашнику. Через те що Земля кругла, а її поверхня опукла, якби її кути фундаменту міста знаходились на поверхні, то середина фундаменту опинилась би на глибині 200 км. 

А що про те скаже чотиривимірна геометрія?

Тож у чотиривимірному світі новий Єрусалим буде не будівлею, а “нормально” побудованим містом із “площею” 10,6 мільярдів кубічних кілометрів. Зважаючи на розрахунки, якщо Нова Земля матиме такий самий радіус, як стара, то це гігантське місто займе лише 0,21 її площі, що є цілком прийнятною, як для столиці земної кулі, частиною…» (Ю. Кайфош, Біля брам простору – четвертий вимір і Біблія, видавництво Ареопаг, Катовіце 1994, с. 69-70).

2. «Образ справжнього Божого Царства» – як воліють інші?

«Книга завершується чудовим видінням  Нового Єрусалиму, небесного міста – справжнього Царства Божого» (Вільфрід Харінгтон, Ключ до Біблії, Варшава 1984, с. 558);  

«Опис настільки незвичний, що багато теологів стверджують, що його не слід сприймати буквально, а символічно. Тому пропонуються різні значення окремих символів» (Ю. Кайфош, там же).

Наведені вище запитання змушують нас уважно та аналітично дивитись на біблійні вірші, пов’язані з цією темою.

Символи та алегорії

Ті, хто читає Боже Слово, швидко помічають (а богослови добре знають), що Бог говорить до людей різними способами (пор. Євр. 1,1). Окрім прямої, дослівної мови, у Писанні є багато символічної та образної, що породжує потребу в поясненнях та інтерпретації (пор. Мат. 13,36).

Для зображення перманентної боротьби добра зі злом, праведності з нечестям, чистоти з нечистотою Біблія використовує багато різних специфічних і чітких символів, що описують ці дві протилежні реальності, два ворожі “табори”. 

Один із них показний у книзі Об’явлення. Це протиставлення «чистої жінки» (12,1)  «блудниці, матері блудниць» (17,1-6). Це сильне, навіть шокуюче порівняння. Але воно дуже влучно зображує духовну, моральну та етичну прірву, що існує між Божими людьми, які «в дусі та істині» поклоняються Творцю (Ів. 4,24), і тими, хто практикує ідолопоклонство у відступницькій релігійній системі (Об. 17,4; 18,2-5).

А наступним є порівняння двох “міст”, що з’являються в Об’явленні – «Нового Єрусалиму» та ворожого «Вавилону Великого».

Кожне з цих “міст” представляє діаметрально протилежну духовну реальність: Божу (Новий Єрусалим) і демонічну  (Вавилон Великий), за чим стоїть конкретне натхнення. Кожне з них збирає своїх “громадян” – прихильників і послідовників, речників та лідерів. І якщо царем «Нового Єрусалиму» є Господь і Спаситель Ісус Христос, то правителем у «Вавилоні Великому» є диявол і його земний інструмент – антихрист, про якого писав апостол Павло: «прийде відступлення та виявиться людина беззаконня, син погибелі, який противиться і підноситься над усім тим, що зветься Богом чи святинею; він у Божому храмі сяде [як Бог] і видаватиме себе за Бога» (2 Сол. 2,3-12).

Будівля «Вавилону Великого»

Найперше привертає увагу той факт, що «Вавилон Великий» є «блудницею, матір’ю блудниць» (Об. 17,16). Це однозначно вказує на відступну церкву!

Наступним дізнаємось, що це «місто» виникло за активної підтримки «звіра», який підняв «блудницю» до висот значимості та могутності. Тут також біблійний та історичний матеріал не залишає сумнівів – цим «звіром» був язичницький Рим (див. Об. 13 і 17 рр.).

Той, хто уважно стежить за цією темою, не сумнівається, що вказані вірші книги Об’явлення стосуються злиття, яке відбулося в історії, між поганським Римом та християнством, яке після виходу з катакомб почало повними жменями черпати блага, якими було обдаровано. Оскільки завдяки підтримці Риму, який на початку IV століття змінив свою політику щодо християн і в 381 р. проголосив християнство домінуючою релігією у всій Римській Імперії, Церква набула впливу та значення, про які перші християни навіть мріяти не могли!  

На жаль, те, що здавалося тріумфом, виявилось трагедією для християнства! Бо одночасно розпочався трагічний процес відступлення від чистоти вчення та життя. У Церкву вдерлося ідолопоклонство, а її ієрархи швидко змінили Божі заповіді (Декалог!). Згодом офіційна Церква приймала все більше і більше вірувань, догм і практик, чужих духу й букві Божого Слова. Християнство стало вселенським  (католицьким) й одночасно відступним! Остаточну форму цій установі в середні віки надали папи та собори, для яких політика, влада та гроші мали першорядне значення:

«Проминули три століття переможної боротьби Церкви Христової проти язичницького ідолопоклонства, гріха і беззаконня, насильства та звірячої жорстокості Римської імперії. Три століття, ознаменовані спочатку повним ентузіазмом і гарячою вірою, чудовим розвитком раннього християнства в апостольський період, а потім надзвичайно жорстоким і безжальним переслідуванням молодої Церкви в період гонінь, після чого Церква опиниться в абсолютно новій реальності, у новому положенні. Вона покине темні катакомби й сидітиме в золотих храмах та соборах. З приниженої вона стане тріумфуючою церквою, а з переслідуваної – гонителькою, тим самим відкривши третій період в історії християнства – період язичницької церкви» 5).

Такий стан триває й до сьогодні. Хоч Божий народ, як й історики, багато робить для викриття Антихриста; дивує, скільки людей все ще перебуває під впливом «блудниці» (пор. Об. 17,6-7)!

Падіння «Великого Вавилону»

Біблія відкриває, що в останні часи «Вавилон» буде засуджений Богом і в результаті цього суду грішне «місто» буде зруйноване:

«І прийшов один із семи ангелів, які мали сім чаш, і говорив зі мною, кажучи: Підійди, я покажу тобі вирок великій розпусниці, яка сидить над багатьма водами, з якою чинили розпусту земні царі, а вином її розпусти впивалися жителі землі. І відвів мене духом у пустелю. І я побачив жінку, яка сиділа на багряному звірі, повному богозневажливих імен; він мав сім голів і десять рогів. А жінка була зодягнена в пурпур і кармазин, і прикрашена золотом, і коштовним камінням, і перлами. Вона тримала у своїй руці золоту чашу, що була переповнена гидотами й нечистотою її розпусти. На її чолі було написане ім’я, таємниця: Великий Вавилон — мати розпусниць і земних гидот. І я побачив, що жінка сп’яніла від крові святих і від крові свідків Ісуса. Побачивши її, я здивувався великим подивом. І сказав мені ангел: Чому ти здивувався? Я розповім тобі таємницю жінки й звіра, який її носить і має сім голів та десять рогів… Тут — розум, що має мудрість. Сім голів — це є сім гір, на яких сидить жінка, і сім царів… І каже він мені: Води, які ти бачив, — де сидить розпусниця, — це народи, люди, племена й народності… І жінка, яку ти побачив, — це велике місто, що панує над царями землі» (Об. 17,7-7.9.15.18);

«Після цього я побачив іншого ангела, який сходив з неба і мав велику владу, і земля освітилася від його слави. І він вигукнув гучним голосом, проголошуючи: Упав, упав великий Вавилон, розпусниця! Вона стала житлом бісів, оселею всякого нечистого духа, сховищем усіх нечистих птахів і сховищем усяких нечистих і потворних звірів. Тому що вином гніву своєї розпусти напоїла всі народи, і царі землі з нею розпусту чинили, і купці землі від її розкошів збагатилися!… А один сильний ангел узяв великий, наче жорно, камінь і кинув у море, кажучи: Так стрімко буде вкинене велике місто Вавилон, і не буде його більше»(Об. 18,1-3.21).

Приписи:

  1. З. Лико. Вчення Святого Письма. – Варшава, 1974. – с. 863;
  2. Ю. Кайфош. Біля брам простору – четвертий вимір і Біблія. –  Катовіце, 1994. – с. 69-70;
  3. В. Гаррінгтон. Ключ до Біблії. – Варшава, 1984. – с. 558;
  4. Ю. Кайфош, цит. пр.. –  с. 69;
  5. Г. Турканік. Книга Об’явлення. – с. 87.

Господь збудує «Новий Єрусалим»

На відміну від відступного «Вавилону Великого», «Новий Єрусалим» представляє святий Божий народ – істинний Ізраїль, обраний з мільйонів євреїв. Ретельне вивчення цієї теми показує, що це ізраїльтяни, які на початку християнської ери прийняли Божого Месію. Це Останок, про який пише апостол Павло в Посланні до Римлян 11,1-7.

Навіть за часу Старого Заповіту синонімічні терміни «Сіон, Святе місто» та «Єрусалим» також стосувались Ізраїля.

Коли Ісая говорить: «Повстань, повстань, одягнись у силу твою, Сіоне! Одягнись в одяг величі твоєї, Єрусалиме, місто святе(Іс. 52,1-2 – Філ.), то, очевидно, що Бог звертається не до буквальної гори Сіон, на якій був побудований царський палац Давида, і не до мурів Єрусалиму, але звертається до Свого народу. Він звертається до синів Ізраїлю.

Подібно, коли читаємо в Іс. 49,14: «А Сіон говорить: Господь залишив мене, – мій Владика забув про мене», а Бог відповідає: «Хіба ж забуде матір своє немовля? Хіба вона не пожаліє дитини свого лона? Та якби й вона забула, то Я тебе не забуду!» Очевидно, що в тексті мовиться про скаргу ізраїльтян та втіху, яку дає їм Бог. Це зустрічається в багатьох віршах (пор. Пс. 9,15; 147,12; Іс. 10,12; 28,16; 40,2; 46,13; 51,17; 59,20; 62,1.11; Єр. 4,14.; 6,8; Мат. 21,5; Ів. 12,15).

Алегоричний «Єрусалим» також з’являється в Ісаї 60 р. – у новозавітньому, месіанському контексті. Весь 60-й розділ перекликається з другим розділом Ісаї (2,1-4), по суті, є його розвитком, яскраво малює духовну реальність Євангельської доби, особливо її інавгурацію.

Подібно як в Іс. 2,1-2 (де мова про “піднесення гори з храмом Господнім”), також в 60-му розділі пророкові було показано піднесення Ізраїля, якого відвідав Господь: «Устань і засяй Єрусалиме, бо зійшло Твоє світло, і слава Господня осяяла тебе! Бо темрява покриває землю, й морок народи, а над тобою засяяв Господь, і Його слава осяяла тебе» (Іс. 60,1-2; пор. Іс. 2,2).

Це, очевидно, поетичний опис як самого факту, так і часу пришестя у світ Єдинородного Сина Божого, Ісуса-Світла:  «У Ньому було життя, — і життя було Світлом людей. І Світло світить у темряві, і темрява Його не огорнула. […] То було справжнє Світло, яке освічує кожну людину, котра приходить у світ» (Ів. 1,4-5.9);  «Тож Ісус гучним голосом сказав: Хто вірить у Мене, той вірить не в Мене, а в Того, Хто послав Мене! І хто бачить Мене, той бачить Того, Хто послав Мене. Я – Світло, яке прийшло у світ, щоб кожний, хто вірить у Мене, не перебував у темряві» (Ів. 12,44-46). 

Історичний час пришестя Месії, який став «Стражденним Слугою» (Іс. 53 р.), був чітко вказаний в пророцтві Дан. 9,24-27, де для Ізраїля, як вибраного народу, був визначений останній період особливої благодаті – пророчі «сімдесят тижнів» (490 реальних років). У час земного життя Божого Сина завершувався період 490 років («сімдесяти тижнів» з пророцтва Даниїла 9,24-27). З початком публічної діяльності Месії-Ісуса розпочався період «останнього тижня», тобто останніх семи років благодатного часу для Ізраїля, як для обраного народу. У той час усі зусилля Христа та Його учнів були спрямовані на порятунок «овець, що загинули з дому Ізраїля» (Мат. 10,4-5). 

Цей період розпочався в 457 р. до н.е., коли Артаксеркс

II, цар Мідо-Персії, на основі попереднього указа царя Кіра видав указ «про відбудову Єрусалиму», який був зруйнований царем Навуходоносором у 586 р. до н.е.. Цим самим євреям було дозволено повернутися на батьківщину. Період «70 тижнів» сягав 34 р. н.е. – часу, коли Євангеліє стало проповідуватися поганам.

Пророцтво про «сімдесят тижнів» особливу увагу приділяє «останньому тижню» (тобто останнім семи рокам) цього періоду. Це час земного служіння «Помазанця» (Ісуса Христа), спрямованого насамперед на порятунок «овець дому Ізраїлевого» (Мат. 10,4-6). Він особисто діяв в Ізраїлі протягом 3,5 років, після чого помер за грішників, поклавши тим самим край старозавітнім жертвоприношенням та служінню земних священиків («в половині тижня припиняться жертви і хлібні приношення»Дан. 9,27; пор. Мат. 27,50-51; Євр. 10,1-18). Протягом решти трьох з половиною років Його апостоли та учні «не проповідували Слова нікому, крім самих євреїв» (Дії 11,19). А коли закінчився «останній тиждень», Господь послав Петра до Корнилія (Дії, 10 р.) – і Євангелія була скерована до язичників!

Кількість євреїв, які на той час прийняли Євангелію спасіння, оцінюється тисячами (чит. 1 Кор. 15,6; Дії 2,41; 4,4; 6,7; 21,20). Книга Об’явлення (7 і 14 рр.) вказує їх повне число: «сто сорок чотири тисячі викуплені від людей — перші плоди для Бога та Агнця» (Об. 14,1-4). Вони є «первістками», отже,  першими, хто прийняв Євангелію, а потім передав її нам. Це, власне, вони є «Новим Єрусалимом», який збудував Господь!

«Наречена Агнця. Істинний Божий  Ізраїль – Новий Єрусалим»

60-й розділ пророцтва Ісаї насамперед є аналогом 21-го розділу Об’явлення, де читаємо:

«І прийшов один із сімох ангелів, який мав сім чаш, наповнених сімома останніми карами, та й промовив до мене, кажучи: Підійди сюди, я покажу тобі наречену, дружину Агнця. І повів мене духом на велику й високу гору, і показав мені велике святе місто Єрусалим, що сходило з неба від Бога маючи Божу славу. Його сяйво подібне до коштовного каменя, наче каменя яшми, чистого, як кришталь» (Об. 21,9-11).

Презентація «Нового Єрусалиму», представлена, ймовірно, тим самим ангелом, який раніше показав Іванові Божий суд над «великою блудницею», тобто «великим Вавилоном». Характерним є, що в обох випадках Івану було показане «місто»! Цим ще раз підтверджується, що і «Великий Вавилон», і «Новий Єрусалим» представляють релігійні системи з людьми, які їх створюють і ними керують.

Було би прекрасно, якби всі ізраїльтяни прийняли Ісуса як свого Месію! Тоді слава Господня осяяла б увесь народ. Та, на жаль, це зробили лише деякі. У 10-му розділі пророцтва Ісаї підкреслюється сумна істина, яку потім згадує апостол Павло – «не всі, хто походить із Ізраїлю, є Ізраїлем» (Рим. 9,6).  

Отож: «Того дня станеться так, що  залишок  Ізраїлю і врятовані з роду Якова більше не покладатимуться на тих, хто їх побив, але в істині будуть покладатися на Господа, Святого Ізраїлевого. Залишок навернеться, – залишок  Якова, – до Всемогутнього Бога. Бо хоча б твого народу, Ізраїлю, було, як морського піску, лише його залишок навернеться. Загибель визначена вищою справедливістю» (Іс. 10,20-22).

Згідно з інформацією, повтореною двічі в книзі Об’явлення (7,1-8 і 14,1-5), до «Агнця, що взяв на Себе гріхи світу» (Ів. 1,29), навернулося в той час лише «144 тисячі» вибраних з дванадцяти ізраїльських племен. А це менше, ніж 2 відсотки єврейського народу, чисельність якого на той час (в країні та в діаспорі) оцінюється приблизно в 7 мільйонів!

Саме ця група, невелика, але вірна і віддана Христу, тогочасна «решта»  Ізраїля (пор. Рим. 11,1-5) – як істинний Божий Ізраїль, стала «первістком для Бога і Агнця» (Об. 14,4). Саме вони є новим, духовним «Єрусалимом», над яким, згідно з пророцтвом, «засяяла слава Господня» (Іс 60,2)! «Новий Єрусалим», побудований не з мертвих, буквальних каменів, а з «живих» – символічних (1 Пет. 2,1-5). Це ті євреї, для яких Ісус Христос став Господом і Спасителем.

Дивлячись на «Новий Єрусалим», помічаємо характерну форму й структуру цього особливого Міста.

Його  стіна  стоїть на «дванадцяти наріжних каменях» (іншими словами, на «дванадцяти шарах фундаменту») з «іменами дванадцяти апостолів Агнця» (Об. 21,14), що чітко відповідає словам апостола Павла про те, що Церква Христова «побудована на основі апостолів і пророків, де наріжним каменем є сам Ісус Христос» (Еф. 2,20);

Місто має  також «дванадцять брам, а на брамах дванадцять ангелів і написані імена — імена дванадцятьох племен синів Ізраїля» (Об. 21,12), що в поєднанні з інформацією про те, що сто сорок чотири тисячі – це навернені з дванадцяти племен Ізраїля (Об. 7, 1-8), дозволяє ідентифікувати їх як «Новий Єрусалим». У свою чергу, інформація про те, що вони є «первістками для Бога і Агнця» (Об. 14,4), ставить цю групу на початок історії Церкви і говорить про її євангелізаційну активність, у результаті якої «через постійно відчинені брами» (Іс. 60,11; Об. 21,25) до «Нового Єрусалиму» входять спасенні з усіх народів землі (Іс. 60,3-10; Об. 21,24-26).

Стіни Міста були розміром у «сто сорок чотири лікті,  міри людської, яку використав ангел» (Об. 21,17), що фактично є синонімом «ста сорока чотирьох тисяч», навернених з Ізраїля. «Людська міра» вказує на те, що в даному випадку рахуються (вимірюються) саме  люди!

Народи, що йдуть до «Нового Єрусалиму»

Чудовим наслідком відвідин Господом Ізраїля, що принесло ізраїльтянам, а потім і всьому світу, Євангеліє спасіння, є процесія народів, що прямують до «Нового Єрусалиму» («до Бога Якового» – пор. Іс.2,2-3). Ісая описав цей похід живою й красивою, образною, метафоричною мовою:

«І прийдуть народи до світла твого, і царі — до сяйва, яке сходить над тобою. Зведи очі твої і подивися навколо: усі вони збираються, йдуть до тебе; сини твої здалеку йдуть і дочок твоїх на руках несуть. 

Тоді побачиш, і зрадієш, і затремтить і розшириться серце твоє, тому що багатство моря повер-неться до тебе, надбання народів прийде до тебе. Безліч верблюдів покриє тебе — дромадери з Мадіама й Ефи; усі вони із Сави прийдуть, принесуть золото і ладан і звістять славу Господа. Усі вівці кидарські будуть зібрані до тебе; барани неваїофські послужать тобі: зійдуть на вівтар Мій жертвою благоугодною, і Я прославлю дім слави Моєї. 

Хто це летить, як хмари, і як голуби, — до голубників своїх? Так, на Мене чекають острови, і попереду них — кораблі фарсиські, щоб перевезти синів твоїх здалеку і з ними срібло їх і золото їх, в ім’я Господа Бога тво-го і Святого Ізраїлевого, бо Він прославив тебе. Тоді сини іноземців будуть будувати стіни твої, і царі їхні — служити тобі; бо у гніві Моєму Я вражав тебе, але у благоволінні Моєму буду милостивим до тебе. І будуть завжди відкриті врата твої, не будуть зачинятися ні вдень ні вночі, щоб принесено було до тебе надбання народів і приведені були царі їх. 

Бо народ і царства, які не захочуть служити тобі, — загинуть, і такі народи зовсім знищаться. Слава Ливану прийде до тебе, кипарис і певг і разом кедр, щоб прикрасити місце святилища Мого, і Я прославлю підніжжя ніг Моїх. І прийдуть до тебе з покірністю сини гнобителів твоїх, і впадуть до стоп ніг твоїх усі, що зневажали тебе, і назвуть тебе містом Господа, Сионом Святого Ізраїлевого» (Іс. 60,3-14 – Філ.).

Звичайно, цей похід не є буквальним, а духовним. Народи землі не здійснюють фізичного паломництва до ізраїльської землі, але вони наближаються й духовно ототожнюються зі спасенними Христом ізраїльтянами. Власне, це і є їхнім духовним «паломництвом на гору Господню». Саме це й мав на увазі Ісус Христос у розмові із самарянкою того спекотного дня біля криниці Якова, коли Він відповів на її запитання: 

«Каже жінка Йому: Пане, я бачу, що Ти — Пророк. Наші предки поклонялися на цій горі, а ви кажете, що в Єрусалимі те місце, де потрібно поклонятися.

Ісус промовив до неї: Жінко, вір Мені, що надходить час, коли ні на цій горі, ні в Єрусалимі не будете поклонятися Отцеві. Ви поклоняєтеся Тому, Кого не знаєте; ми ж поклоняємося Тому, Кого знаємо, бо спасіння від юдеїв.

Але надходить час, — і вже тепер він є, — коли правдиві поклонники будуть поклонятися Отцеві в Дусі та істині, бо Отець шукає Собі таких поклонників. Бог є Дух, і хто Йому поклоняється, повинен поклонятися у Дусі та істині. Відказує Йому жінка: Знаю, що прийде Месія, Який називається Христос; коли Він прийде, то сповістить нам усе! Каже їй Ісус: Це Я – Той, Хто говорить з тобою!» (Ів. 4,19-26).

Про трагічну ситуацію язичницьких народів, перш ніж Бог у Христі виявив їм благодать, Павло писав:

«Отже, пам’ятайте, що колись ви були за тілом язичниками, яких так звані за тілом «рукотворно обрізані» називали необрізаними, бо ви того часу були без Христа, відчужені від громади Ізраїля, далекі від завітів обітниці, позбавлені надії і без Бога на світі» (Еф. 2,11-12).

Але це все в минулому. Сьогодні віруючі з усіх народів землі разом із віруючими ізраїльтянами стали дітьми Божими: «А нині, в Ісусі Христі, ви, які колись були далекими, кров’ю Христа стали близькими. […] Тож ви більше не чужі й не захожі, а співгромадяни святих і домашні для Бога» (Еф. 2,13.19)!

«Сіон» – мати багатьох дітей

Ізраїльтяни, які в Ісусі з Назарету розпізнали свого Месію-Відкупителя, вступили на чудовий, але водночас, сповнений самопожертв і страждань шлях. Пророцтво не приховує труднощів, які їм довелося пережити, про що пізніше мовиться в книзі Дії Апостолівта деяких Посланнях. Пророцтво також не приховує Божої неприязні до євреїв, вороже налаштованих до Ісуса та Його учнів, неподатливих на дію Духа Святого. Особливим чином це стосувалося вождів народу, що їх переслідував. В Ісаї читаємо:

«Вислухайте слово Господа ви, що тремтите перед словом Його: ваші брати, які ненавидять вас і виганяють вас за ім’я Моє, говорять: «нехай явить Себе у славі Господь, і ми подивимося на радість вашу». Але вони будуть посоромлені. Ось, шум з міста, голос із храму, голос Господа, Який відомщає ворогам Своїм» (Іс. 66,5-6).

У цьому пророцтві не важко помітити: (1) опис часу Ісуса Христа та апостолів, яких зневажали та ображали з приводу Євангелії; (2) а також почути погрозу невблаганної Господньої помсти над невірним Ізраїлем, яка сповнилася в час облоги Єрусалиму та руйнування храму Титом через тридцять та пару років після смерті Ісуса Христа.

Скільки ж то раз на адресу Ісуса Христа лунало презирство й зневага, виражені різними словами:

«Хіба ж він не син теслі…?» (Мар. 6,1-5);

«Яку ознаку покажеш нам, що таке Ти робиш?» (Ів. 2,18);

«Інших спасав, а себе не може? Нехай зійде тепер з хреста – і повіримо в Нього…» (Мат. 27,39-44).

І скільки ж то раз тим, хто в Ісусі впізнавав Месію, а серед них й апостолам, доводилося терпіти зневагу, образи та переслідування з боку єврейських вождів:  

«Цей народ, який не знає Закону, — проклятий він!» (Ів. 7,49); 

«Вони ж, погрозивши, відпустили їх, нічого не знаходячи, щоби покарати їх, — через народ, бо всі прославляли Бога за те, що сталося. А чоловік, з яким сталося це чудо зцілення, мав понад сорок років» (Дії 4,21-22); 

«Почувши це, вони лютували і змовлялися їх убити. […] і, покликавши апостолів, побили їх, пригрозили не говорити в Ім’я Ісуса й відпустили. А вони вийшли із синедріону, радіючи, що за Ім’я Господа Ісуса удостоїлися прийняти зневагу» (Дії 5,33-41).

І коли від смерті Сина Людського минуло майже сорок років, для ізраїльтян, котрі розчарували Божі сподівання, настали дні суворого суду:

«Коли ж побачите, що Єрусалим оточений військами, тоді знайте, що наблизилося його спустошення. Тоді ті, хто в Юдеї, хай втікають у гори, а хто всередині міста, хай виходять; ті, хто в околицях, хай не входять до нього, бо то будуть дні помсти, щоби сповнилося все написане. Горе ж вагітним і тим, хто годуватиме грудьми в ті дні. Бо буде велике горе на землі й гнів на цьому народі; і впадуть від вістря меча, і потраплять у полон до всіх народів, а Єрусалим буде топтаний язичниками, доки не закінчаться часи язичників» (Лук. 21,20-24)!

Але цитоване пророцтво Ісаї, описуючи спочатку сумну долю переслідуваних, а потім і трагічну долю переслідувачів, зосереджується головним чином на великому завданні євангелізації, яке Бог довірив Своєму вірному «залишку»

Зневажений і висміяний своїми співвітчизниками «Сіон» стає матір’ю великої кількості «дітей» (Іс. 66)!

Здивований побаченими сценами, пише:

«Перш ніж з’явились перейми у породілі, вона народила, перш ніж почались болі, вона народила хлоп’ятко», і з подивом питає:

«Хто чув про щось подібне, чи щось таке бачив? Хіба може без страждань і болі з’явитись країна в один день?

Хіба може народитись народ відразу? Бо Сіон ледве відчув муки, як народились його діти» (Іс. 66,7-8).

І тоді він чує приголомшливо просту відповідь Бога:

«Чи доведу Я до пологів, і не дам народити? — говорить Господь. Або, даючи силу народити, чи закрию утробу? – говорить Бог твій. Звеселіться з Єрусалимом і радійте за нього усі, хто любить його! радійте з ним радістю усі, хто сумував за нього, щоб вам годуватися і насичуватися від сосків утішення його, упиватися і насолоджуватися перенасиченням слави його. Бо так говорить Господь: ось, Я направляю до нього мир як ріку, і багатство народів — як потік, що розливається для насолоди вашої; на руках будуть носити вас і на колінах пестити. Як утішає когось мати його, так утішу Я вас, і ви будете втішені в Єрусалимі. І побачите це, і зрадіє серце ваше, і кістки ваші розцвітуть, як молода зелень, і відкриється рука Господа рабам Його, а на ворогів Своїх Він розгнівається» (Іс. 66,9-14 – Філ.).

Мешканці Єрусалиму

Той, хто був Світлом для Ізраїля – Ісус Христос – повинен був стати Світлом  і для язичницьких народів. Століттями раніше, звертаючись до Месії, Бог через пророка говорить:

«Мало того, що Ти будеш моїм слугою, аби відродити племена Якова і навернути залишок Ізраїлю! Ось Я ставлю Тебе Світочем інших народів, і щоб через Тебе Моє спасіння поширилось аж до країв землі!» (Іс. 49,6).

Таких пророцтв – різних за формою, але однакових за змістом – багато в Старому Завіті (пор. Іс. 11.10; 49,6; 56,3-8), а читаючи Новий Заповіт, де цитуються ці пророцтва (пор. Лук. 2,25-32; Дії 15,13-19; Рим. 9,24-33), ми просто здивовані їх кількістю!

Тим більш дивним є ігнорування більшості євреїв, а також їх небажання та надзвичайно сильна упередженість щодо язичницьких народів, яка настільки сильно закодована в їхній психіці, що навіть апостолам (і після зішестя Святого Духа!) було важко погодитися з Божою волею в цьому питанні (пор. Дії 11,11-18). Читаючи книгу Дії Апостолів, розуміємо, що ця справа протягом певного часу була ніби прихована від них. Але Господь особливим одкровенням (пор. Дії 10) спочатку переконав апостола Петра в тому, що  «не на обличчя дивиться Бог, але в кожному народі є той, хто прийнятний для Нього, хто боїться Його і чинить праведне» (Дії 10,34-35), а згодом відкрив через апостола Павла, якого Христос покликав, «аби понести Боже Ім’я до народів, до царів і до синів Ізраїля» (Дії 9,15). Сам Павло у своїх посланнях говорить про «таємницю, яка споконвіку замовчувалася, а нині, за наказом вічного Бога, виявлена через Писання пророків і розголошена для утвердження віри між усіма народами» (Рим. 16,25-26), про «таємницю, заховану від віків і поколінь, а тепер відкриту Його святим. Бог забажав показати їм, яке багатство слави є в цій таємниці між язичниками, – тобто Христос у вас, надія слави!» (Кол.1,26-27).

Як вже було сказано, у період «останнього тижня» до розп’ятого та воскреслого Господа навернулися сто сорок чотири тисячі євреїв (Дан. 9,24-27). Це були ті, хто не тільки «походив із Ізраїля», а й справді «був Ізраїлем» (Рим. 9,6; 2,28-29). Саме вони стали «первістками для Бога та Агнця» (Об. 14,4), «Новим Єрусалимом», який, згідно з пророцтвом (Іс. 65,18-19), повинен бути заселений «народом». Їх духовне положення та важлива роль у Євангельському ділі описані в пророцтві Ісаї та книзі Об’явлення певними символами:

1. Вони ходять у Божому  Світлі :  

«Вже сонце не буде для тебе денним світлом, і не місяць світитиме тобі вночі, але сам Господь буде тобі, – твій Бог – славою твоєю. Адже твоє сонце більше не заходитиме, і не ховатиметься місяць, бо Господь стане твоїм вічним світлом, в твої дні твого смутку закінчаться» (Іс. 60,19-20);

«І місто не потребує ні сонця, ні місяця, щоб у ньому світили, тому що Божа слава освітила його, і світильником для нього є Агнець» (Об. 21,23); 

2. Заохочують інші народи прийти до Господа:   

«Прийдуть численні народи і скажуть: Ходіть, зійдемо Господню, до дому Бога Якова, а Він покаже нам Свої дороги, і ми ходитимемо Його стежками! Адже з Сіону вийде Закон і слово Господнє – з Єрусалиму» (Іс. 2,3). «І підуть народи до твого світла, й царі – до Твого яскравого світла» (Іс. 60,3); 

«Народи будуть ходити в його світлі, і земні царі принесуть йому свою славу»(Об. 21,24). 

3. Як і «Сіон», вони народжують своїх дітей (Іс. 66,7-9), і  як «Єрусалим»,  вони годують своїх немовлят грудьми (Іс. 66,10-11).

4. Це «місто» з відкритими брамами, через які заходять люди:

«Твої брами будуть постійно відкриті, – не замикатимуться ні вдень, ні вночі, щоб можна було приносити до тебе скарби народів у супроводі їхніх царів» (Іс. 60,11);

«І його брами не зачинятимуться вдень, а ночі там не буде. І принесуть до нього славу та честь народів» (Об. 21,25-26).

Свою турботу про цей особливий «залишок» Ізраїля, який водночас став «первістком» Церкви, Бог передав через пророка в іншому, дуже колоритному образі:

«Не вмовкну заради Сиону, і заради Єрусалима не заспокоюся, доки не зійде, як світло, правда його, і спасіння його – як запалений світильник. І побачать народи правду твою і всі царі – славу твою, і назвуть тебе новим ім’ям, яке наречуть уста Господа. І будеш вінцем слави у руці Господа і царською діадемою на долоні Бога твого. Не будуть уже називати тебе «залишеним», і землю твою не будуть більше називати «пустелею», але будуть називати тебе: «Моє благовоління до нього», а землю твою – «заміжньою», бо Господь благоволить до тебе, і зем-ля твоя поєднається. Як юнак поєднується з дівою, так поєднаються з тобою сини твої; і як наречений радіє за наречену, так буде радіти за тебе Бог твій. На стінах твоїх, Єрусалиме, Я поставив вартових, які не будуть умовкати ні вдень, ні вночі. О, ви, що нагадуєте про Господа! не умовкайте, – не умовкайте перед Ним, доки Він не відновить і доки не зробить Єрусалим славою на землі. Господь поклявся правицею Своєю і міцними м’язами Своїми: не дам зерна твого більше в їжу ворогам твоїм, і сини чужих не будуть пити вина твого, над яким ти трудився; але ті, що збирають його, будуть їсти його і славити Господа, і ті, що оббирають виноград, будуть пити вино його у дворах святилища Мого. Проходьте, проходьте у ворота, готуйте шлях народу! Рівняйте, рівняйте дорогу, прибирайте камені, підніміть знамено для народів! Ось, Господь повідомляє до краю землі: скажіть дочці Сиону: гряде Спаситель твій; нагорода Його з Ним і воздаяння Його перед Ним. І назвуть їх народом святим, відкупленим Господом, а тебе назвуть зна-йденим містом, незалишеним» (Іс. 62,1-12). 

Очікування творіння

Пророцтво стало фактом, коли навернені євреї почали проповідувати Євангелію поганам.

Проголошення Доброї Новини про спасіння в крові Ісуса Христа, «Агнця Божого, що взяв на себе гріхи світу» (Ів. 1,29), викликало великий інтерес у язичників, що жили в темряві. Хоча деякі з них і раніше знали й поклонялися Богу Яхве – прикладом такої людини був міністр фінансів цариці Кандаки, про якого ми дізнаємось із восьмого розділу книги Діянь. Проте двері спасіння широко відкрились для язичників, коли посланці Ісуса Христа принесли їм Євангелію.

«У ті часи багато язичників, виснажені безліччю богів та надзвичайною аморальністю, наверталися до юдаїзму, де знаходили і єдинобожжя, і високу моральність, що надавало їм новий сенс життя. Тих, хто приймав юдаїзм і були обрізані, їх називали прозелітами праведності або “прозелітами Завіту”; а тих, які лише відвідували синагогу, називали богобійними» (У. Барклі, Дії апостолів);

«Питання про Бога, туга за справжнім живим Богом вроджене в людському серці. Язичницькі релігії не могли задовольнити цього бажання. Тому завжди в усіх релігіях є люди, які цього шукають. Багатство, становище, знання та розваги не можуть їх задовольнити. Таким людям в ті часи ставала в пригоді єврейська релігія. Звістка про Єдиного Бога, чітке уявлення справді доброго, праведного життя за Божими заповідями, чудесні події в історії Ізраїлю – усе це сильно привертало серця людей. У цьому було те, чого не могли дати ні язичницькі релігії, ні філософські системи. Ті, хто з цих причин наблизились до євреїв, могли бути прийняті повноправними членами в громаді Ізраїля шляхом обрізання та прозелітського хрещення. Деякі люди не робили цього кроку, але жили за Біблією, за її моральними принципами» (Вернер де Бур, Дії апостолів, ст. 165- 166).

Про усвідомлену (або й неусвідомлену, але тим не менш аутентичну) тугу за Богом та Його істиною, справедливістю й спасінням, яке приносять Господні посланці, пише апостол Павло в Рим. 8,19-23: «Усе творіння з надією очікує з’явлення Божих синів. Адже творіння підкорилося марноті не добровільно, а через того, хто його підкорив, з надією, що саме творіння буде визволене від рабства тління — для свободи слави дітей Божих. Бо знаємо, що все творіння разом стогне і страждає аж донині. Та не тільки воно, але й ми самі, маючи зачаток Духа, самі в собі стогнемо, очікуючи всиновлення та викуплення нашого тіла».

Майже загальновизнано, що цитований уривок з Послання до Римлян є описом “туги всієї природи – рослин і тварин – за майбутнім, досконалим світом”, у якому більше не буде хижацтва та смерті.

Однак, здається, що не це мав на увазі апостол Павло. Він ніколи не навчав, що Ісус Христос викупив лілії й троянди, якими б красивими вони не були. Також він нічого не говорив про те, що у вічне Боже Царство будуть забрані ягнята й тигри! Виключно люди були викуплені для вічності. І лише людям була і є проповідувана Євангелія спасіння – спочатку євреям, а потім і всім народам: «Адже я не соромлюся Радісної Звістки Христа, тому що вона – Божа сила на спасіння кожному, хто вірить: перше – юдеєві, а тоді – грекові» (Рим. 1,16) .

Тож коли мова про «творіння», то маються на увазі люди – язичники, які не знають Бога й живуть важким життям у несправедливому світі, не впевнені у завтрашньому дні, не свідомі цілі свого існування й не мають жодної надії (пор. Еф. 2,11-12).

«Ідіть по цілому світі й усьому творінню проповідуйте Євангеліє», – звелів Ісус Христос (Мар. 16,15).

Там, де доходили Його посланці, пригноблене й знедолене «творіння», зустрівшись з Євангелією, отримувало новий погляд на своє життя й починало дивитись у майбутнє з вірою й надією!

Те, що не міг дати їм ні їхній світ, ні їхні боги, вони здобули завдяки «появі Божих синів», які принесли їм Добру звістку від Всемогутнього Бога й Господа Ісуса Христа! Відтоді їхнє нове життя, відроджене з «води і духу», набуло абсолютно нового виміру. Перш за все, воно було осяяне надією на Вічність, яка розпочнеться «викупленням тіла», тобто переміною тіл спасенних людей при другому пришесті Ісуса Христа (чит.: Ів. 14,1-3; 1 Кор. 15,50-54; Фил. 3,20-21); 1 Сол. 4,13-17), чого так прагнув Павло (Рим. 8,23; Фил. 3,7-11).

 У цьому контекстіслід зазначити ще два важливі уривки зі Старого Заповіту. По-перше, чудове пророцтво в псалмі Корея про прийняття Богом язичників:

«Господь любить брами Сіону понад усі поселення Якова. Хвалебні слова говорять про тебе, Боже місто. Серед тих, що мене знають, згадаю про Рагав і Вавилон. Також Филистію, Тир з Ефіопією, де кажуть: такий-то там народився. Але й про Сіон говоритимуть: І цей і той народилися в ньому! До того ж сам Всевишній заснував його. Господь в літописі народів запише: Такий-то народився там. Танцюючи вони співатимуть: Усі мої джерела в Тобі» (Пс. 87,2-7).

Наступною є істина, підкреслена пророком Ісаєю, що Бог приймає поган:

«Отже, нехай чужинець, котрий прилучився до Господа, не говорить таких слів: Напевно відлучить мене Господь від Свого народу! І євнух хай також не каже: Я – лише сухе дерево! Бо так говорить Господь: Євнухам, котрі дотримуються моїх субот і обирають те, що мені до вподоби, залишаючись вірними Моєму Заповіту, – Я дам їм у Моєму домі та в Моїх стінах, місце та ім’я, краще, ніж мають сини і дочки, – Я дам їм вічне ім’я, яке не забудеться. І дітей чужинців, котрі приєднались до Господа, щоб Йому служити, полюбили Господнє Ім’я, аби бути Його слугами, всіх, котрі дотримуються суботи, не опоганюючи її, і відних Моєму Заповіту, – Я приведу на Мою святу гору і порадую їх у Моєму домі молитви. Їхні всепалення і їхні жертви будуть приємними на Моєму жертовнику. Мій дім буде названий домом молитви для всіх народів» (Іс. 56,3-7)!

Так і сталося. Навернені з язичників, які прийняли Євангелію й виконують Божу волю, стали «народом Єрусалиму» і, на рівні з юдеями (Єрусалим), вони діти Божі та спадкоємці Царства Слави! Ось що про це пише апостол Павло:

«Отже, пам’ятайте, що колись ви були за тілом язичниками, яких так звані за тілом «рукотворно обрізані» називали необрізаними, бо ви того часу були без Христа, відчужені від громади Ізраїля, далекі від завітів обітниці, позбавлені надії і без Бога на світі. А нині, в Ісусі Христі, ви, які колись були далекими, кров’ю Христа стали близькими. Адже Він — наш мир, Який зробив з двох одне, зруйнував Своїм тілом серединну перегородку — ворожнечу…

Тож ви більше не чужі й не захожі, а співгромадяни святих і домашні для Бога, збудовані на основі апостолів і пророків, де наріжним каменем є Сам Ісус Христос; на Ньому вся будівля, досконало збудована, зростає у святий храм у Господі, в Якому й ви разом будуєтеся Духом у Божу оселю» (Еф. 2,11-22).

Ідеальна картина Євангельського періоду

Тож ми вже знайшли відповідь на попередньо задані питання: «Що таке Новий Єрусалим?» та «Ким є народ Єрусалиму?». Уже знаємо, що на відміну від древнього Уру-Салема (Міста миру), у якому правив Мелхіседек, священик Всевишнього Бога (Бут. 14,17-20), старозавітного Єрусалиму, столиці Ізраїля та міста царя Давида (2 Сам. 5,4-10), а також сьогоднішнього Єрусалиму, який своїм вважають і євреї, і палестинці, «Новий Єрусалим» не є реальним містом з буквального матеріалу. Це духовна будівля. Це навернена «решта Ізраїля» – євреї, що прийняли Месію і стали «первістками» у великому будівництві Церкви Ісуса Христа! У свою чергу, «народ Єрусалиму» – це навернені з язичників, які в «Бозі Якова» (пор. Іс. 2,3) знайшли Єдиного Істинного Бога, а в Месії Ізраїля, Ісусі Христі, свого Спасителя!

Отже, «Новий Єрусалим» не можна вважати звичайним містом – столицею Нової Землі, де в спорудах з діамантів та інших коштовних каменів в майбутньому оселяться спасенні, які гулятимуть в ньому вулицями, вимощеними золотою бруківкою.

«Новий Єрусалим» – це образ Церкви Ісуса Христа, яка виникла й існує, живе, бореться й перемагає у важких земних реаліях. Перш ніж це «місто» опиниться на Новій Землі (а це станеться лише після Тисячоліття (Об. 21,1-2), його земна історія триває. Саме цій історії – месіанському періоду – приділено багато уваги у Божому Слові. Месіанські пророцтва старозавітного євангеліста Ісаї висвітлюють різні аспекти діяльності Ісуса Христа, а потім і діяльності новозавітнього Божого народу. На перший план виходить образ Месії-Спасителя, за яким безпосередньо слідує картина Царства Небесного, яке процвітає за Його правління. У чудових описах пророк малює бачення світу, відмінного від того, який ми знаємо, – світу, сповненого миру, почуття безпеки та радості викуплених.

Багато народів землі здійснюють паломництво «на гору Господню», тому що хочуть «навчитися Його шляхам» «ходити Його стежками» (Іс. 2,1-4);

За правління Месії («пагона») хижі «вовки» пасуться разом з мирними «ягнятами», панує згода й одностайність, а кривда й війна – ці явища відсутні на «святій горі Господній» (Іс. 11,1-9);

Бог відновлює «мертву пустелю» людського серця й робить її великим, квітучим лугом. Раніше безводна місцевість перетинається річками, повними кристально-чистої води (пор. Ів. 7,37-39), і дороги цього чудового краю вільні від злих людей: «Там буде битий шлях, – дорога, яка називатиметься святою. І не ходитиме нею нечистий. Вона лише святим буде служити. На ній не заблукає навіть недосвідчений. Не буде там лева, – жоден хижий звір там не з’явиться, бо таких  там не буде. Ходитимуть там лише викуплені. Повернуться викуплені Господом, – прийдуть на Сіон з радісним співом, і вічна радість вінчатиме їхні голови. Радість і веселощі залишаться з ними, а журба і зітхання щезнуть» (Іс. 35,1-10).

Це воістину ідеальна картина Божого царства. Для захопленого видіннями духовних цінностей Євангельського періоду пророка перестає існувати не лише зовнішній світ з усім його беззаконням, злом і кривдою, він не помічає також всього того, що зсередини спотворює й руйнує Царство Небесне в його земній часовій фазі. Він, здається, не помічає також фальшивих християн, які дозволяють собі грішити, причиняють кривду, відвертаються від Істини і, у результаті, є спотиканням для своїх братів та невіруючого світу, за що в результаті будуть суворо покарані (Мат. 13,41-42)!

Пророк бачить лише чудове видіння християнства й тих, хто залишається йому вірним! Він зосереджений на дивовижному перетворенні грішників на святих дітей Святого Бога!

Затамувавши подих, він дивиться, як спраглі істини та спасіння народи горнуться до «Якового Бога», він у захопленні спостерігає за їх ревністю «пізнавання шляхів Господніх і ходіння Його дорогами» і великим бажанням виконувати Його вічний закон (Іс. 2,1-3)!

Ще більш вражаючим є те, що раніше язичники і євреї протистояли однин одному, а тепер в Ісусі Христі вони знайшли спільного Спасителя. Ставши братами, вони «перековують мечі на плуги, а списи – на серпи» і вже не навчаються воювати (Іс. 2,4)! 

У захопленні пророк спостерігає, як «вовк живе разом з ягням, а леопард лежить з козеням, корова пасеться разом з ведмедицею, а їх дитинчата граються разом» (Іс. 11,6-7)! Він бачить могутню дію Божого Духа, який пливе стрімкою течією «живої води», що відроджує до нового життя пересохлу пустелютобто безбожних язичників, що жили без будь-якої надії на спасіння (Іс. 35,6-7; Єз. 47,1-12; Ів. 7,37-39; Еф. 2,11-12; Об. 22,1-2)!

Він бачить Дорогу Святу Дорогу, якою спасенні народи йдуть до Господа, до Його небесної країни (Іс. 35,8; пор. Ів. 14,6)!

Він почув зростаючий радісний гомін незліченної юрби, викуплених кров’ю Ісуса Христа Божих дітей, які дружньою процесією з радісною піснею на вустах мандрують до «Батьківського дому» (Іс. 35,10; Ів. 14,1-3; Кол. 3,1-4; Об. 7,9-12)!

Атмосфера в «Новому Єрусалимі»

Алегоричною мовою пророк описує також радісну атмосферу, що панує в «Новому Єрусалимі». Це чудове, яскраве, радісне, нове життя спасенних  народів, що населяють Святе Місто, описане в 65-му розділі пророцтва Ісаї:

«А ви будете веселитися і радіти повіки за те, що Я творю: бо ось, Я творю Єрусалим веселістю і народ його радістю. І буду радуватися за Єрусалим і веселитися за народ Мій; і не почуєте у ньому- більше голосу плачу і голосу волання. Там не буде більше малолітнього і старця, який не досягнув би повноти днів своїх; бо столітній буде помирати юнаком, але столітній гріш-ник буде проклятим. І будуть будувати доми і жити у них, і насаджувати виноградники і їсти плоди їх. Не будуть будувати, щоб інший жив, не будуть насаджувати, щоб інший їв; бо дні народу Мого будуть, як дні дерева, й обрані Мої довго будуть користуватися плодами рук своїх. 

Не будуть трудитися марно і народжувати дітей на горе; бо будуть сіменем, благословенним від Господа, і нащадки їх з ними. І буде, перше ніж вони будуть взивати, Я відповім; вони ще будуть говорити, і Я уже почую. 

Вовк і ягня будуть пастися разом, і лев, як віл, буде їсти солому, а для змія порох буде їжею: вони не будуть чинити зла і шкоди на усій святій горі Моїй, – говорить Господь»(Іс. 18-25).

На перший планвиходить РАДІСТЬ!

Радість Бога та Його народу, радість людей, щасливих своїм станом та місцезнаходженням, у якому їм дано було опинитись!

У «Новому Єрусалимі» вже не чутно голосу плачу чи нарікання! На цій ідеальній картині обличчя людей погожі й веселі, щасливі й спокійні, а в очах вогник радості й щастя.

Щодня громадяни Міста займаються творчою працею, а у святкові дні мають урочисті збори (пор. Іс. 66,22-23).

Слухаючи цю чудову історію, захоплюємося нею.

І раптом повертаємося до реальності!

Наче пробуджені з чудового сну, озираючись навколо, з болісним подивом запитуємо: «Де така чудова країна?»

Це точно не той світ, у якому ми живемо! Жорстокий і хижий світ, де «людина для людини є вовком»! І здається, це не зовсім християнський світ, навіть якщо під цією назвою ми розуміємо біблійних християн, тому що й тут дійсність часто різко відрізняється від пророчого опису. І тут присутні деструктивні явища й тенденції, які мають мало спільного із справжньою, щирою, добротою та нелицемірною прихильністю. Тут інколи також присутнє зло, коїться кривда, проливаються сльози, чути скарги нещасних.

Отже.  Де ця країна?!

Особисто мене не дивує, що багато християн вважає, що це опис Вічності. Або, принаймні, тих умов, що пануватимуть у Тисячолітті, коли припиниться страшний вплив сатани, який буде зв’язаний, і воскреслі пророки разом з Христом і тими, хто житиме в Єрусалимі, у процесі Відновлення запровадять Новий порядок на цій планеті! І хоча таким сподіванням не вистачає твердого біблійного підґрунтя, через відсутність альтернативи, багато християн готові прийняти саме таке пояснення цитованих вище пророцтв.

Але такому поясненню бракує біблійного обґрунтування.

Адже насправді ці пророцтва описують духовний стан і духовні переживання християн, викуплених Месією. Особливістю цих пророцтв є чітке відокремлення тілесного життя Божих дітей від духовного. Водночас вони, здається, зовсім не говорять про перше! Такий підхід спочатку може здаватись дивним. Але коли уважніше поглянемо, то все стає зрозумілим! А які це реалії?

Прийняття вірою спасіння в крові Ісуса Христа дозволило нам, колись загубленим грішникам, стати дітьми Божими й спадкоємцями Вічності! Раптом ми зрозуміли, що наше земне життя, яке триває щонайбільше 70-80 років, – це лише мить па порозі справжнього, нескінченного життя, яке ми сьогодні неспроможні навіть уявити! Більше того, наше вже теперішнє ходіння з Богом, перебування під Його захистом і турботою та користування Його благословеннями повністю змінило наше мислення та життєві пріоритети. Це влило мир і радість у наші серця, що стало результатом усвідомлення того, що ми перебуваємо під потужним Господнім захистом, і «чи живемо ми, чи вмираємо – ми завжди до Нього належимо» (Рим. 14,8)!

Так це розуміли й таку надію мали перші християни, про яких читаємо в багатьох місцях Нового Заповіту. Скільки разів ми дивуємось, коли в розповідях про труднощі, неприємності та трагічні переживання Божих дітей експонуються не ці болісні переживання – не смуток, страх і відчай, які вони викликають, а душевна рівновага й спокій, присутні в серці віруючих, а також радість, яка походить від дарів Божих і довіри Всевишньому! І хоча, як люди, ми все ще функціонуємо на двох рівнях – фізичному і духовному, найбільше значення має духовна реальність! Дочасне наше життя – це лише етап, майже епізод на шляху до Вічності. Ми дивимося на наше теперішнє життя, його радості й печалі у контексті  Вічності. Ми знаємо, що воно  «як трава, що на світанку зеленіє й розцвітає, а ввечері скошена засихає» (Пс. 90,5-6)! Тим, що дійсно важливе й за що варто заплатити будь-яку ціну, є нескінченне вічне життя в Новому Світі, у чудових умовах, які неспроможна уявити жодна фантазія!

І тому ми бачимо апостолів Петра та Івана, яких ворожі судді Синедріону намагалися залякати, а потім звеліли бити, а вони «вийшли із синедріону, радіючи, що за Ім’я Господа Ісуса удостоїлися прийняти зневагу»  (Дії 5,31)!Бачимо також апостола Павла та Силу, яких побили, а потім вкинули в темне смердюче в’язничне підземелля в Філіпах, а вони не побивались над своєю долею й не впадали у відчай, а хвалили Бога гучним, радісним співом (Дії 16,19-25)!

Той самий Павло, також в’язень, не скаржиться на свою долю, не скаржиться на ланцюги й кайдани на його руках і ногах, але з радістю й натхненням звіщає Євангелію своєму народові (Дії, р. 22), а також перед Синедріоном (Дії р. 23) ділиться своєю надією з римським намісником – царем Агрипою (Дії 25,26)! Саме там під час особливої аудієнції цар Агрипа каже: «Ще трохи і мене переконаєш стати християнином!» (Дії 26,28). Відповідь Павла: «Чи трохи, чи багато, але благав би я Бога, щоб не тільки ти, а й усі, хто сьогодні мене чує, стали такими, як я, за винятком оцих кайданів» (Дії 26,29)!

Ці великі апостоли переживали дійсно важкі кризові часи. Вони пізнали смак розчарування. Але це їх не знеохочувало й не порушувало їх внутрішню радість. Для них щоденна праця й страждання, були платою, яку вони віддавали за своє учнівство. Проте вони на це не зважали, бо їх серця наповняли мир і радість! При такому ставленні найважчі, болісні переживання зникали. 

У 11-му розділі другого Послання до Коринтян апостол Павло коротко описав своє майже тридцятилітнє служіння. Чого лиш він не пережив! «У труднощах — більше, у ранах — дуже багато, у в’язницях — надмірно, на межі смерті — часто. Від юдеїв я дістав п’ять разів по сорок ударів без одного. Тричі киями був я битий. Один раз був каменований. Тричі корабель розбивався зі мною, — ніч і день я провів у безодні. Часто перебував у подорожах: у небезпеках на ріках, у небезпеках від розбійників, у небезпеках від одноплемінників, у небезпеках від язичників, у небезпеках у місті, у небезпеках у пустелі, у небезпеках на морі, у небезпеках від лжебратів; у клопотах і труднощах; часто в недосипанні, у голоді й спразі; дуже часто в постах, у холоді та в наготі» (2 Кор. 11,23-33). 

І ось ця людина через такі переживання каже: «Тому ми не сумуємо; але якщо зовнiшнiй наш чоловiк i тлiє, то внутрiшнiй день у день оновлюється. Бо короткочасне легке страждання наше викликає безмiрну вiчну славу, коли ми дивимось не на видиме, але на невидиме: бо видиме – дочасне, а невидиме – вiчне» (2 Кор. 4,16-18 – Філ.)!

Саме такі вчителі формували ставлення перших християн і прищеплювали їм подібні почуття та реакції. Не дивно, що на той час – у період римської тиранії та переслідувань ранньої церкви – християни, з яких знущалися і яких били, викрадали у них майно та виганяли з домів, терпіли це з радістю! Ось що про це читаємо в Посланні до Євреїв: «Тож згадуйте минулі дні, коли ви, просвітившись, витерпіли великий подвиг страждань: або будучи виставленими на посміховисько та знущання, або ж як спільники тих, які опинилися в такому становищі.  Адже ви терпіли разом із в’язнями, з радістю приймали розграбування вашого майна, знаючи, що маєте для себе краще і вічне майно на небі» (Євр. 10,32-34).

Неймовірно, але правда!

Автентична, ревна любов до Бога, віра в Христа й упевненість у спасінні, що наповнювали серця вірних послідовників Розп’ятого, допомагали переносити навіть найбільші, найболючіші скорботи й страждання (Ів. 14,27). І ніщо не могло позбавити їх радості! Саме до цього їх закликали апостоли.

Коли за часів Нерона розпочалися римські переслідування, апостол Петро писав церквам: «Любі! Не дивуйтеся вогневі, що трапляється вам для вашого випробування, — наче якомусь дивному випадкові; але радійте, що ви є учасниками Христового страждання, щоб і при з’явленні Його слави ви раділи та веселилися. Ви блаженні, коли вас зневажають за Христове Ім’я, бо з вами перебуває Божий Дух слави» (1 Пет. 4,12-14)!

За ним повторює апостол Павло: «Радійте завжди в Господі; і ще раз кажу: радійте!» (Фил. 4,4); «Завжди радійте» (1 Сол. 5,21).

Це передалось також наступним поколінням християн.

Вірні Божі діти, умираючи на аренах римських цирків, дивували своїх мучителів своєю рішучістю, спокоєм і довірою Богу під час страти. Вони знали, що коли знову відкриють очі, побачать Ісуса Христа, що приходить у славі, і підуть разом із Ним із землі до «Батьківського дому» (Ів. 14,1-3)! І тому в останню мить, коли їхні онімілі тіла перестали відчувати біль, на вустах з’явилася щаслива посмішка! Та сама довіра й зроджена нею сила, мир і радість були в серцях Божих дітей у часи катувань та спалювань на вогнищі в середньовіччі! І з тим самим вогнем в очах і радістю в серці вірні послідовники Агнця завжди сприймали труднощі й погрози, на які наражалися через свою віру!

Та ж сама радість і в нас сьогодні! Ми говоримо про це, живемо цим і заохочуємо до цього один одного. Як кажуть слова однієї з пісень гурту «Осанна»:

Співай Господу пісню нову; Відкрий своє серце!
Віддай Йому всі тривоги, Відкинь гнітюче зло, І вгору пливи до зірок!
Співай Йому пісню нову;
Нехай сьогодні голос звучить!
Твій Господь тебе хоче почути!
Співай Господу пісню нову;
Дякуй Йому за все, що Він тобі дав!
Твій Небесний Батько
Він запросив тебе
Розділити з ним вічну радість Вгорі, де вже не рахується час!
Співай Господу пісню нову; Відкрий своє серце!
Віддай Йому всі почуття, Відкинь гнітюче зло,
І вгору пливи до зірок!

«Там не буде більше малолітнього»

«Там не буде більше малолітнього і старця, який не досягнув би повноти днів своїх; бо столітній буде помирати юнаком, але столітній грішник буде проклятим» (Іс. 65,20 – Філ.).

Добре відома ситуація та слова Господа Ісуса Христа з Мат. 18,2-3 «покликав дитину, поставив її серед них і сказав: Запевняю вас: якщо не навернетеся і не станете, як діти, не ввійдете в Царство Небесне» доводять, що певні дитячі риси є зразковими для народжених від Духа християн. Загалом наше життя та духовний розвиток в Біблії порівнюються з фізичним розвитком людини – від немовляти до зрілого віку. Це те, що апостол Петро, звертаючись до новонавернених у своєму пастирському посланні, писав:

«Як новонароджені немовлята, жадайте чистого духовного молока, щоб на ньому ви зросли для спасіння» (1 Пет. 2,2)

Так, ми повинні бути як діти, але не в усьому!

Виступаючи проти певних порушень в коринтській церкві, апостол Павло писав: «Брати, не будьте дітьми розумом. Будьте дітьми щодо зла, а розумом ставайте досконалими» (1 Кор. 14,20).

Як і фізичне життя, духовне життя також має характеризуватися розвитком.

Ми з радістю реагуємо на лепет дитини, із задоволенням слухаємо, коли вона незграбними словами розповідає про свої малі-великі  речі, і з доброю поблажливістю слухаємо фантазії підлітків. Однак від дорослих ми очікуємо тверезого погляду, правильної оцінки дійсності та здорової, однозначної реакції на різні ситуації. Нас ображають і дратують незрілість та інфантильність, що проявляють деякі дорослі!

Так і в духовному житті.

Тут також має бути помітне зростання й прогрес у пізнанні й виконанні Божої волі. Світ розкладає пастки для християнина: навколо багато плотських спокус та духовних оман, тому що «наша боротьба не з тілом і кров’ю, але з началами, з владами, зі світовими правителями темряви цього віку, з піднебесними духами злоби» (Еф. 6,12)!

Але християнин не один.

Вірою та хрещенням він приєднується до Церкви, яка є «домом Божим, стовпом та фундаментом істини» (1 Тим. 3,15).  Ісус Христос наділив свою Церкву духовними дарами, завдяки яким усі «немовлята» можуть зростати й ставати духовно зрілими:

«Він і поставив одних апостолами, інших пророками, ще інших благовісниками, а тих — пастирями та вчителями, щоби приготувати святих для справи служіння, для збудування Христового тіла, аж поки всі досягнемо єдності віри й пізнання Божого Сина, досконалого змужніння, міри зрілості — повноти Христа; щоб ми не були більше малими дітьми, які носяться хвилями і захоплюються всяким вітром учення, людською підступністю, лукавством, що вводить в оману, а щоб ми в любові були правдомовні, щоб у всьому досягли зросту Того, Хто є Голова, — Христа. Від Нього — усе тіло, складене і надійно сполучене різними зв’язками в міру дії кожного окремого члена тіла, зростає на збудування самого себе в любові» (Еф. 4,11-16).

На жаль, часто буває так, що християнин зупиняється на певному рівні духовного розвитку, впадає в стан самозаспокоєння, а потім апатії та духовної коми. Як зазначає у своєму коментарі Уільям Барклі, є також такі віруючі, які свідомо й навмисно уникають досягнення біблійних і теологічних знань. Це дорослі люди, чий релігійний та духовний розвиток усе ще знаходиться на рівні дитини. Це дуже небезпечний стан.

Це було проблемою для Церкви в кожнім періоді. Автор Послання до Євреїв побивається над тим, що, незважаючи на плин часу, незважаючи на великі та нагальні потреби, члени церкви застрягли на початковому етапі пізнання та християнських знань.

«Адже ви, з огляду на вік, мали би бути вчителями, однак знову потребуєте, щоби хтось вас навчав початкових принципів слів Божих, — потребуєте молока, а не твердої їжі. Адже кожний, хто вживає молоко, ще недосвідчений у слові праведності, оскільки є немовлям. А тверда їжа – для дорослих, які мають вироблені звичкою почуття розрізняти добро і зло» (Євр. 5,12-14).

З досвідом залишатися «немовлям»  – це трагедія! Це стан незрілості та нестабільності, нестача знань та навичок. Але не тільки це. Такі незрілі члени церкви дуже часто стають джерелом неспокою, конфліктів і розділень! Так було в Коринтській церкві, за яку переживав апостол Павло:

«Однак, брати, я не міг говорити до вас як до духовних, але як до тілесних, як до немовлят у Христі. Я годував вас молоком, а не твердою їжею, тому що ви не могли їсти, та й тепер ще не можете, бо ви ще тілесні. Адже коли між вами є заздрість, суперечки й розділення, то хіба ви не тілесні, хіба ви не поводитеся по-людському?» (1 Кор 3,1-3).

«Брати, не будьте дітьми розумом. Будьте дітьми щодо зла, а розумом ставайте досконалими», – закликає Апостол (1 Кор. 14,20)!

На жаль, багато таких «дітей» ніколи не досягають зрілості. Вони, як гіпсова фігура, застигають у тісному корсеті своєї тілесності й, нехтуючи необхідним зростанням, задовольняються початками християнських знань та навичок. Одним з наслідків, а також показником такого стану є, між іншим,  втрата духовної чутливості й занурення в собі. Захищаючи свій християнський статус, вони безкінечно згадують «старі, добрі часи, коли все було “кращим”», де вони представляються героями віри. На жаль, їх духовність сьогодні є порожньою, непривабливою й позбавленою живого змісту. І якщо залишаться на цьому рівні, вони зів’януть і засохнуть, як і говориться в пророцтві, «столітня дитина помре» (Іс. 65,20)!

Трагічну долю незрілих духовних «дітей» також поділять християни, які віддаються гріху й заграють з ним!

Це дуже небезпечна “забава”, яка закінчиться трагічно! У цьому переконався Юда, один із дванадцяти, якого не врятував навіть статус Христового апостола! Переконує в цьому також трагедія Ананії та Сапфіри та багатьох інших. Писання чітко застерігає від цього:

«Адже коли ми добровільно грішимо після того, як одержали пізнання істини, то за гріхи немає більше жертви, а є якесь страшне очікування суду і палаючого вогню, що має пожерти противників.

Як хто відрікся Закону Мойсея, той без милосердя гине при двох або трьох свідках. Зважте, наскільки суворішого покарання заслужить той, хто потоптав Божого Сина, хто не пошанував крові Завіту, якою освятився, хто зневажив Духа благодаті?

Ми знаємо Того, Хто сказав: У Мене — помста, і Я відплачу. І знову: Господь судитиме Свій народ. Страшно попасти в руки Живого Бога!» (Євр. 10,26-31).

Цю небезпеку усвідомлював також апостол Павло, а тому наполегливо й послідовно дисциплінував своє тіло, дбаючи про чистоту життя та манери:

«Тому я не біжу в непевності та веду кулачний бій не так, аби тільки бити повітря. Але я виснажливо вправляюся і приборкую своє тіло, щоби, проповідуючи іншим, самому не виявитися недостойним» (1 Кор. 9,26-27).

На жаль, не всі люди настільки наполегливі й послідовні. Деякі, заколисані своїм статусом дітей Божих, зосереджені на своїх духовних “заслугах”, пишаючись своїм християнським “стажем” (“30! … 40! … 50 років у правді!”) – багаторічною приналежністю до Христової Церкви, втратили пильність і десь загубили уміння відчувати гріх. Вони ніби забули, що «столітній грішник буде проклятим» (Іс. 65,20)!

«Будуватимуть доми,  насаджуватимуть виноградники»

«Вони будуватимуть доми, і мешкатимуть у них, і насаджуватимуть виноградники, та споживатимуть їхні врожаї. Не будуватимуть, щоб хтось інший там мешкав, і не садитимуть, щоб інший споживав плоди. Вік мого народу буде, вік дерева, і мої обранці користуватимуться плодами своєї праці» (Іс. 65,21-22).

Багато християн серйозно очікують, що в майбутньому світі вони  будуватимуть будинки, садитимуть та оброблятимуть сади та виноградники й таке інше. Для природжених будівельників або тих, хто закоханий у квіти й сади, така перспектива, можливо, і може бути привабливою. Однак у такому випадку цей Майбутній світ нагадував би нашу земну реальність. Але, мабуть, не з нею пов’язані наші вічні надії й сподівання! 

Тож про що мовить пророцтво?

У загальному розумінні слово дім часто має подвійне значення. Ми використовуємо його для опису будівлі, а також сім’ї. У Біблії для обох цих понять використовується грецьке слово oikos. Дещо узагальнено в Посланні до Євреїв, у третьму розділі, сказано, що весь світ є Божим домом, а люди – Божою родиною (пор. Дії 17,21-29).

Старий Завіт використовує цей термін в обох указаних значеннях, поширюючи їх також на народ та/або коліно (плем’я). І тому ми читаємо про «дім Ізраїля» (пор. Вих. 16,31; Лев. 10,6), «дім Юди» (1 Цар. 12,21; Єр. 3,18), «дім Йосипа» (Ам. 5,6; Зах. 10,6), або – стосовно іншого народу – «дім рабства» (це про Єгипет – пор. Вих. 13,3; 20,2). Ще одне значенням слова «дім» відноситься до єрусалимського храму: «дім Господній» (Вих. 23,19; Дії 7,47),  «дім Божий» (Пс. 42,5). Під фразою «Батьківський дім» (Ів. 14,1-3) мається на увазі Небо («третє небо, рай» – пор. 2 Кор. 12,2-4). Автори Нового Заповіту неодноразово посилаються на цю термінологію.

Тут також «дім» є, між іншим, будівлею: «Господи, слуга мій лежить вдома паралізований» (Мат. 8,6); «одна жінка на ім’я Марта прийняла його до свого дому» (Лук. 10,38); «нагі та побиті втекли  з того дому» (Дії 19,16); «домашня церква» (Рим. 16,5);

Також «дім» – це сім’я 7): Корнилій «був побожний і богобоязний разом з усім своїм домом» (Дії 10,2); «Крисп, старший синагоги, повірив у Господа з усім своїм домом» (Дії 18,8); «Хрестив же я дім Стефана», – писав апостол Павло (1 Кор. 1,16); «Нехай Господь дасть милість дому Онисифора», – молиться Апостол (2 Тим. 1,16);

7) До римської «фамілії» належали не лише кровні родичі, а також викуплені раби й слуги.

Термін «дім Божий» має особливе значення. Раніше це стосувалося Ізраїлевого храму, де перебувала Слава Господня (Шекіна – пор. Вих. 25,8; Дії 7,47). А тепер це стосується Церкви Ісуса Христа: «щоб ти знав, як слiд поводитись у домi Божому, яким є Церква Бога Живого, стовп i утвердження iстини» (1 Тим. 3,15).

У цьому контексті фраза “збудувати дім”, крім буквального, має також алегоричне значення.

Саме таке алегоричне значення мають слова Ісуса Христа з Мат. 7,24: «Отже, кожний, хто слухає ці Мої слова та виконує їх, буде подібний до чоловіка розумного, який збудував свій дім на скелі».

А також слова апостола Петра: «І ви самі, немов живе каміння, збудовуйтеся в духовний дім, щоби бути святим священством, приносити духовні жертви, приємні Богові, через Ісуса Христа» (1 Пет. 2,5).

Також слова апостола Павла, коли він закликає віруючих: «збудовуйте один одного» (1 Сол. 5,11)!

Окремі вірші Слова Божого говорять або про будівництво індивідуального «дому» віри кожного християнина, або про будівництво локальних «домів» – церков, або великого «Божого дому» – Церкви Ісуса Христа. 

І тому, коли Спаситель каже: «на цій скелі збудую Я Церкву Свою» (Мат. 16,18), Він має на увазі універсальну Церкву – усіх Божих дітей усіх віків та всіх народів світу. Про такий «дім» говорить і Павло, коли запевняє ефесян – християн-язичників, що вони разом з наверненими ізраїльтянами складають Церкву Божу:

«Тож ви більше не чужі й не захожі, а співгромадяни святих і домашні для Бога, збудовані на основі апостолів і пророків, де наріжним каменем є Сам Ісус Христос; на Ньому вся будівля, досконало збудована, зростає у святий храм у Господі, в Якому й ви разом будуєтеся Духом у Божу оселю» (Еф. 2,19-22).

Пророцтво Іс. 65,21-22 тісно пов’язане з євангелізацією світу. Всюди, куди потрапляли Божі посланці, розпочиналося «будівництво дому» – здобування та зміцнення людей у вірі й Істині, а також закладання місцевих та національних церков.

Читаючи книгу Дії, бачимо там багато “будівельних майданчиків”, де трудяться посвячені Богу будівельники. Наслідки їх праці вражають (пор. Дії 2,41-47; 4,32-35; 8,5-8,10,34-48; 13,44-52; 14,21-25; 17,22-34; 18,1-10; 19,18-20; та ін.);

У Рим. 15,18-20 апостол Павло пише: «Отже, від Єрусалима та його околиць і аж до Ілірика я завершив Євангеліє Христа. До того ж намагався благовістити не там, де вже було відоме Ім’я Христа, щоб не будувати на чужій основі».

Через проповіді Євангелії багатьма проповідниками були побудовані “будинки” – різні церкви, членами яких були навернені євреї (Єрусалим, Антіохія, Рим), самаряни (Самарія) та язичники (Коринт, Ефес, Філіпи, Колоси, Салоніки в Галатія та багато, багато інших).

Так відбувається вже протягом багатьох століть християнства. До універсальної Церкви («Дому Божого») відносяться “будинки” в різних містах і країнах світу. І як ті перші, древні, так само й «будинки», збудовані пізніше, мають місцеві назви, залежно від географічного розташування. Сьогодні можемо говорити про помісну польську, англійську, українську, німецьку та інші церкви. Назви церков можуть бути також пов’язані з містами в різних країнах (Лондон, Варшава і т.д.).

Слово “дім” асоціюється з притулком і почуттям захищеності, з домашнім теплом та близькістю рідних людей. У пророцтві сказано, що будівельники оселяться в цих же домах і тут знайдуть усі оті цінності. Саме такою є духовна реальність біблійного християнства: ті, хто будує себе (Мат. 7,24) та інших (1 Сол. 5,11), насолоджуються теплом братньої та сестринської любові, отримуючи від цього велику радість.

Саме про це писав Павло віруючим: «Тому, мої любі й милі брати, ви – моя радість і вінець, – стійте так у Господі, улюблені!» (4,1); «Бо хто є нашою надією, радістю чи вінцем похвали, якщо не ви перед нашим Господом Ісусом під час

Його приходу? Адже ви – наша слава і радість!» (1 Сол. 2,19-20);

Подібно пише Іван: «Більшої радості не маю від тієї, аби чути, що мої діти живуть у правді» (3 Ів. 1,4).

Будування домів і висаджування виноградників має схоже значення. Це різні картини тієї самої духовної реальності Церкви Божої та євангелізаційного процесу, що в ній відбувається. Господь Ісус висловив це прекрасною алегорією «про виноградну лозу»:

«Я є справжня Виноградна Лоза, а Мій Отець – Виноградар. Усяку галузку в Мені, яка не приносить плоду, Він відтинає, а всяку, яка родить плід, очищає, щоб рясніше родила. Я є Виноградна Лоза, ви – галузки. Хто перебуває в Мені, а Я в ньому, той приносить рясний урожай, бо без Мене не можете робити нічого» (Ів. 15,1-2.5).

Божі слуги працюють у Божому винограднику, щоб підготувати землю, посадити виноград і виростити молоді пагони. «Я посадив, Аполлос поливав, та зростив Бог», – описав цю працю апостол Павло (1 Кор. 3,6).

Знову ж таки, ця копітка робота, яка вимагає багато зусиль, терпіння та наполегливості, винагороджується врожаями виноградників. Про Ісуса Христа сказано: «Після Своїх страждань він побачить хороші плоди, і буде задоволений» (Іс. 53,11). Як і Спаситель, Божі слуги, що працюють у Господньому винограднику, переживають хвилини радості, коли бачать вірність, відданість Богу та любов своїх підопічних. Це найкраща, найсмачніша «їжа», велике задоволення та винагорода за вірність, відданість і зусилля:

«Ми повинні постійно дякувати Богові за вас, брати, як і належить, бо ваша віра дуже зростає, і посилюється любов один до одного – кожного з усіх вас. Тож ми самі хвалимося вами в Божих Церквах за вашу терпеливість і віру в усіх ваших переслідуваннях і утисках, які ви зазнаєте» (2 Сол. 1,3-4); «Бо я дуже зрадів, коли прийшли брати й засвідчили про твою правду: як ти живеш у правді. Більшої радості не маю від тієї, аби чути, що мої діти живуть у правді» (3 Ів. 1,3-4);

«Бо хоч я і далеко від вас тілом, але духом я з вами; і радію, спостерігаючи за вашим порядком і твердістю вашої віри в Христа» (Кол. 2,5)!

Який вік дерева?

У зв’язку з цим маємо ще одну цікаву картину в аналізованому біблійному тексті: «Вік Мого народу буде, як вік дерева, і мої обранці користуватимуться плодами своєї праці» (Іс. 65,22).

Алегорія «дерева» неодноразово використовується в Божому Слові.

Вона представляє або людину як особистість (Пс. 1,1-3; Єр. 17,7-8), або увесь народ (Іс. 1,30; пор. Мат. 3,1-10), або, як в Посланні до Римлян, народ Божий Старого й Нового Заповіту (Рим. 11,16-24).

Сила дерева лежить у його корінні. Чим краще воно вкорінене, чим глибше воно сягає в землю у пошуках води, тим більше життєдайного соку потрапляє до його гілок. Зеленішим і пишнішим є його листя, що дає надію на хороші плоди. І навіть коли настане посуха, воно не засохне!

Саме такі «дерева» символізують біблійних, народжених з Духа християн (пор. Пс. 1,3).

«Вкорінені» в Бозі, з Нього вони черпають свою силу, на Нього вони опираються в час життєвих потрясінь, у дні випробувань та духовної посухи, борючись проти задуму диявола:

«Отже, як ви прийняли Господа Ісуса Христа, так і ходіть у Ньому; будьте вкорінені й збудовані в Ньому, зміцнюйтеся вірою, як ви навчилися, переповнюючись подякою» (Кол. 2,6-7);

«Нарешті, зміцнюйтеся Господом та могутністю Його сили. Зодягніться у всю Божу зброю, щоб ви могли протистати підступності диявола. Адже наша боротьба не з тілом і кров’ю, але з началами, з владами, зі світовими правителями темряви цього віку, з піднебесними духами злоби. Тому візьміть усю Божу зброю, щоб ви змогли дати опір у день зла і, усе подолавши, вистояти» (Еф. 6,10-13).

«Для цього я схиляюсь на свої коліна перед Отцем Господа нашого Ісуса Христа, від Якого має ім’я кожна родина на небесах і на землі, щоби за багатством Своєї слави Він дав вам через Свого Духа зміцнитися силою у внутрішній людині, щоби через віру Христос оселився у ваших серцях, аби ви, укорінені й засновані на любові, разом з усіма святими змогли зрозуміти, що це за ширина й довжина, висота й глибина, і пізнати Христову любов, яка сягає за межі пізнання, щоб наповнилися ви всякою Божою повнотою» (Еф. 3,14-19).

«Укорінені і засновані на любові» діти Божі не є тимчасовим і непостійним явищем у цьому світі. І хоч у загальній оцінці Слова Божого «усяке тіло – трава, а вся його чарівність – як польова квітка» (Іс. 40,6), народжені Духом християни, що перебувають у Христі, нагадують скоріш не траву, а сильні, міцно вкорінені дерева! Їх життя й праця не проходять безслідно – вони тривають! Їхні вчинки не вмирають разом з ними – вони мають вічний вимір! Церква, членами якої вони є і яку вони будують, віра, яку вони передають людям, що навернулись із світу до Бога, духовні, моральні та етичні цінності, які вони поширюють, – усе це є нетлінною спадщиною наступних поколінь послідовників Ісуса Христа. Ці «дерева» багато років приносять свої плоди, які споживають усі навколо.

«Не народжуватимуть дітей на горе»

«Вони не працюватимуть надаремно, і не народжуватимуть дітей на горе (передчасну смерть), а стануть поколінням, благословенним Господом, як і їхні нащадки з ними» (Іс. 65,23).

У  вічності  вже не буде ніякого гендерного поділу, отже, там «не будуть ні одружуватися, ні виходити заміж, а будуть як ангели на небі» (Мат. 22,30). Тож там вони вже точно не народжуватимуть дітей!

Натомість сьогодні є час народжування.

Сьогодні все ще є фізичне народження,а безпорадні немовлята є радістю й гордістю для батьків та сім’ї. Але кожне фізичне народження супроводжується переживаннями. Яку долю матиме народжена дитина? Що чекає її в житті?!

На жаль, багато з них гинуть вже в дитинстві, інші гинуть в аваріях, або на війнах, чи за інших трагічних обставин.

Але люди також народжуються від Бога:

«А тим, які прийняли Його, дав владу стати Божими дітьми, — тим, які вірять у Його Ім’я. Вони не народилися ні від крові, ні через тілесне бажання, ні через бажання чоловіка, але народилися від Бога» (Ів. 1,12-13).

Їх духовні «батьки» беруть у цьому участь. Одним з них був апостол Павло, який серед багатьох інших «породив Онисима у в’язниці», раба-втікача (Філ. 1,10), і Тимофія, «справжнього сина у вірі» (1 Тим. 1,2). Але не лише цих двох. Павло «породив» цілі церкви: Коринтську церкву, до

членів якої він писав: «Бо хоч і маєте безліч учителів у Христі, але батьків небагато; я ж через Євангеліє породив вас у Христі Ісусі» (1 Кор. 4,15). Він також породив церкви в Галатії, з якими мав багато проблем: «Дiти мої, для яких я знову в муках народження, доки не вiдобразиться у вас Христос!» (Гал. 4,19) та багато інших.

Народження «від води і духа» (Ів. 3,5) вводить нас у зовсім іншу реальність.

Той, хто народився від Бога, хто через віру став його дитиною, «має життя вічне» й «перейшов від смерті до життя» (Ів. 5,24). Навіть більше того. Бо, згідно з тим, що ми читаємо в Еф. 2,6, Своїх дітей, очищених кров’ю Христа, Бог-Отець «в Ісусі Христі посадив разом на небесах»! І нас не повинно дивувати, що для таких людей не має значення, як довго й за яких умов вони житимуть тут, на землі. Бо їм гарантоване Вічне життя! 

Для християн фізична смерть не є смертю, а сном. Сном, з якого вони будуть пробуджені при другому пришесті Господа Ісуса Христа. Саме тоді вони отримають нове, безсмертне й нетлінне тіло (1 Кор. 15,50-54), і в ньому разом з усіма дітьми Божими всіх віків (Євр. 11,39-40) будуть забрані з Землі (1 Сол. 4,13-18) до «Батьківського дому» (Ів. 14,1-3), в Небо!

Для такої надії варто жити! За неї навіть варто померти,щоб потім воскреснути!

Життя «під покровом Всевишнього» 

«І буде, перше ніж вони будуть взивати, Я відповім; вони ще будуть говорити, і Я уже почую» (Іс. 65,24).

Господь Бог завжди був поруч зі своїм вірним народом: Він чув молитви й підтримував їх у часи потреби(Пс. 65,1-3). Але з того дня, коли Ісус Христос примирив нас із Отцем Своєю смертю (Рим. 5,6-11), Він особливо зблизився з нами. Слова Ісуса Христа в цьому питанні мають особливе значення:

«І того дня Мене не проситимете нічого. Знову й знову запевняю вас: чого тільки попросите від Отця в Моє Ім’я, – дасть вам. Дотепер в Моє Ім’я ви не просили нічого. Просіть – і отримаєте, щоб ваша радість була повна» […] Того дня попросите в Моє Ім’я, – і не кажу вам, що проситиму Отця за вас, бо Сам Отець любить вас, — адже ви Мене полюбили й повірили, що Я вийшов від Бога»(Ів. 16,23-24.26-27).

Коли Ісая пише, що в Євангельську епоху Бог вислуховує молитви Своїх дітей, у той же ж момент, коли вони кличуть до Нього, обітниця здається занадто прекрасною, щоб сприймати її буквально. Ми знаємо, що Бог виконує прохання згідно з власної волі. І справді, Він часто дає нам те, про що ми багато просимо, але досить часто Він відповідає на наші прохання: «Не це…», «Не так…», «Не зараз…». А іноді здається, ніби Він нас зовсім не чує! Як Його діти, ми це знаємо й поважаємо. Ми переконані, що Бог відповідає на кожну молитву, і розуміємо також, що якщо Він нам у чомусь відмовляє, то це для нашого блага.  Наша довіра Йому полягає в тому, що кожного разу ми віддаємо рішення в Його руки («Нехай буде воля твоя!»).

Проте пророцтво Ісаї повністю виконується!

Це доводить історія життя та досвід Божих дітей в усі часи. У цьому чітко переконуємось, уже читаючи книгу Діянь Апостолів. У четвертому розділі цієї книги бачимо, як церква, переслідувана Синедріоном, молиться про Божий захист, мужність і силу, щоб ефективно проповідувати Євангелію. У вірші 31 читаємо:

«І як вони помолилися, затряслося те місце, де вони були зібрані, і всі наповнилися Святим Духом і сміливо почали говорити Боже Слово»

Потім у 12 розділі описано переслідування єрусалимської церкви царем Іродом Агрипою. Це «він убив мечем Якова, брата Івана. А коли він побачив, що це сподобалось євреям, він задумав взяти й Петра […],бажаючи вивести його до народу після Пасхи»(Дії 12,1-3.4). Євангеліст Лука продовжує: «Отже, Петра стерегли у в’язниці. А ревна молитва за нього підіймалася від Церкви до Бога» (5 в.). Подальший хід подій просто вражає! Ангел, посланий Господом, звільняє Петра, і коли він приходить у дім Марії, то знаходить там церкву, яка все ще молиться за нього! Зібрані на молитву настільки були здивовані швидкою відповіддю на їх прохання, що на початку навіть не повірили (Дії 5,13-17)! Це чітке виконання пророчої обітниці:  

«вони ще будуть говорити, і Я уже почую»

Автори Нового Завіту звертають увагу на молитву, підкреслюючи її важливість та благословенні наслідки:

«Постійно моліться духом усякою молитвою і проханням, дбайте про це з усякою витривалістю і благанням за всіх святих і за мене, щоб, коли відкриваю свої уста, мені було дано слово, аби відважно проповідувати таємницю Євангелія» (Еф. 6,18-19);

«Нічим не журіться, але в усьому молитвою та благаннями з подякою висловлюйте ваші прохання Богові. І мир Божий, який перевищує всяке розуміння, нехай береже ваші серця і ваші думки в Христі Ісусі» (Фил. 4,6-7 );

«У молитві будьте постійні, перебуваючи в ній з подякою. Моліться також і за нас, щоби Бог відчинив нам двері Слова, аби звіщати таємницю Христа, через яку я і ув’язнений» (Кол. 4,2-3);

«Невпинно моліться» (1 Сол. 5,17);

«Отже, насамперед прошу, щоби звершувати молитви, благання, прохання, подяки за всіх людей, за царів і за всіх, хто при владі, щоб нам жити тихим і спокійним життям — в усякій побожності та чистоті» (1 Тим. 2,1-2);

«А разом з тим приготуй мені помешкання, бо сподіваюся, що завдяки вашим молитвам буду вам подарований» (Філім. 1,22).

Про особливу роль молитви в зціленні тіла й душі пише також апостол Яків:

«Як хтось між вами хворіє, нехай покличе пресвітерів Церкви, і хай помоляться над ним, намастивши його олією в Ім’я Господнє. І молитва віри спасе хворого, і Господь підійме його, а коли він учинив гріхи, вони йому будуть прощені. Тому визнавайте один перед одним гріхи, моліться один за одного, щоби зцілитися, бо має велику силу ревна молитва праведного» (Як. 5,14-16).

Про це говорить також улюблений учень Ісуса Христа – апостол Іван. Його слова є майже повторенням обітниці з пророцтва Ісаї (65,24). Іван вказує також на важливу роль віри та довіри до Бога Божих дітей, які моляться своєму Небесному Отцю:

«І це та відвага, яку маємо до Нього, що коли чогось попросимо згідно з Його волею, Він вислуховує нас! А коли знаємо, що слухає нас, — чого б тільки ми не попросили, — то знаємо, що одержуємо те, чого просили в Нього» (1 Ів. 5,14-15).

«Вовк пастиметься з ягням»

«Вовк і ягня будуть пастися разом, і лев, як віл, буде їсти солому, а для змія порох буде їжею: вони не будуть чинити зла і шкоди на усій святій горі Моїй, – говорить Господь» (Іс. 65,25).

Наведений вище вірш живописною мовою розповідає про вплив Євангелії на людей, а також про ті зміни в серцях та в їх поведінці, які виникли в результаті її прийняття, бо ці «вовки» та «вівці» –  це люди (пор. Мат. 10,16).

Як і в 11 розділі пророцтва Ісаї, тут теж грізні народи та хижі особистості (“вовки” та “пантери”, “леви” та “ведмеді”), що пожирають інших (слабші та сумирні “вівці”, “корови” та “ягнята”) змінюються раптово й принципово. Диво нового народження змушує людей, що походять з різних народів і культур, які раніше мали різні світоглядні позиції, мали різний темперамент, уподобання та характер, жили часто діаметрально інакше, ставати «учасниками Божої природи» (2 Пет. 1,4; Ів. 1,12-13)! Відтепер, як діти одного Батька, Бога, вони мають однакові уподобання відповідно до своєї нової природи. Разом вони вирушають на Божі пасовища (Пс. 23).

В Ісусі Христі також руйнуються бар’єри між віруючими єврейського та язичницького походження. Настав час взаєморозуміння та співпраці – будувати Церкву Божу разом. Бо вже: «Немає юдея, ні грека; немає ані раба, ані вільного; немає чоловічого роду, ні жіночого, бо в Ісусі Христі ви всі – одно» (Гал. 3,28)!

В обговорюваному вірші мовиться також, що «для змія порох буде їжею».Це, безсумнівно, описує іншу ситуацію, у якій опинився сатана після смерті та воскресіння Господа Ісуса Христа (пор. Об. 12,9).

Пам’ятаємо, що людина була створена «з земного пороху» (Бут. 2,7), і коли вона згрішила, Господь проголосив: «ти порох і в порох повернешся!» (Бут. 3,19). Це сталося тому, що «платою за гріх є смерть» (Рим. 6,23). І якби не жертва, принесена на Голгофі, це була би вічна смерть.

До такого стану людство привів сатана, який отримав «владу над смертю» в результаті першого переступу людини (Євр. 2,14). Це практично означало, що він міг вимагати смерті будьякого грішника, спираючись на Божий Закон про те, що «платою за гріх є смерть».

У цій ситуації всьому людству загрожувала вічна смерть! Це була жахлива перспектива. Але саме це мав на увазі ворог Бога й людей, коли переконував наших перших батьків грішити, а потім, коли намагався зламати Ісуса Христа.

Але Спаситель переміг ворога й забрав у нього владу над смертю (Євр. 2,14)!

З моменту воскресіння Ісуса Христа всім Божим дітям гарантоване право воскресіння. Ісус-переможець має «ключі від гробу та смерті» (Об. 1,18). У день свого другого пришестя Він воскресить з мертвих і подарує вічне життя всім, хто залишився Йому вірним до кінця (1 Сол. 4,3-17; 1 Кор. 15,50- 54; Фил. 3,2021; пор. Об. 20,6; 21,1-6).

Ця фундаментальна зміна в нашій ситуації, хоча і була проголошена від початку світу (пор. Бут. 3,15), реальністю стала лише в Новому Заповіті. Лише після смерті та воскресіння Спасителя можемо радісно проголосити, що в Ньому ми «перемогли лукавого» (1 Ів. 2,13; 5,18)!

І хай віруючі (як і невіруючі) усе ще вмирають фізичною смертю – «повертаються до пороху земного», це єдиний “здобуток”, єдине задоволення диявола!

У цьому виконуються слова: «для змія порох буде їжею».

І лише порох!

Залишити відповідь

Ще на сайті

Біблійні курси

Категорії

Наші соціальні мережі

Останні коментарі

Ігор
Дуже хороша стаття. Об'єктивно, широко охоплено. Думаю, що Господь мене на неї повів. Сильно і правильно.
Оля Качалина
Подписываюсь под каждым словом. Слава Богу, очень грамотно и верно. Да Благословит Бог Вас , автор!
Иван
Коментар до 2300 Вечеров и утр:
Я представляю себе удивление вашей жены, которая послала вас купить 5 арбузов и дынь, а в итоге получила: .... О, чудо математики! О, горе мыслители!
Алексей
Отличная статья, благодарю!
KingRofl
Ст. 10-11 Иисус говорит ему; омытому нужно только ноги умыть, потому что чист весь; и вы чисты, но не все. Ибо знал Он предателя Своего, потому и сказал: не все вы чисты

Теми