Субота – День Господній

Автор: Станислав Косовский
Переклад: Моркляник Василь
Обкладинка: Микитюк Ігор

Вступ

У наш особливий, знаменний час мало людей дійсно святять який-небудь день тижня. Це також стосується людей, які вважають себе християнами, для яких святий день –  неділя, але трактують вони його як можливість для відпочинку, сімейних зустрічей та дружніх або родинних походів по супермаркетах. Цей день не є для них святим днем, призначеним, в основному, на спілкування з Богом, а скоріше днем, коли можна подорожувати, сходити на футбол або в інші подібні місця. І хоча в цей день багато з них ходять також в церкву, однак переважна більшість намагається цей час використати для власного задоволення, майже зовсім забуваючи про Бога.

Однак є люди, які мають інший звичай і святкують інший день тижня. Це біблійні християни, які святкують, як стверджують, фактичний сьомий день тижня – суботу. Вони дуже серйозно ставляться до цього питання, не працюють у суботу за фахом і не виконують звичайних домашніх робіт, святкують вони цей день досить оригінально: від заходу сонця в п’ятницю до заходу сонця в суботу. 

Це, звичайно, привертає увагу й породжує коментарі, тим більше, що додає клопотів тим, хто працює по найму. Бо ж не так легко, особливо сьогодні, знайти роботу з усіма вільними суботами в році. Нелегко також бути “іншим” в середовищі людей, які вірять інакше чи є взагалі невіруючими. 

Виникають питання: 

• Чому саме субота?
• Чому “з вечора п’ятниці до вечора суботи”?
• Тож, чим є субота?
• Чи не простіше було б з іншими християнами святкувати неділю?
• І чи взагалі це настільки важливо, який день святкувати?

Походження Суботи

Причини й початок святкування Суботи слід шукати на самому початку існування Землі та людини. Тоді, коли Всевишній силою Свого Слова (Пс. 33,6.9) з хаосу й небуття створив нашу земну кулю і з такої «невпорядкованої і безвидної» (Бут. 1,2) зробив красиву Блакитну Планету з усім її багатством різноманітних форм життя – флорою, фауною й людиною, яку Він створив “за Своїм образом і подобою” (Бут. 1,26-28) і поставив її над усім Своїм створінням. 

Книга Буття інформує нас, що всі матеріальні речі були створені за шість днів і, за Божою оцінкою, всі «були вельми добрі. І був вечір, і був ранок – день шостий” (Бут. 1,31). 

(У цьому місці слід зазначити, що Біблія по-іншому розділяє час і межею кожної наступної доби не є – як до цього ми звикли – середина ночі [північ], але “вечір”, а точніше – захід сонця. Роль сонця, місяця та зірок полягає, між іншим, у тому, щоб відділити день від ночі, у визначенні пір, днів і років (Бут. 1,14-18). І звідси, коли сонячний диск зникає за обрієм, починається новий день. Тому щодо всіх святкових днів – як тижневої Суботи, так й інших [символічно-церемоніальних] субот – Господь говорить: “…від вечора до вечора ви будете святкувати суботу вашу”/Лев. 23,32/).

Однак, шостого дня Боже творіння ще не було довершеним, бо Всевишній задумав встановити незмінний порядок часу, який з того моменту й на всі часи мав визначати ритм життя людини – постійний ритм нашої праці та відпочинку. У Бут. 2,1-3 читаємо: 

«Так закінчено небо й землю з усіма її оздобами. Бог закінчив сьомого дня своє діло, що його творив був, і спочив сьомого дня від усього свого діла, що творив був. І благословив Бог сьомий день і освятив його; того бо дня спочив Бог від усього свого діла, що, творячи, зробив був». 

Легко помітити, що сьомий день тижня, Субота, була відзначена Богом трьома різними способами. 

По-перше,Творець: “спочив” цього дня, по-друге, “благословив день сьомий”, по-третє, “і освятив його”. І все це Він зробив не для Себе, а “для людини”, роблячи для неї особливий дар. 

 – З тих пір, наслідуючи Бога, людина (кожна людина!) має обов’язок, а разом з тим привілей відпочинку в сьомий день тижня. Це було підтверджено в IV заповіді Декалогу, де Бог говорить: 

“Пам’ятай день суботній, щоб святити його! […] Бо шість днів творив Господь небо та землю, море та все, що в них, а дня сьомого спочив, тому поблагословив Господь день суботній і освятив його” (Бут. 20,8-11).

З того часу кожна людина може користуватись благословенням, що дав Господь для цього дня. Це підтверджує пророк Ісая, коли пише: 

«Якщо ради суботи ти стримаєш ногу свою, щоб не чинити своїх забаганок у день Мій святий, і будеш звати суботу приємністю, днем Господнім святим та шанованим, і її пошануєш, не підеш своїми дорогами, діла свого не шукатимеш та не будеш казати даремні слова, тоді в Господі розкошувати ти будеш, і Він посадовить тебе на висотах землі, та зробить, що будеш ти споживати спадщину Якова, батька твого, бо уста Господні сказали оце!» (Іс. 58,13-14).  Кожен може також скористатися святістю Суботи.

За етимологією, слово “святий” (грец. hagios) означає “відмінний, відокремлений, відділений, інший”. Слово «hagios» має прямий зв’язок з Богом, з Божою Присутністю. Храм був «hagios», тому що він відрізнявся від інших будівель і в ньому оселилася слава Божа (Вих. 25,8; 40,34), біблійний християнин hagios, тому що відрізняється від людей цього світу, а в його серці живе Бог (Ів. 17,14; 14,23). 

За тим же принципом, Субота, як День Господній (Вих. 20,11; пор. Мар. 2,28), є також «hagios» (святою), бо вона була відділена від інших днів тижня, становить собою особливу Божу власність і включає віруючого у сферу справ Божих.

Слід підкреслити, що сталося це тоді, коли на Землі проживала тільки одна людська пара. Не було ще народів, расових чи соціальних відмінностей. Була лише Людина, тоді ще безгрішна. І саме вже на початку Субота була дана для людини, що ідеально збігається зі словами Ісуса: “Субота для людини” (Мар 2,27)! 

У цьому контексті спростовуються людські погляди, що Субота є єврейською постановою й стосується виключно євреїв, втрачають будь-яке обґрунтування! Люди отримали Суботу й святили її дві з половиною тисячі років до того, як виник ізраїльський народ! 

Із цього очевидно, що Субота була святим днем для Адама і Єви, а згодом для тієї частини їх нащадків, які були вірними Богу, тобто для тієї патріархальної лінії, що походила від Сета (Бут. 4,25-26). Аналізуючи уважно священну історію, ми бачимо, що Субота святкувалася здавна; і хоча вона не згадується на ім’я, у біблійних оповіданнях неодноразово можна зустріти семиденний цикл (див. Бут. 7,4.10; 8,10.12; 50,10). 

Те, що, окрім як в Бут. 2,1-3 (тобто після встановлення щотижневого свята), Субота більше не згадується за назвою, не є доказом того, що її не святкували патріархи. Для порівняння: Окрім Мойсеєвих книг про суботу, взагалі не згадується в наступних шести книгах Старого Завіту, що охоплюють період приблизно в 500 років. Чи означає це, що в цей період євреї не були зобов’язані дотримуватися святкування Суботи? 

Немає жодних сумнівів, що день Суботній святкував патріарх Авраам. Сам Господь говорить про нього: «Авраам послухав Мого голосу, і виконував те, що виконувати Я звелів: заповіді Мої, постанови й закони Мої» (Бут. 26,5). Коли ж прийшла пора Ізраїлю, весь народ повернувся до святкування Суботи сьомого дня ще до того, ніж на Синаї був оголошений Закон». 

Це тоді, коли падала манна, Бог випробовував народ на вірність Закону (Вих.16,4). Символічно Бог випробовує ізраїльтян, чи будуть вони слухатися заповідей про святий день ще до того, як був проголошений Декалог разом з IV заповіддю, що наказує святити сьомий день тижня! 

Цей тест для ізраїльтян був їм не на користь. Але коли «повиходили деякі з народу і сьомого дня збирати, та не знайшли нічого» (Вих. 16,27), то “сказав Господь Мойсеєві: Як довго ви будете відмовлятися виконувати Мої заповіді і Мої закони?” (в. 28)! 

Якби було правдою, як стверджують деякі, що Закон Божий, а в ньому й Субота, зобов’язував лише від Синаю, варто було би дивуватися великому Божому незадоволенню, коли Він гнівався на євреїв за порушення Його наказу. Чому ж Він гнівався за порушення заповіді, якої вони не знали й не вміли дотримуватися? Заповідь, про яку вони дізнаються тільки тоді, коли вони почують із Синаю голос Господа? Чому закидає їм, що вони вже давно (“як довго ще?”) не виконують Його заповідь?

Бог, однак, мав конкретні причини для невдоволення. Його слова «Як довго ви будете відмовлятися виконувати Мої заповіді і Мої закони?» показують, що ізраїльтяни давно вже знали закон про Суботу, але відхилялися в його дотриманні. Потрійне диво, пов’язане з падінням манни, мало ще раз їх переконати, але деякі це ігнорують. (Потрійне диво – це: 1) манна в п’ятницю падала в подвійній кількості /Бут. 16,22.29/; 2) у суботу не падала взагалі /в. 27/; 3) залишена на наступний день в будні дні псувалася, а та, що залишалася  з п’ятниці на суботу, все ще була свіжа /в. 18-20.24/.)

Той факт, що Субота була дана вже при створенні, підтверджують також євреї. Юдейський історик Йосип Флавій говорить про те, що Субота не почалася для його народу від гори Синай, а значно раніше – уже від самого початку буття: «І ось, каже Мойсей, у всі ці шість днів виник світ з усім своїм вмістом, а на сьомий Господь спочив і відпочив від праць своїх. Звідси і ми в цей день утримуємося від праць своїх, називаючи його sabaton, що на єврейській мові означає відпочинок. (Юдейські Старожитності, Книга І, розділ 1).

Функції Суботи

 Субота – пам’ятник Творіння

Субота є днем, який нагадує нам, людям, що наш Творець – Всемогутній Бог. Завдяки цьому ми знаємо, звідки ми. Це дуже важливо знати й розуміти, що наша поява в цьому світі не є ефектом випадковості, сліпого збігу обставин, а що ми створені Богом і за Його “образом” наділені здатним до абстрактного й творчого мислення розумом, вищою чутливістю та волею. Наших прабатьків Бог створив добрими й благородними людьми. Він створив їм домівку – Землю, краса якої й сьогодні захоплює дух! А на згадку про всі ці творчі діяння Господь дав їм Суботу – перший повний день у їхньому житті!

Люди часто, щоб увіковічити важливі події у своїй історії, встановлюють урочисті (святкові) дні. Так само зробив Бог-Творець, даючи нам день суботній, «зробив пам’ятними свої чуда» (Пс. 111,4). Цей день, який Він відзначив Своїм відпочинком, з ним також пов’язав Своє благословення, Він вчинив святим (Бут. 2,1-3).

Те, що Субота нагадує й увіковічує пам’ять Творіння, підтвердив сам Бог в Декалозі, четверта заповідь якого звучить так: 

«Пам’ятай день суботній, щоб святити його! Шість днів працюватимеш і робитимеш усі свої дліа, а сьомий день – субота Господу, Богові твоєму. Не робимеш жодної праці ні ти, ні твій син, ні твоя дочка, ні раб твій, ні невільниця твоя, ні твій віл, ні твій осел, ні твій приходець, який живе у твоєму домі. Адже за шість днів Господь створив небо, землю, море і все, що в них, а сьомого дня Він відпочив. Тому Господь поблагословив день суботній і освятив його» (Вих. 20,8-11 – Турк.).

Важливо зауважити, що, незважаючи на всі зміни календарів, незважаючи на наявність різної тривалості років і місяців з різною кількістю днів, семиденний тижневий цикл досі не змінився. І сьогодні сьомий день тижня – це Субота. Це той же день, який Бог відзначив на початку. Немає жодних сумнівів у тому, що Господь Ісус, коли був на Землі, вірно вшановував Суботу саме сьомого дня тижня. А Він же ж не помилявся. У цьому нас також переконує практика євреїв, які й по сьогодні дотримуються святкування Суботи – щотижневого сьомого дня, тобто тієї самої суботи, яку ми також знаємо.

Субота – ознака приналежності до Бога

Про ще одну функцію святого дня ми читаємо в книзі Вихід 31,13-15. Там Бог говорить, що Субота є ЗНАКОМ приналежності до Нього: 

«Ти ж промов до синів Ізраїля: Глядіть, пильнуйте мені суботи; бо вона – знак між мною та вами для ваших поколінь, щоб знали, що я – Господь, який освячує вас. Пильнуйте, отже, суботи: вона бо має бути свята для вас; хто осквернить її, нехай буде скараний смертю. І кожен, хто в ній робитиме яку будь роботу, той буде викорінений зпоміж свого народу. Шість днів для роботи, але сьомий день на цілковитий спочинок, присвячений Господеві; кожен, хто робитиме якусь роботу в день суботній, буде скараний смертю» (Хом.).

Який це знак?

Відповідь проста: З того часу, як Субота є пам’яткою про створення світу, вона одночасно є свідченням мудрості, сили й влади Всевишнього. Субота утверджує цю очевидну істину, що Він є Творцем неба і землі! Тому що саме творіння є очевидним доказом того, що Він – Єдиний, Істинний Бог: 

«До кого ж ви уподібните Мене, з ким порівняєте – Говорить Святий. Зведіть очі ваші на висоту [небес], і погляньте, хто витворив їх? Хто виводить військо їхнім ліком? Він усіх їх називає на ім’я: за потужної могутности і великої сили у Нього ніщо не щезає» (Іс. 40,25-26 – Гиж.). 

І саме тому всі, хто святкує Суботу, підкреслюють своє походження і близькі стосунки з Творцем! І навпаки, нехтування святкуванням Суботи є замовчуванням цієї важливої істини. 

Очевидно, що в цьому сенсі Субота функціонувала від самого початку. Цю роль вона виконує й досі. Спочатку вона була знаком для патріархів, потім для Ізраїлю, а в євангельську добу вона є знаменням для віруючих з усіх народів, які були виправдані в крові Ісуса Христа. Бо істина про Бога-Спасителя тісно пов’язана з істиною про Бога-Творця. Отже, є невід’ємною частиною Євангелія Спасіння. Це особливо сильно акцентовано в Одкровенні (14,6-7), де символічний “Ангел”, що несе Вічне Євангеліє для всіх жителів Землі, закликає: “побійтеся Бога та славу віддайте Йому, бо настала година суду Його, і вклоніться тому, хто створив небо і землю, і море, і водні джерела”. А хіба є більш чіткий і зрозумілий спосіб донести людям істину про Бога-Творця, як не освячення Суботи – того дня, який є пам’яткою й ознакою Його мудрості та могутності, проявлених у процесі творіння? Практика освячення сьомого дня тижня промовляє виразніше, ніж будь-які слова! 

В основному майже всі погоджуються з тим, що Субота була обов’язковою для ізраїльтян. Однак, багато хто вважає, що, коли прийшов Месія і заснував Свою Церкву,  субота втратила своє значення й функцію. Усіх, хто так думає, необхідно запитати, чи в період Нового Завіту народ Божий не потребує відпочинку після шести днів праці? Чи тепер вже не маємо звіщати світу істину про Творця, про Його творчу мудрість і силу, про Його чудеса, які звершилися в творінні?

Зовсім НІ! Сьогодні, коли теорія еволюції приймається за істину і широко ставить під сумнів факт Створення, пошанування Суботи, яка є пам’яткою творіння, є надзвичайно важливим. Субота, як і раніше, є чимось особливим між віруючими і Богом, ознакою приналежності до Нього!

Варто у зв’язку з цим звернути увагу на пророцтво Ісаї, який, звіщаючи настання Євангельської доби, проголошує необхідність дотримання Суботи всіма тими, хто від язичницьких вірувань навернувся до Бога-Творця:

«Так говорить Господь: «Пильнуйте суду й чиніть справедливість, бо моє спасіння готове прийти, відкритися – моя справедливість!» Блаженний чоловік, який це чинить, і син чоловічий, що тримається цього, пильнуючи суботи, щоб не сквернилася, і стримуючи руки від усяких злих учинків. Чужинець, що пристав до Господа, нехай не говорить: «Господь мене напевно відлучить від свого народу.»

Та й скопець нехай не каже: «Я – сухе дерево.»

Бо так говорить Господь: «Скопцям, що шануватимуть мої суботи, що зважаться на те, що мені до вподоби, будуть міцно держатися мого союзу, я дам їм у моїм домі і в моїх мурах пам’ятник та ім’я, краще від синів та доньок; я дам їм ім’я вічне, що не загине.

Чужинців, що приступлять до Господа, щоб йому служити та ім’я Господа любити і бути його слугами, усіх, що пильнують суботу, щоб не сквернилася, та міцно тримаються мого союзу приведу на мою святу гору і звеселю їх у моїм домі молитви; всепалення їхні та жертви їхні будуть мені любі на моїм жертовнику, бо дім мій буде названий домом молитви для всіх народів» (Іс 56,1-7).  

Ставлення Ісуса до Суботи

Про ставлення Ісуса Христа до Закону Божого говорить багато пророцтв. Одне з них вкладає в Його уста такі слова: 

“Ось я приходжу; у сувої книги написано про мене: Чинити твою волю, Боже мій, я радий, і твій закон у мене в серці.” (Пс. 40,8-9 – Хом.). 

Земне життя Ісуса Христа повністю підтвердило ці слова. Він був ревним виконавцем волі Отця. Він сумлінно виконував заповіді Закону і навчав людей, що послух Божому Закону є обов’язком всіх Його послідовників. Уже на самому початку Свого служіння він заявив: 

«Не подумайте, ніби Я руйнувати Закон чи Пророків прийшов, Я не руйнувати прийшов, але виконати. Поправді ж кажу вам: доки небо й земля не минеться, ані йота єдина, ані жаден значок із Закону не минеться, аж поки не збудеться все. Хто ж порушить одну з найменших цих заповідей, та й людей так навчить, той буде найменшим у Царстві Небеснім; а хто виконає та й навчить, той стане великим у Царстві Небеснім» (Мат. 5,17-19 – Огі.). 

Також на питання одного чоловіка про те, що робити, щоб бути спасеним, Ісус відповів: “коли ж хочеш ввійти до життя, виконуй заповіді” (Мат. 19,16-17).

Також очевидно, що Ісус вірно дотримувався суботи. В Лук. 4,16 говориться: «І прибув Він до Назарету, де був вихований. За звичаєм Своїм Він прийшов дня суботнього до синагоги, і встав, щоб читати». Так тривало протягом всього часу Його земного служіння, а поведінка людей, що були дуже близько з Ним пов’язані, доводить, що Він ніколи не порушував день Суботній. Про це виразно свідчать, між іншим, два євангельські фрагменти Євангелія від Луки 23,50-56: 

1. Після смерті Ісуса, жінки, які хотіли помазати тіло Його, не пішли до гробу в Суботу, а лише наступного дня (“в суботу, а відпочивали по заповіді”).
2. Лука, який писав свою Євангелію кілька десятків років після смерті Христа, повідомляє про те, що жінки вшанували святий день «згідно заповіді», без будь-яких натяків про недійсність Суботи, чи заміну цього дня якимось іншим!  

Не можна також випускати з уваги й те, що, коли Ісус пророкує руйнування Єрусалиму – що, як відомо, відбулося майже сорок років після Його смерті (р. 70), – Він наказав учням, щоб вони молилися, аби не довелося їм втікати з міста “взимку або в суботу” (Мат. 24,20). – Чи може бути ще більш чітке й однозначне свідчення стосовно того, що Субота і в той час була для християн святим днем?!

Однак, з Євангелії ми бачимо, що Ісус чинив у Суботу багато чудес і зцілень, що дуже не подобалося книжникам і фарисеям. В основі цих подій єврейські лідери стверджували, що Ісус порушував Суботу (див. Мат. 12,10; Мар. 3,2; Лук. 13,14), і, отже, згідного цього твердження, Він був грішною людиною (див. Ів. 5,18). З цими звинуваченнями вони виступили й тоді, коли учні Ісуса в Суботу зривали колосся (Мар. 2,23-24). 

Чи були ці звинувачення обґрунтовані?

Для того, щоб зрозуміти реакції євреїв, слід розуміти, що єврейське дотримання Суботи в дні Ісуса не означало просто підкорятися IV заповіді Декалогу. Було це, швидше, суворе дотримання правил усного єврейського передання, у силу приписів якого в Суботу були заборонені різні дії. Нерідко ці заборони доходили до абсурду. Популярний коментатор Біблії Вільям Барклі пише про це: 

„В очах книжників і фарисеїв гріх учнів полягав не в тому, що вони зривали колосся та їли зерна, а в тому, що вони робили це в суботу. Суботній закон був дуже складним, містив багато деталей. Він забороняв виконання будь-якої праці в суботу. Були визначені також поняття цієї праці. Вся вона була розділена на 39 різних основних етапів, що не можна було робити в суботу. Між іншим, наприклад, заборонялось жати і віяти зерно, обмолочувати його та готувати їжу. Але це ще не все. Заборонялось також носити ношу. Окремими правилами нормувалась її вага. Все, що важило більше, ніж дві висушені смокви, вважалося забороненою суботньою ношею. Заборонялись також будь-які натяки про роботу, це прирівнювалось з виконанням праці. У більш пізній час великий рабин Маймонід говорив: «збір колосків в суботу – це праця, це майже те саме, що й жати». У цій ситуації учні Ісуса порушили навіть декілька правил. Зриваючи колосся, вони виконували працю женця. Розтираючи їх руками, вони молотили, видуваючи полову, вони віяли зерно, а споживаючи, вони мололи і готували собі їжу. Бо все, що мало споживатись у суботу, мало бути приготовленим напередодні”. 

Спостерігаючи різні дива, які творив Ісус в день суботній, щоб полегшити страждання людей, легко помічаємо, що Він не звертав увагу на звинувачення юдеїв в порушенні святості суботи. У відповідь на ці звинувачення Христос питав: «Чи знайдеться між вами людина, яка, одну мавши вівцю, не піде по неї, і не врятує її, як вона впаде в яму в суботу? А скільки ж людина вартніша за тую овечку!» (Мат. 12,11-12). А коли Він в Суботу зцілив стражденну жінку, звернув увагу на щось надзвичайно важливе: «Цю дочку Авраама, що її сатана зв’язав ось вісімнадцять років, не треба було від цих узів звільнити в день суботній? (Лук. 13,10-17). 

Чому такий наголос? 

Тому що для цієї жінки Субота стала днем особливої радості: вона цього дня зустрілася з Месією, отримала звільнення від тягаря хвороби, у її серці запалився вогонь любові до доброго Бога, а її вдячне серце віддало Йому палку славу! І саме таку радість повинна була нести Субота – святий Божий день – день благословення й радості, щастя й Божої слави (пор. Іс. 58,13-14)! 

Описуючи ставлення Ісуса Христа до святого дня, не можна не звернути увагу на Його слова: «Син Чоловічий – Владика й над суботою» (Мар. 2,28). 

Раніше ми акцентували, що Субота є днем Господнім; “день сьомий – субота Господу, Богу твоєму“ (Вих. 20,10). Ісус, який є співтворцем усього (Кол. 1,15-16), він є також Владикою Суботи; це Його день! Коли в Об’явленні 1,10 апостол Іван пише, що в день Господній він перебував в дусі, то, якщо ця інформація стосується дня тижня, це може стосуватися тільки Суботи, сьомого дня. Ніде в Новому Завіті жоден інший день тижня не був названий днем Господнім!

Цілком певним є, що ніде в Біблії так не названа неділя, яка однозначно називається “першим днем тижня” (Мат. 28,1; Мар. 16,2; Лук. 24,1). А те, про що свідчить Святе Письмо, повною мірою підтверджує історія, яка відкриває нам коли, яким чином і ким цей перший день тижня – древнє язичницьке свято на честь сонця (“dies solis”) – було запроваджено в Церкві. Але Бог не мав з цим нічого спільного.

Який день святили Апостоли?

Тут нас цікавить особливо період після воскресіння Ісуса Христа. Якщо Апостоли, а з ними і вся Церква, святили день Суботній, то й докази цього повинні бути присутні особливо в книзі Дії Апостолів. А якщо вони святили неділю, то ці ж самі докази також там необхідно шукати. А книга Діянь однозначно показує, що єдиним днем, який святкували Апостоли, була субота, тобто сьомий день тижня: 

У 13 розділі читаємо, коли апостол Павло і його товариші відвідали Антіохію Пісідійську, «дня суботнього ввійшли до синагоги й посідали» (Дії 13,14), а потім їм була надана можливість говорити, яку вони використали для проповіді Євангелія. Наступним ми довідуємось, що після закінчення служіння їх просили «й наступної суботи говорити їм про те саме», (в. 42); «а наступної суботи зібралося майже все місто слухати слово Боже» (в. 44). 

Тут слід підкреслити той факт, що слухачами апостолів були не тільки євреї, але й прозеліти (в. 43), тобто навернені до Бога язичники. Якби апостольська Церква припинила святити Суботу й почала святити неділю, це була би чудова нагода для того, щоб сказати про те цим людям. Апостоли, мабуть, запросили би їх на служіння вже на наступний день, не чекаючи наступної «єврейської», недійсної вже суботи! Та чи було так? Чи апостоли запросили цих людей на богослужіння в неділю? Або чи оголосили, що субота вже втратила свою святість? Звичайно, ні! Чому? З тієї простої причини, що думка про освячення першого дня тижня була їм абсолютно чужою. Вони знали, що, оскільки Бог не змінюється (Мал. 3,6), Ісус Христос також (Євр. 13,8), так і Божий Закон, який є основою Божого престолу (Пс. 89,15), є незмінним (Пс. 111,7-9), а разом з тим і Субота, яка є для нас віковічним нагадуванням про великого Творця та Його чудесне творіння (Пс. 111,4; пор. Вих. 20,11) – незмінно залишається щотижневим святим днем. 

У свою чергу в 16 розділі книги Дій Апостолів ми знаходимо інформацію про те, що першу Суботу на європейському континенті вісники Ісуса провели також на богослужінні: «Дня ж суботнього вийшли ми з міста над річку, де, за звичаєм, було місце молитви, і, посідавши, розмовляли з жінками, що посходились» (в. 13). 

У Дії 17,1-2 читаємо, що в Солуні (Фессалоніках), «була юдейська синагога. За своїм звичаєм, Павло ввійшов до них, розмовляв з ними три суботи з Писання». А коли потім опинився в Коринті, він «щосуботи вів бесіди в синагозі й переконував юдеїв та греків» (Дії 18,1-4).

Тексти, що говорять  про перший день тижня?

У Новому Заповіті є кілька віршів, які говорять про перший день тижня. Усіх вісім: Мат. 28,1; Мар. 16,1-2.9; Лук. 24,1; Ів 20,1.19; Дії 20,7; 1 Кор. 16,2. Тож, якщо є якінебудь біблійні докази на рахунок святкування неділі, то вони повинні бути саме в цих текстах. 

Перші шість з цих віршів, записаних в Євангеліях, говорять нам про той пам’ятний перший день тижня, у який Господь Ісус Христос воскрес із мертвих. Варто відзначити, що вони були написані євангелістами від двадцяти до шестдесяти років після воскресіння Ісуса Христа. Тому, якщо би перший день тижня, тобто неділя, стала для християн святим днем, у пам’ять про Його воскресіння, і святкувалась би вже першими християнами, то, очевидно, перші історики християнства, повинні були б з цього приводу дещо згадати. 

Однак, в Євангеліях навіть натяку на це немає. Щоб переконатися в цьому, досить уважно прочитати зазначені вірші. Жоден з них не містить будь-якої інформації (або навіть натяку), з якої можна було б зробити висновок, що перший день тижня став Днем Господнім на честь воскресіння Господа, чи що християни святили, чи повинні святити неділю. А два уривки – Мар. 16,1-2 та Лук. 23,56; 24,1 – прямо показують, що неділя не може бути днем спокою, бо коли субота – істинний День Господній (пор. Мар. 2,28) вже пройшла, – жінки прийшли до гробу на світанку першого дня тижня. Більше того, вони виконували в цей день працю, від якої утримались у святий суботній день! 

Ці тексти не лише не свідчать про святість неділі, але недвозначно підтверджують святість Суботи. 

Дехто вказує на текст Євангелії від Івана 20,19, вважаючи, що учні зібралися в перший день тижня на богослужіння.

Але це припущення абсолютно не відповідає дійсності. З опису Євангелії від Марка 16,9-13 ми дізнаємося, що учні не могли зібратися, щоб святити неділю як пам’ять воскресіння Ісуса Христа з тієї простої причини, що тоді вони ще не вірили в Його воскресіння! Вони не зібралися, з релігійних міркувань, але, як зазначає один з євангелістів, повні страху перед євреями, вони зібралися на вечерю (Мар. 16,14), куди і прийшов Ісус і докоряв їм за їхнє невірство та твердосердя.

Досить поширеною є також думка, що Господь Ісус Христос з моменту воскресіння до Свого вознесіння збирався з учнями в перший день тижня на богослужіннях, що начебто автоматично «освятило» неділю. 

Але це твердження є неправдивим і не відповідає дійсності. Відсутні будь-які біблійні докази, які б це підтверджували. Ми вже з’ясували, що Його перша зустріч з учнями (Ів. 20,19) не мала такого характеру. Друга зустріч також не мала на меті освячення першого дня тижня, а переконання невіруючого у воскресіння Христове Фоми (Ів. 20,24-28). В третій раз Ісус зустрівся з учнями, коли вони ловили рибу (Ів. 21,1-14). 

Ще один вірш – 1 Кор. 16,1. Прихильники святкування неділі натякають, що, згідно з наказом апостола Павла, “збір пожертв для святих” повинен був здійснюватися під час недільних богослужінь.

Але про це нічого не говорить зазначений вірш. Апостол рекомендує, щоб у перший день тижня кожен віруючий “відкладав у себе“ – а значить у себе вдома (плануючи домашній бюджет) – те, що може заощадити і потім віддати бідним. Таким чином, раніше зібрані кошти будуть готові, щоб, коли Павло прибуде в Коринф, він міг їх одержати й передати нужденним. Вірш підкреслює особисте відкладання грошей, а не спільний їх збір. 

Богослужіння в Троаді

Немає найменшого сумніву в тому, що в Дії 20,7 мовиться про урочисте богослужіння, яке відбулося у “перший день тижня”. Участь у ньому прийняв також апостол Павло, який, ймовірно, проводив там обряд Вечері Господньої (“ламання хліба”): «А дня першого в тижні, як учні зібралися на ламання хліба, Павло мав промову до них, бо вранці збирався відбути, і затягнув своє слово до півночі» (Огі.)

Сам факт проведення релігійного зібрання у якийсь день тижня не доводить, що цей день є святий. І це, тим більше, що перші християни мали звичай збиратись на “ламання хліба” в різні дні тижня, майже чи не щодня (див. Дії 2,42-47).

Але фрагмент з Дії 20,7-14 містить надзвичайно важливу для нашої теми інформацію, яка спростовує міф про святкування християнами неділі.

Найперше те, що зібрання в Троаді відбулося тому, що Павло наступного дня вже мав відбути, і для віруючих з тієї церкви це була остання нагода зустрітись з ним і послухати його вчення. Тож немає тут аргументу на користь “святості” неділі. 

Наступним важливо звернути увагу на пору дня, коли мало місце згадане богослужіння. Не можна випускати з уваги, що, за біблійним принципом, день рахується “від вечора до вечора”, тобто від заходу сонця одного дня до заходу наступного дня (Бут. 1,5.8.13.31; Лев. 23,32; пор. Мар. 1,32). Отже, теоретично богослужіння в Троаді могло мати місце або одразу після закінчення суботи (після заходу сонця в суботу ввечері), про що й інформує нас автор книги Діянь Лука, чітко вказуючи, що почалося воно в суботу ввечері, увечері і тривало всю ніч з суботи на неділю. Лука пише: «А в горниці, де зібралися ми, було багато світел. (в. 8), “Павло затягнув слово до півночі” (в. 7) і потім “він говорив довго, аж до світанку” (в. 11). 

Показово, що, коли вранці богослужіння закінчилося, товариші Павла пішли в порт, де сіли на корабель і відплили в Ассос. Сам же Павло пішов пішки в дорогу довжиною 35 км, до того міста, куди попливли його друзі. А коли вони зустрілися, Павло сів на корабель, і вони разом поплили до Мілету.

Усе це відбувалося в неділю з ранку до вечора. Очевидно, що співробітники Павла, і він сам, мали з собою речі (деякий багаж), які вони несли до корабля, потім оплачували дорогу, – і все це було в перший день тижня!

Усвідомивши всі ці факти, не можна продовжувати твердити, що апостол Павло та його товариші, а також віруючі всіх ранніх церков, включаючи церкву в Троаді, святкували неділю! А було це близько тридцяти років після смерті, воскресіння й вознесіння Господа Ісуса Христа. 

Хіба мислимо, щоб апостол Павло, якщо б він святкував неділю, то на цей день запланував би настільки виснажливу подорож для себе та своїх друзів (пор. Іс. 58,13-14)?!

Немає сумнівів, що перші християни знали й дотримувалися лише одного святого дня, це була субота – день, встановлений Богом на початку, при створенні світу (Бут. 2,1-3).

Ось підсумок фактів, про які ми говорили вище:

1. У всьому Новому Завіті немає жодного вірша, який називав би перший день тижня святим днем!
2. В усій Біблії немає ні одного вірша, який встановлював би неділю щотижневим святом.
3. Немає жодного вірша, на підставі якого можна було б довести, що Бог Отець чи Ісус Христос освятив перший день тижня. 
4. Жоден текст Писання не забороняє працювати в неділю. У всій Біблії неділя вважається звичайним робочий днем і з самого початку називається “першим днем тижня”.
5. Ні Бог, ні Ісус Христос, ні Ангели, ні натхненні Божі люди ніколи не називали неділю святим днем. 
6. Ні один з патріархів і пророків, так само, як ні один з Апостолів Ісуса Христа, ніколи не святили перший день тижня.
7. Святкування неділі було запроваджено людьми, які ігнорують Закон Божий, а сталося це в після апостольський період.

Хто і коли встановив  святкування неділі?

Цілком очевидно, що злочинної зміни Божих Заповідей, у тому числі й перенесення щотижневого свята з суботи на неділю, припустилася католицька Церква. І хоч офіційно святкувати неділю було наказано християнам в IV столітті н.е. (едикт Костянтина від 321 р.), та згубні тен-

денції перекручування вчення Христа й Апостолів з’явилися набагато раніше. Їх помічав вже апостол Павло, який зібраним в Мілеті пресвітерам сказав: «Бо я знаю, що як я відійду, то ввійдуть між вас вовки люті, що отари щадити не будуть. Із вас самих навіть мужі постануть, що будуть казати перекручене, аби тільки учнів тягнути за собою» (Дії 20,29-30 – Огі.). 

Той же апостол, пишучи своє друге Послання до Солунян, так охарактеризував відступництво, його ініціатора та вождя: 

«Хай ніхто вас не ошукає жодним способом. Адже раніше має прийти відступлення та виявитися людина беззаконня, син погибелі, який противиться і підноситься над усім тим, що зветься Богом чи святинею; він у Божому храмі сяде [як Бог] і видаватиме себе за Бога. Хіба ви не пам’ятаєте, що я вам про це говорив, коли ще був у вас? І тепер знаєте те, що його стримує з’явитися свого часу. Адже таємниця беззаконня вже діє; однак тепер є той, хто стримує, поки не буде усунений з-

поміж нас. І тоді з’явиться беззаконник, якого Господь Ісус погубить духом Своїх уст і знищить появою Свого приходу.  Його прихід — за сприяння сатани — буде з усякою силою, ознаками, фальшивими чудесами, з усякою оманою неправди для тих, які гинуть, бо любові до правди вони не прийняли, аби спастися. І за це Бог посилає їм дію омани, щоб вони повірили в неправду, аби суд прийняли всі, хто не повірив правді, а вподобав неправду» (2 Сол. 2,3-12).

Охоронцями чистоти Божого вчення були Апостоли, і поки вони жили, відступництво, хоч вже й народжувалось, та не могло повністю розправити свої згубні крила. Адже апостоли були безпосередніми свідками діянь і вчення Ісуса, звідси їх позиція та свідчення були визначальними. Ось три апостольські свідчення по черзі: Івана, Петра і Павла: 

«Що було від початку, що ми чули, що бачили власними очима, що розглядали, і чого руки наші торкалися, про Слово життя, а життя з’явилось, і ми бачили, і свідчимо, і звіщаємо вам життя вічне, що в Отця перебувало й з’явилося нам, що ми бачили й чули про те ми звіщаємо вам, щоб і ви мали спільність із нами. Спільність же наша з Отцем і Сином Його Ісусом Христом» (1 Ів. 1,1-3 – Огі.);  

«Бо ми сповістили вам силу та прихід Господа нашого Ісуса Христа, не йдучи за хитро видуманими байками, але бувши очевидцями Його величі. Бо Він честь та славу прийняв від Бога Отця, як до Нього прийшов від величної слави голос такий: Це Син Мій Улюблений, що Його Я вподобав! І цей голос, що з неба зійшов, ми чули, як із Ним були на святій горі» (2 Пет. 1,16-18 – Огі.); 

«Звіщаю ж вам, браття, що Євангелія, яку я благовістив, вона не від людей. Бо я не прийняв, ні навчився її від людини, але відкриттям Ісуса Христа». (Гал. 1,11-12 – Огі).

Це Апостоли були тим стримуючим чинником, який “заважав” розвинутись відступництву (2 Сол. 2,7). Вони перешкоджали задумам лиходіїв та невідроджених людей. Без перебільшення можна сказати, що найвагомішу роль відігравав тут апостол Павло, як і те, що це саме він обраний був Ісусом Христом для особливої ролі («…бо він для мене вибране знаряддя, щоб занести моє ім’я перед поган, царів, і синів Ізраїля» – Дії 9,15 – Хом.). Він отримав особливе об’явлення Божого вчення і був чудовим його викладачем. 

Сьогодні важко собі уявити, якою була б ситуація Церкви та її теологічно-духовна та організаційна форми, якби не було об’явлене цьому апостолові Боже вчення. Відсутність «Павлового» богослів’я, що закарбоване на сторінках Діянь Апостолів і особливо в його Посланнях, ставила би Церкву перед багатьма надзвичайно складними, майже невирішальними проблемами! За участі, в основному, цього апостола Бог дав нам розуміння всіх основних істин, так що ми не мусимо ґрунтуватися на припущеннях і не блукаємо в богословському тумані. Рішення, прийняті на так званому єрусалимському соборі, пояснення Павла щодо переходу з ери символів і церемоніальних, тіньових приписів, у нову ЕПОХУ духовної РЕАЛЬНОСТІ у Христі, як і його слова: «Так і Господь наказав» (1 Кор. 9,14), або: «Ось кажу я вам таємницю» (1 Кор. 15,51), були і є великим благословенням у будь-який момент історії Церкви, а за тих днів були потужним щитом, який захищав ранню Церкву від того руйнівного зла.

Додаймо до цього його безкомпромісну позицію щодо лжевчителів, «ми їм ні на мить не піддалися, щоб істина Євангелія збереглася у вас» (Гал. 2,5 – Турк.). Чи його рішуче й грізне застереження: 

«Але якби й ми або Ангол із неба зачав благовістити вам не те, що ми вам благовістили, нехай буде проклятий! Як ми перше казали, і тепер знов кажу: коли хто вам не те благовістить, що ви прийняли, нехай буде проклятий!» (Гал. 1,6-9 – Огі.). 

У ньому ми маємо взірець великого борця за чистоту Божої Істини перед обличчям відступництва, що дуже стрімко наступало.  

Однак наближався час, коли вірні свідки повинні були “зійти з поля” (2 Сол. 2,7), а потім – пророкував апостол Павло – “відкриється беззаконник”.

І так сталося. 

Джоссе Л. Харлбут у своїй Історії Християнської Церкви пише: 

„Протягом більше п’ятдесяти років після смерті апостола Павла Церкву покривала завіса, крізь яку марно намагаємося щось розгледіти. І коли нарешті ця завіса піднялася близько року 120. н. e., у результаті писань ранніх Отців Церкви, ми вже бачимо Церкву, яка багато в чому відрізняється від тієї, що була у дні св. Петра і св. Павла”.

«Саме в цей період забуття в історії ранньої Церкви, почалося відступництво від віри апостольської», – пише у своїй “Історії суботи та неділі” Джон Кеш. «До середини II століття Церква настільки змінила своє обличчя, що важко впізнати в ній ту саму Церкву, яку заснував Христос та Його Апостоли». 

І саме в цей «період забуття» відступництво, що приховувалось під цією завісою, поклало початок тенденціям, які проклали неділі шлях до Церкви. Про це свідчать писання деяких, так званих Отців Церкви другого століття, які неділю починають називати Днем Господнім. При цьому існуючі джерела підтверджують існування двох тенденцій. Прихильники першої з них вважали перший день тижня «пасхальною неділею» (Великоднем), який, на честь воскресіння Христа, слід відзначати раз на рік. Прихильники іншої обстоювали неділю як щотижневе свято. Незважаючи на розбіжності, в обох ідеях була одна ціль – звеличити перший день тижня. 

Давайте ближче розглянемо ці тенденції, а потім і зовнішні обставини, які породжували симпатії для неділі та сприяли відходу від суботи.

Прихильники “пасхальної неділі”

„Неділя з моменту свого виникнення не мала характеру святкового дня відпочинку на зразок суботи, бо характер цей, як і раніше, мала субота. Вона була лише пов’язана з пасхальним культом, була днем, у якому здійснювали євхаристію” (Я. Гродзицький, Церква Догм і Традиції”, с. 250). 

Цю думку висловлює також католицький публіцист В. Залеський, пишучи:

„Апостольські Правила з IV століття вказують лише Воскресіння Господнє як першопричину відзначення неділі. Тож ми приходимо до висновку, що неділя на своїх початках в християнстві мала пасхальний характер” (В. Залеський, Боже вчення, Декалог, с. 204).

Чим по своїй суті був пасхальний культ, пояснює Кеннет Странд: 

У Новому Заповіті воскресіння Христа символічно пов’язане з першоплодами врожаю, так як Його смерть пов’язана із забиттям пасхального агнця (див. 1 Кор. 5,7; 15,20). Жертвування снопа первоплоду було щорічним святом в Ізраїлі. Але в часи Нового Завіту існували два різних способи визначення дня для цього свята. Відповідно до Лев. 23,11 ‘сніп для потрясання’ повинен був бути принесений у жертву наступного дня після суботи. Фарисеї інтерпретували цей день, як день після пасхальної суботи. Вбивали вони агнця 14 Нісана, святкували пасхальну суботу 15 Нісана, незалежно від того, який це був день тижня.[…] З іншого боку, ессеї та саддукеї інтерпретували “наступний день після суботи”, як наступний день після сьомого дня тижня, тобто завжди, як неділю. […] Реконструкція історії Церкви бачить найпершу християнську неділю, як щорічну Пасху, а не щотижневе свято. Звичай святкування щорічного єврейського свята перших плодів швидко трансформувався в щорічне свято на честь воскресіння Христа, Первістка Жнив, але не було жодного такого звичаю чи психологічної причини для святкування щотижневого свята на честь воскресіння. Найвірогідніше, що щотижнева неділя лише згодом зайняла місце щорічного свята” (Як неділя стала загальним святковим днем”, с. 20.22). 

Неділя як щотижневе свято

Кеннет Странд зазначає, що: 

„Перший очевидний доказ того, що вже в II столітті неділя святкувалась як щотижневий день відпочинку, походить з двох місць: Александрії та Риму. Близько 130 року Варнава Александрійський в алегоричному дискурсі представляє сьомий день, суботу, як день, що символізує сьоме тисячоліття історії нашої землі. Він іде ще далі, стверджуючи, що нинішні суботи неприйнятні для Бога, який хотів би зробити «початок восьмого дня» (неділі) початком іншого світу. З цієї причини ми святкуємо восьмий день з радістю, бо це є день, у який Ісус воскрес зі смерті до життя” …Близько 150 року Юстин Мученик з Риму дає ще більш чіткий і прямий доказ святкування неділі, представляючи коротко у своїй ‘Апології’ недільне богослужіння: “в день, що називається неділею, і всі, хто живуть в містах або в селах, збираються разом в одному місці, де читаються спогади апостолів чи пророцькі писання, так довго, як дозволяє час; потім, коли читач закінчує читати, керівник зібрання дає загальні настанови та закликає дотримуватися цих хороших речей’. […] Потім цей же автор в “Діалозі з Євреєм Трифоном” представляє  чітку, антисуботню позицію в численних своїх висловлюваннях, як наприклад: ‘Не бачиш, що стихії не залишаються бездіяльними, і не святкують жодної суботи? Залишайся таким, яким ти народився’…” (“Як неділя стала загальним святковим днем”, с. 18.19).

Вплив зовнішніх факторів 

Наведені вище висловлювання, а також багато інших однозначно вказують на Александрію і Рим (римські провінції), у яких найперше запроваджено неділю. Варто у зв’язку з цим розпізнати фактори, які сприяли цьому процесу. Перший з них мав політичний характер:  „Безсумнівно, найвагомішим було зростання антиєврейських настроїв на початку другого століття. Досить часті єврейські повстання і найбільше з них під проводом Бар Кохби в 132-135 рр. посилили ненависть римлян до євреїв до такої міри, що імператор Адріан вигнав євреїв з Палестини. Його попередник, Траян, також був сильно роздратований єврейськими збройними повстаннями, а сам Адріан вже перед повстанням Бар Кохби заборонив такі єврейські практики, як обрізання та святкування суботи. Особливо в Олександрії, де знаходилося багато євреїв і в столиці римської імперії християни наражались на небезпеку ототожнення їх з євреями. Тому в цих двох місцях їм довелося шукати заміну суботі, щоб уникнути зарахування їх до євреїв…” (Кеннет Странд, ц.п., с. 23.24);

„Жахлива війна між римлянами та євреями в 131-135 роках посилила ненависть римлян до всього, що мало хоч якийсь зв’язок з єврейством. Адріан, римський імператор, видав у цей час суворий едикт, що забороняє святкування суботи. Це було, без сумніву, однією з причин, чому єпископ Риму, прагнув перетворити неділю на щотижневе свято для послідовників Христа; іудаїзм був непопулярний в Римі в 135 році, як нацизм після другої світової війни” (Р. Л. Одом, “Як неділя отримала свою назву”, с. 24). 

“Тертулліан свідчить, що в його часи єврейські синагоги були “джерелом переслідувань”. Зрозуміло, що християни, щоб уникнути додаткових труднощів, хотіли як найбільш відрізнити себе від євреїв та їхніх звичаїв. Ненависть до євреїв, роздмухана римлянами, передалась також письменникам-християнам. Варнава і Юстиніан, які першими виступили проти суботи, були видатними антиюдеями, які дуже вороже ставились до євреїв та Старого Заповіту, у тому числі й до ‘єврейської’ суботи.” (Я. Гродзицький, Церква Догм і Традицій, с. 253.254).

Ще одним фактором, що сприяв запровадженню неділі, було релігійне оточення, у якому жили християни, де переважали сонячні культи, особливо поширений в Римській Імперії культ Мітри, у якому головному божеству, ототожнюваному з сонцем, був присвячений перший день тижня, dies solis (день сонця), тобто наша неділя. 

І саме цей фактор виявився вирішальним, коли в 321 році імператор Костянтин видав указ, що велів всім громадянам римської держави, а в їх числі, звичайно ж і християнам, святкувати “шанований день сонця”: 

“Імператор Костянтин наказав з 321 року святкувати неділю на всій території Римської Імперії, а імператор Карл Великий запровадив навіть фінансове покарання за несвяткуання цього дня” (Ф. Шпіраго, Народний Катехизм, ч. II, с. 135). 

 Едикт імператора Костянтина, у той час ще язичника (хрещення він прийняв вже аж на смертному одрі), був таким: 

“Поважний день сонця повинен бути вільний від судових засідань та всіх занять міського населення. Натомість, жителі сільської місцевості можуть в цей день вільно працювати на землі, бо часто трапляється, що саме тоді є найкращими умови для польових робіт, для оранки землі або садіння винограду; не слід втрачати жодного сприятливого моменту, даного нам божественним провидінням”.

Як зазначає Кеннет Странд, це було першим з цілої серії заходів, ужитих Костянтином, а потім іншими “християнськими” імператорами, у питанні запровадження неділі. Потім (останні два десятиліття IV століття) імператори Феодосій і Валентин значно розширили ці обмеження, забороняючи в неділю всі судові слухання та виконання всіх інших повсякденних справ. Запровадження чергових заборон було тільки питанням часу. Рішення в цьому питанні приймались на соборах в Орлеані (538 р.), в Маконі (585 р.), в Нарбонні (589). 

Врешті: 

“Карл Великий указом, виданим в Аахені в 788 році, заборонив всю звичайну працю в день Господній, оскільки вона суперечить заповіді, особливо праця в полі та у винограднику, від якої звільнив Костянтин” (Ст. Гайд, Від язичництва до християнства в Римської Імперії, с. 261).

Народжена в християнстві в першій половині II століття тенденція відступлення від суботи та заміни її неділею з часом все більше посилювалася. Цей процес, очевидно, не проходив безболісно й без перешкод, оскільки багато послідовників Христа твердо трималися суботнього дня, викликаючи невдоволення і навіть, стягаючи на себе осуд, обростаючих силою, прихильників неділі. Одночасно виникла ліберальна тенденція, і протягом певного періоду часу субота і неділя сприймались на одному рівні. Тому святкувались обидва ці дні. Це пояснює, чому в історичних джерелах ми знаходимо різні, часто цілком протилежні відгуки про суботу та неділю. І не дивно, що на думку тодішніх прихильників неділі посилаються сучасні шанувальники цього дня, доводячи, що неділя святкувалася вже на початку II століття. Так, дійсно – неділю почали святкувати вже в той час. Так само, як незаперечним є факт, що в той час вірні Богу християни продовжували дотримуватись IV заповіді Декалогу, святкуючи суботу. Тому, бажаючи пізнати, якою є воля Божа щодо святого дня, не можна обмежитись лише історичними джерелами, але насамперед брати до уваги біблійні аргументи, звичайно, з акцентом на книги Нового Заповіту. А вони, як ми вже бачили, однозначно вказують на суботу. 

Варто в цьому місці згадати слова поважного католицького публіциста В. Залеського, який відкрито визнає, що в питанні про походження неділі не можна посилатись ні на авторитет Христа, ні на Святе Писання: 

„На тексти Св. Писання ми однозначно не можемо розраховувати, так як вони нічого не говорять нам про святкування неділі апостолами. Хоч св. Лука і говорить, що “у перший день тижня’ зібралися св. Павло та його учні для ламання хліба (Дії 20,7), але той же Лука в іншому місці також говорить, що учні Господа Ісуса сходились ‘по домівках, “на ламання хліба» кожен день (Дії 2,46). […] На думку деяких письменників, також слова св. Івана, що він мав одкровення ‘в день Господній’, слід розуміти, що було це в неділю. Але підтвердження на це в тексті немає. Іван міг днем Господнім назвати суботу або якесь свято.” (Боже Вчення, Декалог, с. 202.203).

Як вже зазначалося, історичні джерела свідчать, що протягом тривалого часу – також після едикту Костянтина – субота продовжувала святкуватись і що протягом довгих століть вона співіснувала з офіційно запровадженою неділею. «Григорій Нікійський, – пише Кеннет Странд, – наприкінці четвертого століття називав суботу і неділю ‘сестрами’». 

А ось ще кілька історичних свідчень з великого списку зібраного автором “Церкви Догм і Традицій”:

„[…] Не тільки в апостольські часи, а також безпосередньо після них, субота була єдиним святим днем. Видатний польський історик, професор ягеллонського Університету, д-р. Владислав Семкович заявляє: “Християни орієнтувалися, головним чином, за єврейськими звичаями. Вони взяли до свого культу семиденний тиждень з суботою як святим днем”» (Енциклопедія допоміжних історичних наук, с. 113). 

Це підтверджує кс. Ю. Верій-Ковальський:

«Субота для багатьох християн ще довго мала характер святого суботнього дня» (Літургіка, с. 177). 

«У якій великій пошані в ті часи був день суботній, який необхідно було вшановувати, як пам’ятку створіння, свідчать записи в Апостольській Конституції – християнському трактаті з кінця IV століття: “О, Господи Всемогутній! Ти створив єси світ через Христа, встановлюючи суботу як пам’ятку. Тому у Твій день даєш нам відпочинок від наших праць, щоб ми роздумували над Законом Твоїм”» (Апостольська Конституція 7,36; пор. Донікійські Отці, т. VII, с. 474). 

Св. Августин (354-430), видатний церковний діяч та полум’яний оратор, одного разу заявив: «У день суботній мають звичку зустрічатись ті, хто прагне Божого Слова. […] в одних місцях причастя приймається кожен день, в інших – лише в суботу, а ще в інших – тільки в неділю.» (Проповідь 128; Послання Януарія, 2).

Додаймо також свідчення пізніших істориків Церкви: “Стародавня субота святкувалась християнами Східної Церкви понад триста років після смерті Спасителя” (Е. Бреввуд, науковий трактат про суботу, с. 77); 

«Святкування суботи продовжувалось у християнській Церкві в V столітті…» (Лайман Коулман, Приклад раннього християнства, 2,2); 

«Пройшло декілька століть християнської ери, перш ніж християнська Церква почала святкувати неділю за зразком суботи» (В. Домвілл, Субота, т. I, ст. 96).

Історичні дані підтверджують, що, навіть коли неділя стала загальним днем відпочинку, що сталося лише у IVVIII ст., суботу продовжували святкувати численні християнські групи та окремі люди аж до нашого часу” (Я. Гродзицький, цит. п., с. 247.248). 

Заходи, спрямовані  на скасування суботи

Як вже було сказано, багато прихильників неділі спочатку продовжували доброзичливо ставитись до суботи, розглядаючи ці два дні як ‘дві сестри’ і як ‘одну команду’. Однак, не всі мали таке ставлення. Багато церковних лідерів були явними ворогами суботи. Наприклад, Іван Златоуст, сучасник Григорія та Астерія, пішов так далеко, що заявив: «Між нами є такі, які постять в той же день, що і євреї, і так само святкують суботу, і ми не можемо це спокійно терпіти, бо відчуваємо огиду й відразу” (Кеннет Странд, ц. п., с. 28). 

З плином часу їх кількість лише зростала, і більш впливові прихильники неділі докладали немало зусиль, щоб нав’язати християн негативні відчуття до суботи та пробудити симпатії до неділі. 

„Ми знаємо, що, уже починаючи з V століття в Римі, в Іспанії і в деяких інших місцях почали запроваджувати пости в суботу, як переддень неділі. І лише починаючи з VIII ст. субота стає звичайним робочим днем, а неділя – єдиним днем відпочинку. Лише Флорентійський собор у 1441 р. видав офіційну заборону вшановувати суботу як святий день. Отже, як ми бачимо, субота, як святий день, ще довго в Церкві користувалася пріоритетним положенням” (В. Залеський, Боже Вчення, Декалог, с. 201). 

„У Римі та в деяких інших місцях на Заході практика посту кожної суботи робила цей день понурим й одночасно спонукала до святкування неділі. Це, звичайно, мало негативні наслідки для святкування суботи. У Римі та на деяких суміжних територіях той факт міг бути використаний в якості підстави для заміни такої сумної й проголодної суботи радісним щотижневим святом воскресіння в неділю. У Римі та Олександрії, безсумнівно, діяли й інші тенденції для дискримінації суботи й сприяли її заміні неділею. Можливо, вартувало би взяти до уваги деякі інші впливи з боку язичництва, хоча в II столітті святкування неділі не було їх результатом. В дійсності вплив язичницької неділі на християнство набув свого значення особливо після Костянтина Великого” (К. Странд, там же, с. 24). 

У цій ситуації ліквідація суботи та звеличення неділі були тільки питанням часу. Не потрібно було вже питати “чи”, а скоріше, “коли” це станеться. О. В. Залеський пише: 

„В міру того, як субота поступово втрачала святковий характер, стаючи робочим днем, так неділя поступово набувала тих правил, що раніше стосувалися суботи. Складно було б постійно святкувати обидва дні. У цьому протистоянні перемогла неділя” (Боже вчення, Декалог, с. 204).

Остаточно зміна святкового дня була санкціонована шляхом внесення змін до десяти біблійних заповідей, яких допустилася католицька Церква. Цей нечуваний злочин проти Божого Закону, доконаний в середньовіччі, протягом тривалого часу старанно приховувався. І лише в наш час почали писати про нього деякі католицькі богослови. Ось що на цю тему відкрито пише проф. Франц Шпіраго:

„Церква, надані євреям десять Божих заповідей, модифікувала в християнському дусі.

 Єврейський декалог охоплював спочатку такі заповіді: заповідь шанувати лише справжнього Бога, заборона шанувати образи й статуї, заборона зневажати ім’я Боже, наказ святкувати суботу, наказ шанувати родичів, заборона вбивати, чужоложити, красти, неправдиво свідчити й бажати чужих речей (Вихід 20,1-17). 

Св. Церква дещо змінила ці десять заповідей… Другу заповідь, котра стосується шанування образів, об’єднала з першою. Десяту Божу заповідь св. Церква розділила … Наказ святкування суботи Церква змінила на наказ святкування неділі (Народний Катехизм, т. II, Десять Божих Заповідей).

Висловлювання професора Шпіраго прості й зрозумілі кожному. Та, на жаль, не є цілком щирими, місцями навіть хитро перекрученими.

Оскільки він пише, що “другу Божу заповідь Церква об’єднала з першою”. Але це звичайна брехня! Церква просто викинула цю заповідь. У цьому кожен може легко переконатися, читаючи текст десяти заповідей у книзі Вихід 20,1-17 та порівнюючи з «заповідями» церковного катехизму.

Оскільки була ліквідована ДРУГА заповідь, то всі наступні змістилися на одне місце: третя заповідь стала другою, четверта – третьою і т.д., аж до десятої, яку церква розділила на дві окремі, щоб знову їх було десять. Це для того, щоб не виникало якихось підозр.

У результаті розділення десятої Божої заповіді, католицька десята заповідь стосовно небажання «нічого, що у ближнього твого», була позбавлена будь-якого сенсу! 

Наступним католицька Церква змінила день святий, викидаючи з Декалогу сьомий день – Суботу, яка була благословенна й освячена Богом вже при створенні світу (Бут. 2,1-3), а на її місце запровадила поганський день сонця!

Але Франц Шпіраго ці шокуючі зміни не вважає суттєвими. Він стверджує, що вони “не змінили суті декалогу” і є лише «формальними»… 

Інша справа, це питання, хто Церкві дав право на будь-які маніпуляції з Декалогом?! Хто уповноважив яку-небудь людину до найменшої, хоч навіть формальної зміни, оскільки Господь Ісус Христос сказав, що “доки існуватимуть небо й земля, жодна йота, жодна риска із закону не скасується, поки все не збудеться“ (Мат. 5,17-19)!?

Святкування Суботи в історії

Субота як сьомий день тижня ніколи не була повністю забута, а її святкування припинено. Нас цікавить доля Суботи, особливо в Європі, про що коротко напишемо нижче. Але варто також знати, що, наприклад, в Ефіопії всі християнські групи дотримувались Суботи в усі часи, навіть до сьогодні. Те ж саме можна сказати і про християн у Південній Азії, особливо про вірмен в Індостані, про яких доктор богослів’я Клавдій Бухман писав: 

„Історія вірменської церкви є дуже цікавою. З усіх християн в Південній Азії лише вони якимось чином вберегли себе від ісламських та папських впливів […] Вірмени в Індостані […] зберегли Біблію в її чистоті, а їх доктрини – на скільки автору відомо – є біблійним вчення. Крім того, у цілій нашій імперії свої богослужіння вони відправляють у сьомий день тижня…” (за книгою Дж. Кеша, Історія суботи та неділі). 

У даній праці не може бути відсутня інформація про те, що першою пост-реформаційною Церквою, яка у своєму вченні повернулася до біблійної версії Декалогу і в практиці відновила святкування біблійної суботи, була Церква Баптистів Сьомого Дня. Історичне її походження від 17 століття, коли вона відділилася від Церкви Баптистів (недільних). А першою громадою, у якій відновлено повагу до Суботи, була існуюча й до сьогодні лондонська Церква Mill Yard.

 Саме від Баптистів Сьомого Дня істину про десять біблійних заповідей, а отже, і про Суботу, у середині XIX століття перейняли Адвентисти Сьомого Дня і зробили її одним із провідних вчень, які проповідують.

Усім зацікавленим докладною історією Суботи протягом століть і до нашого часу рекомендуємо книги Джона Кеша під назвою “Історія суботи та неділі”, з якої й походить нижче представлений фрагмент: 

“Римові так і не вдалося повністю ліквідувати Суботу з тих територій, що були під його володінням. У нас є всі причини вірити, що протягом історії завжди існували люди, які святкували суботу. Деякі з них були в пустелях, а деякі в Альпах і навколо них. У ті часи вони були відомі під такими назвами, як Назаряни, Керинти, Хіпсістаріани, а потім як Катари, Тулузіани, Альбігойці, Петробрусіани та Вальденси. Ми знаємо про переконання Вальденсів, які розуміли, що римська церква є антихристом, про якого говорить Біблія. Багато хто з них могли з пам’яті цитувати великі фрагменти як Старого, так і Нового Завіту. Домініканець Райнер Сахо, вважаючи їх небезпечними єретиками, говорить про них, що вони є однією з найдавніших сект і що немає країни, де не було б їхньої ноги“. 

Також в Польщі у різний час проживали християни, які святкували суботу. Їх називали Суботниками або Суботарями. Суботу святкували також Брати Польські – Аріани, яких в XVII столітті – в результаті римо-католицьких інтриг та контрреформаційних заходів – після кількох погромів польська влада засудила до вигнання. 

Контакти, які польська Церква Християн Суботнього Дня встановила з однаково віруючими християнами з України, дозволили нам пізнати їх історію на території Закарпаття, Бессарабії та Ростова. Ця історія сягає XIV століття. Варто також додати, що в кінці XIX століття на територію Польщі дісталися піонери Церкви Адвентистів Сьомого Дня,  засновуючи громади християн, які святкують біблійний святий день – Суботу. А через декілька десятків років була заснована в нашій країні Церква Християн Суботнього Дня.