Закон Божий (укр)

Вступ

Тема про Закон Божий глибока, як море. Пересування ним вимагає добрих біблійних знань, у тому числі й точного знання принципів біблійної герменевтики. Недбалість або нехтування цими принципами призводить до помилкових висновків, з яких виникають вчення, що є запереченням “здорової науки” Слова Божого (див. 2 Тим. 4,1-4). Базуючись на багаторічному досвіді та численних розмовах, полеміці та дискусіях, я усвідомлюю те, що противники дотримання Закону Божого (антиномісти) допускають у своїх міркуваннях дві помилки.

По-перше, це невміння або небажання помічати, що в Законі Божому є декілька груп, законів і правил різного характеру та призначення, а отже й різної тривалості. Наприклад, інше (тимчасове) значення мало обрізання, а інше – універсальне й позачасове місце посідає Декалог. У зв’язку з цим апостол Павло писав, що в Новому Заповіті “обрізання не має ніякого значення, і необрізання не має ніякого значення, але все в дотриманні заповідей Божих” (1 Кор. 7,19)!

Другою серйозною помилкою є те, що антиномісти кардинально відділяють себе від єврейських ‘коренів’ християнства. Вони забувають, що християнство виросло з юдаїзму, що воно успадковує від нього майже все, що має від “Бога Якового”, Єдиного Істинного Бога, та від Святих Писань, починаючи від Спасителя, що був “з коліна Юди”, Його Апостолів (зрештою євреїв!), які нам, язичникам, принесли слова Євангелії Спасіння, і закінчуючи принципами віри та повсякденного життя! Досконалою ілюстрацією нашої юдаїстичної спадщини є “дерево”, ілюстроване в Посланні до Римлян (Рим. 11,16-24), де нас, язичників, натхненний автор бачить як “дикі оливкові гілки”, імплантовані в “дерево Ізраїлю”, завдяки чому ми стали “співучасниками його кореня і соку”. Значення цього символу однозначне: навернені з язичників не живляться своїми «соками» (вченням, принципами, надією), а тим більше це не вони живлять “дерево”, але самі отримують «живлення» через нього. Вони переймають ті заповіді та істини, що були відомі й шановані в Ізраїльському суспільстві.

Нехтування юдаїстичною спадщиною проявляється в різний спосіб, зокрема зневагою писань Старого Заповіту. Часто можна почути: «Прочитай мені те з Нового Заповіту!». Це натяк на те, мовляв, Писання Старого Заповіту є менш важливі або взагалі неважливі. Такий спосіб мислення є дуже шкідливий. Це ще одна серйозна помилка. Існує тільки одне Боже одкровення, написане на сторінках Старого і Нового Заповіту, що дане Божому народу: “Усе Писання – натхненне Богом і корисне, щоб навчати, докоряти, направляти, виховувати у справедливості, щоб Божий чоловік був досконалий, до всякого доброго діла готовий” (2 Тим. 3,16-17)! При цьому слід розуміти, що всюди, де в Новому Заповіті звеличується Святе Письмо, мається на увазі виключно книги Старого Заповіту! Книг Нового Завіту тоді ще просто не існувало.

Зважаючи на ці зауваження, я хочу наголосити на необхідності уважно вслухатися в мову Слова Божого. Не йдеться про те, щоб лише подискутувати на якусь тему (наприклад, на тему Закону Божого). Не йдеться також про задоволення від “перемоги” чи гіркоту поразки в такій дискусії. Ідеться про найголовніше – про наше СПАСІННЯ! І хоч спасіння дано нам «даром, благодаттю через віру, … не від діл, щоб ніхто не хвалився» (Еф. 2,8-9), та одним з основних доказів нового народження є життя відповідно до Божих заповідей. “Бо ми – його творіння; ми створені в Христі Ісусі для добрих діл, які наперед приготував Бог для нас, щоб ми їх виконували” (Еф. 2,10). Тим паче, що, як писав улюблений учень Ісуса Іван, “хто каже, що пізнав його, а заповідей його не додержує, той неправдомовний, і в ньому правди немає” (1 Ів. 2,4)!

Так що насправді йдеться про найважливіше: про наше ходіння в Істині, нашу спільність з Богом, і в результаті – про наше спасіння!

І ще щось, що, на мій погляд, надзвичайно важливо: при різних дискусіях я помітив, що деякі християни діють за принципом ̶ “невпевнений, але нескорений”. Це трагічна позиція, і вона має трагічні наслідки. Як застереження для таких людей хотів би адресувати слова з Послання до євреїв: «Бо коли ми, одержавши повне спізнання правди, грішимо добровільно, то вже немає за гріхи жертви, а якесь страшне очікування суду й вогонь помсти палаючий, який має пожерти супротивників» (Євр. 10,26-27)!

У цьому контексті варто згадати один з принципів тлумачення біблійного тексту, який дослідники Біблії назвали “принципом доброї волі”. Про нього говорить Ісус в Євангелії від Івана (Ів. 7,17): «Якщо хтось бажає його волю чинити, то і взнає він, чи наука ота від Бога, а чи я промовляю сам від себе».

Чим є Закон Божий

Сутність Закону

Закон Божий (єврейською Тора, грецькою Номос) має декілька значень й означає: “слово Бога”, “вчення”, “повчання”, “традиція”, “закон”.

“В буквальному сенсі Закон є одкровенням, переданим Богом Ізраїлю, що містить життєво-важливі вказівки. Закон ніколи не може бути відокремленим від Бога, який – і тільки Він – Своїм Словом визначає його цінність…” (Ксав’є Леон-Дюфур, Словник Нового Завіту, с. 511).

“Закон” є широким поняттям. Цей термін, використаний в окремих біблійних книгах, як Старого, так і Нового Заповіту, відноситься до:

• П’ятикнижжя Мойсея (Мат. 7,12; Мат. 12,5; Лук. 2,27; Лук. 16,17; Лук. 24,44; Рим. 5,13; 1 Кор. 9,9; 1 Кор. 14,34, Гал 4,21), так і окремих законів (1 Кор. 9,9);
• десяти Заповідей (Мат. 22,36-40; Рим. 2,20-23; Рим. 7,7-13; Рим. 13,8-10);
• у більш широкому розумінні часто цей термін означає увесь Старий Заповіт (Ів. 10,34; Ів. 12,34; Ів. 15,25; 1 Кор. 14,21).

“Закон (Тора) – збір релігійних і цивільно-правових норм, зібраних в основному в П’ятикнижжі, приписуваному Мойсеєві. […] Юдаїзм і Новий Заповіт використовує цей термін для окреслення всього Старого Заповіту. У Старому Заповіті виділені наступні розділи: Декалог (Вих. 20,1-17; Втор. 5,6-21); Кодекс Завіту (Вих. розділи 20-23,19), Левітський Закон (Вихід, розділи 25, 31, 35-40; Левіт, розділи: 1-15; 27-27; Числа, розділи: 1-10; 17-19; 28-29); Кодекс святості (Втор. розділи 12-26)
[…] Цей закон зобов’язував кожного ізраїльтянина, він був тісно пов’язаний з заповітом. Ізраїль, зі свого боку, урочисто пообіцяв Господу виконувати все, що Бог від нього вимагав (Вих. 24,3). Кожні сім років Закон читався під час святкування Свята Кучок (Втор. 31,10-13). Спочатку Закон викладали й пояснювали священики. У вавилонському полоні виникли школи, які готували вчених в Законі (книжників), які після періоду неволі стали єдиними інтерпретаторами Закону. Таких книжників у часи Ісуса мали фракції фарисеїв і садукеїв. Спочатку Закон був легкою «ношею», яка приносила радість серцю (пор. Пс. 19/18/). Але книжники ускладнили його виконання, додавши до нього незліченну кількість нових правил. […] Ісус не виступав проти Закону, вважаючи його Законом Божим, але проти фарисейської інтерпретації. […] Богословом Закону в Новому Заповіті є Павло, який показав необхідність й ефективність хресної смерті Христа, оскільки Закон не зміг звільнити людство від прокляття гріха (Рим. 8,3).” (Цитується за Біблійним Словником авторства Хуголіна Лангкаммера).

Значення Закону

Закон Божий є нормативним вираженням волі Божої. Він є джерелом фізичного й морального порядку; стоїть на варті щасливого існування та співіснування усіх створінь Божих і їх правильного відношення до Творця.
“У матеріальному світі існують фізичні закони, які функціонують безпомилково. […] Порушення хоча б одного з них було б причиною цілого ланцюжка стихійних лих та катаклізмів… Всі вони функціонують з винятковою точністю, всі вони незмінні. […] Рослинним світом, крім фізичних законів, правлять і закони біологічні, від яких рослини повністю залежні. Для тваринного світу до тих законів ще долучаються спеціальні закони, які нормують більш високий рівень їх життя і розвивають їх почуття; визначну роль відіграють інстинкти. […] Вінцем творіння на землі є людина. Для неї, крім законів фізичних, біологічних та інстинкту, Господь Бог дав спеціальні закони, призначені виключно для розумних істот: моральні закони і голос розуму, які стоять на сторожі цих законів.” (В. Залеський, Боже вчення, Декалог, с. 5 [цитата за З. Лико, Вчення Святого Письма, с. 113.114]).

Характерні особливості Божого Закону

Закон Божий є святим та ідеальним: «Закон Господній – досконалий: він відживляє душу. Засвідчення Господнє – вірне: воно навчає простих. Господні заповіді – праві: вони радують серце. Веління Господнє – ясне: воно просвічує очі. Страх Господній – чистий: він вічно перебуває. Суди Господні – правда: всі вони – справедливі; дорожчі від золота найщирішого і солодші від меду й патоки найсолодшої. А й твого слугу вони навчили: в їх зберіганні – велика нагорода» (Пс. 19,8-12).

Закон Божий справедливий і незмінний: «Діла рук його – правда й правосуддя, всі заповіді його – непорушні, встановлені на віки вічні, закладені у правоті й правді» (Пс. 111,7-8).

Закон Божий є добрий та необхідний віруючому: «Все ж таки закон святий, і заповідь свята, і праведна, і добра» (Рим. 7,12); «Що ж скажемо? Чи Закон то гріх? Зовсім ні! Але я не пізнав гріха, як тільки через Закон, бо я не знав би пожадливості, коли б Закон не наказував: Не пожадай» (Рим. 7,7).

Характер Творця відображений в Його Законі

Закон Божий є вираженням волі й відображенням характеру Творця. У Законі, як у дзеркалі, відбивається велич і краса Законодавця:

• Досконалий і Святий, праведний і незмінний, добрий і необхідний всім людям Божий Закон, виражає досконалість (Мат. 5,48), святість (Лев. 19,2; 1 Пет. 1,15-16), справедливість і праведність (Езд. 9,15), незмінність (Мал. 3,6; пор. Євр. 13,8) і доброту Творця (Мат. 19,17).
• Творець є Богом істини, так само Закон: «Твоя праведність – праведність на віки, і твій закон – правда» (Пс. 119,142 – Турк.);
• Творець є “вічним Богом” (Іс. 40,28). І цю Його особливість відображає також Закон: «Усі заповіді його – непорушні, встановлені на віки вічні, закладені у правоті й правді» (Пс. 111,7-8).
• Закон, який відкриває характер Творця і природу Його правління, одночасно є фундаментом Божого правління: «Право й справедливість – основа твого трону, ласка й вірність ідуть перед тобою» (Пс. 89,15).

Роль закону в старому заповіті

Закон Божий, який в усі часи був і залишається великим Божим благом і благословенням для людства, для народу Божого Старого Заповіту мав також особливе, надзвичайне значення. Закон вчив і вказував життєвий шлях, регулював особисте життя кожного ізраїльтянина й життя всієї громади, визначав їх місце перед Богом і виходив назустріч усім потребам, захищаючи від небезпек і рятуючи від смерті.

Закон був мудрістю й силою Ізраїлю; люди, слухняні його вченню, дотримувалися його заповідей, ставали людьми великого формату й піднімалися на вершини земного і духовного успіху. Ось слова Мойсея: «Дивіться, навчив я вас постанов та законів, як наказав мені Господь, Бог мій, чинити так серед того Краю, куди ви входите, щоб посісти його. Бережіть і виконуйте їх, бо це мудрість ваша та ваш розум на очах народів, що вислухають усіх постанов тих та й скажуть: Тільки він мудрий та розумний народ, цей великий люд! Бо хто інший такий великий народ, що мав би богів, таких йому близьких, як Господь, Бог наш, кожного разу, як ми кличемо до Нього? І хто інший такий великий народ, що має постанови й закони такі справедливі, як увесь той Закон, що я даю перед вами сьогодні?» (Втор. 4,5-8 – Огі.).

Зробивши Ісуса Навина вождем Ізраїлю, Господь сказав: «Будь мужнім і хоробрим: ти бо маєш передати цьому народові в посілість землю, про яку я клявся їхнім батькам, що дам їм. Лише будь мужнім і вельми хоробрим, щоб достеменно чинити за законом, як наказав тобі Мойсей, слуга мій. Не звертай від нього ні праворуч, ні ліворуч, щоб тобі щастило в кожній твоїй справі. Нехай книга цього закону ніколи від твоїх уст не віддалиться, і розважатимеш над нею день і ніч, щоб пильно виконати все, що в ній написано; тоді бо матимеш успіх у твоїх справах і тоді буде тобі щастити. Отож, наказую тобі: будь мужнім і хоробрим; не лякайся й не падай духом, бо Господь, Бог твій, з тобою, куди б ти не подався.» (Іс.Нав. 1,6-9 – Хом.).

У Новому Заповіті апостол Павло написав слова, які перегукуються з вище сказаним: «І ти знаєш з дитинства Писання святе, що може зробити тебе мудрим на спасіння вірою в Христа Ісуса. Усе Писання Богом натхнене і корисне до навчання, до докору, до направи, до виховання в праведності, щоб Божа людина була досконала, до всякого доброго діла готова» (2 Тим. 3,15-17).

У Законі Божому існувало багато груп законів, правил і постанов. Нижче ми розглянемо основні з них.

Моральні закони

Чільне місце в цій групі законів займає, безперечно, Декалог, «Десятислів’я», яке Господь колись сам написав на кам’яних таблицях (Вих. 32,15-16; Вих. 34,1-5.29), та, яке в Новому Заповіті, він обіцяв написати на “скрижалях серця” (Єр. 31,31-33; пор. Євр. 8,7-10).

Декалог визначає основні обов’язки людини щодо Бога й нормалізує взаємини між людьми, стоїть на сторожі існування й гармонійного співіснування – колись, сьогодні, і до тих пір, поки буде існувати світ.
Проте неправильним є думка, що Моральний Закон, це тільки Декалог. Звичайно, Декалог є частиною, більше того ̶ найбільш важливою частиною Морального Закону, його квінтесенцією. Але крім Декалогу до цієї групи слід віднести ряд інших законів. От наприклад: у Втор. 22,10 Бог заборонив усім фермерам впрягати в один плуг вола й осла («Не оратимеш волом і ослом укупі»). Причини цього очевидні: мова йде про захист більш слабкої з тих тварин – осла, який не зміг би впоратися з поставленим завданням. Немає жодних сумнівів, що цей закон стоїть на сторожі етики і моралі, хоча й не знаходиться в Десяти Словах. І, безсумнівно, він поширюється на всіх власників волів і віслюків, які орали б ними в одній упряжці. Це було би гріхом також і сьогодні. Інший приклад: «Не віддаси раба, який утік від свого господаря до тебе, назад його господареві. Він житиме в тебе в такому місці, яке він сам собі вибере, в одному з твоїх міст, де йому буде завгодно; не турбуй його» (Втор. 23,16-17). Це також правило з групи етично-моральних законів. На основі, зокрема, цього закону, християни Сполучених Штатів були аболіціоністами, а інші, в періоди війн і заворушень, приховували втікачів і на смерть засуджених (наприклад, євреїв під час Голокосту), наражаючи при цьому на небезпеку власне життя.
Ще один приклад, це принцип, який, стосовно служителів Євангелія, повторює Новий Заповіт: «Не зав’язуй рота волові, який молотить» (Втор. 25,4; пор. 1 Кор. 9,4-14). Незалежно від новозавітного основного застосування цитованих слів апостолом Павлом, первинна суть цього закону полягала в елементарній доброті щодо тварини, яка працює. Віл, який своїми копитами молотив зерно, ходячи повз їжу, не повинен бути позбавлений можливості поїсти з неї. Зав’язування йому рота було б доказом малодушності його господаря, доказом відсутності дотримання елементарних правил етики і моралі.

Цікава відповідь на питання, коли на нас як християн діють згадані закони. Так ось, принцип простий: ці закони дійсні завжди, у тому випадку, коли є обставини, що дотримання цих законів може бути під загрозою. Дозвольте мені проілюструвати це простим прикладом. Коли іноді нам доводиться проходити берегом висохлого ставка, помічаємо там таблички з написами: “Купання заборонено!” або: “Забороняється ловити рибу!” – у нас це викликає посмішку. Як можна купатися й ловити рибу в ставку, у якому немає води? Проте все зміниться в той момент, коли господар знову наповнить і зарибнить ставок.

Закони обрядові, церемоніальні

Закони, правила та постанови, що відносяться до цієї групи, особливо численні. Включали в себе земний храм, його священство, служіння й жертви, обряди та свята. Їх призначення та функції були різноманітні:

• вони вказували на постійну залежність людини від Творця;
• навчали, як жити в Його Присутності (Хмара Слави – “Шехіна”);
• навчали, які наслідки спричиняє гріх і яким чином людина може бути з нього очищена;
• виправдовували євреїв за вчинені гріхи;
• заповідали майбутню, досконалу Жертву Месії (мали пророче значення).

Маючи на увазі це останнє значення, апостол Павло пише, що закон був «доданий із-за переступів, доки не прийде потомство, якому була дана обітниця» і що «закон був нашим провідником до Христа» (Гал 3,19.24).

Ця істина була чітко прописана, зокрема, у Посланні до Євреїв: «Закон бо, маючи лиш тінь майбутніх благ, а не самий образ речей, ніколи не може тими самими жертвами, які приносяться щороку, повсякчасно зробити досконалими тих, які приступають до Бога. Чи ж їх не перестали б приносити, коли б ті, що служать, очистившись раз назавжди, не мали більше ніякої свідомості гріхів? Власне, навпаки: ними нагадуються щороку гріхи, бо неможливо, щоб кров волів та козлів усунула гріхи. Тому, входячи у світ, говорив: «Ти не хотів ні жертв, ані приносу, але приготував єси тіло мені. Ти не вподобав собі ні усепалень, ні жертви за гріхи. Тоді я сказав: Ось іду, бо у сувої книги написано про мене, щоб учинити твою волю, Боже.» Сказавши вище: «Ні жертв, ані приношень, ні усепалень, ані жертви за гріхи ти не схотів і не вподобав собі», дарма що вони приносяться за законом, тоді сказав: «Ось я іду вчинити твою волю». Касує, отже, перше, щоб установити друге. Силою тієї волі ми освячені приносом тіла Ісуса Христа раз назавжди» (Євр. 10,1-10).

У той момент, коли Ісус Христос приніс свою Жертву, виконалися й утратили актуальність раніше діючі постанови:

• земне святилище, його священство і жертви;
• всі ритуали очищення;
• урочисті щорічні свята і всі пов’язані з ними правила; – ритуали Старого Заповіту на чолі з обрізанням.

У зв’язку з цим говориться: “Коли прийшов передбачуваний, провісники втратили своє значення”. Ознакою цього було розірвання в храмі завіси, що відділяла “святе” від “святая-святих”.

Так само розумів це апостол Павло, який писав, що з моменту, коли виправдання грішників відбувається через віру в силу крові Христа (Рим. 3,21-25), уже не діють церемоніальні постанови Закону: «А як прийшла віра, ми вже не під вихователем. Бо всі ви сини Божі через віру в Христа Ісуса» (Гал 3,25-26), та: «кінець Закону Христос на праведність кожному, хто вірує» (Рим. 10,4).
Ця переміна, перетворення символу в духовну реальність у Христі, була передбачена Спасителем. У відомому уривку з Євангелії від Матвія Ісус говорить: «Не подумайте, ніби Я руйнувати Закон чи Пророків прийшов, Я не руйнувати прийшов, але виконати. По правді ж кажу вам: доки небо й земля не минеться, ані йота єдина, ані жоден значок із Закону не минеться, аж поки не збудеться все» (Мат. 5,17-18). Це дуже важливе, хоч і складне, висловлювання Господа Ісуса.

• Насамперед, це означає, що все, що Він говорив або чинив, було відповідним до Закону, так як повністю узгоджується з пророцтвом Його поява й діяльність на Землі.
• Це також означає, що всі заповіді Закону мають своє значення й призначення – і нічого не було дано випадково чи надаремно. Бог говорить: «Як дощ і сніг сходить з неба і не повертається туди, але напуває землю, щоб вона родила й ростила та давала насіння тому, хто її обсіває, і хліб тому, хто їсть, отак і моє слово, що виходить у мене з вуст, не повертається до мене порожнім, але чинить те, що я хочу, довершує те, за чим я його вислав» (Іс. 55,10.11). У цьому контексті ми можемо краще зрозуміти слова Ісуса з Лук. 16,17: «Швидше небо й земля минуться, ніж пропаде хоч одна риска із закону».

А зрештою, жоден із законів, постанов і правил не могли проминути, не виповнившись. Таким чином, був визначений принцип перетворення символічних приписів та постанов у духовну реальність; до тих пір, поки які-небудь символічні правила на знайшли свого виконання в Ісусі Христі (“реальність-це Христос” – пор. Кол. 2,16-17), не могли закінчитись! Прикладом цього може бути пасхальний агнець. Незважаючи на те що сам Ісус був “Агнцем, який бере на себе гріх світу” (Ів. 1,29); “Пасхою нашою” (1 Кор. 5,7), він святкував старозавітну пасху кожен рік, також безпосередньо перед смертю (пор. Мат. 26,17-20); бо з закону не могла минутися “ані йота, ні риска”, поки не виконалося все (Мат. 5,18)!

Інші постанови і правила Закону

Закон Божий регулював усі сфери життя ізраїльтян. Крім заповідей, які нормували етично-моральні справи та церемоніальні закони, в основі яких ізраїльтяни очищувались від вчинених гріхів, існувало ще багато законів, правил та нормативних приписів. Бо ж ізраїльтяни були не тільки народом Божим, вони були також нацією. Для того щоб їх державна система добре функціонувала, вони потребували мудрих законів, що регулюють кожну сферу їхньої громадської діяльності. Бог вийшов назустріч цій потребі, тому в Законі дав їм закони й постанови, які мали захищати їх та забезпечити безпеку, а також справедливо вирішувати будь-які суперечки, забезпечити їх здоров’я й достаток.

Це були:

• правила й закони судочинства;
• принципи управління землею, нерухомістю, зокрема, правила обробітку землі, сівозміну і т. д.;
• будівельні норми й правила безпеки;
• профілактика захворювань (зокрема, правила харчування, правила гігієни) та методи лікування захворювань, що виникали; – та інше.

Завдяки їх правильному використанню, ізраїльтяни повинні були стати мудрим і могутнім народом, і для оточуючих, язичницьких народів, – прекрасним свідченням Божої сили: «Бережіть і виконуйте їх, бо це мудрість ваша та ваш розум на очах народів, що вислухають усіх постанов тих та й скажуть: Тільки він мудрий та розумний народ, цей великий люд! Бо хто інший такий великий народ, що мав би богів, таких йому близьких, як Господь, Бог наш, кожного разу, як ми кличемо до Нього? І хто інший такий великий народ, що має постанови й закони такі справедливі, як увесь той Закон, що я даю перед вами сьогодні?» (Втор. 4,6-8)!

Те, що виконалося в “тілі Христа”

Кожен, хто уважно вивчає Святе Письмо, у якийсь момент дізнається, що цілий ряд положень Закону, що зобов’язували ізраїльтян у Старому Завіті (насамперед, символічні, обрядові закони), не поширюється на віруючих Нового Заповіту. Користуючись новозавітною термінологією, ми говоримо, що окремі правила та постанови закону виконалися в Христі, а точніше: “в тілі Христовому” – в Ньому самому, як Синові Людському (Месії і Спасителю), і в Його Церкві. Це питання обговорюють окремі автори книг Нового Заповіту (наприклад, автор Послання до євреїв). Та найдокладніше це обговорює апостол Павло. Але перш, ніж торкнутись слів цього апостола, декілька слів про листи Павла.

Апостол Петро стверджує, що Павло у своїх посланнях торкається багатьох, складних для зрозуміння, речей, які “ненавчені” або, що гірше – “нестійкі у вірі”, люди перекручують на свою власну, і, на жаль, не лише власну, згубу, спотворюючи Істину Божу (пор. 2 Пет. 3,16).

Типовим прикладом такого відношення є позиція деяких релігійних громад щодо висловлювання цього апостола з Послання до Колосян 2,16. На їхню думку, він там дає дозвіл на вживання нечистої їжі, яку не могли вживати ізраїльтяни (див. Лев. 11,1-31), а також скасовує будь-які свята, у тому числі й сьомий день творіння – Суботу.

Та немає нічого більш помилкового. Щодо тексту Кол. 2,16 досить застосувати простий і основний в біблійних дослідженнях принцип контексту, щоб не мати сумнівів у тому, що “їжа” та “напої”, як і “свята”, “новомісяччя” та “суботи”, про які йде мова, ̶ це символічні постанови, які вказували на те спасіння, яке звершив Ісус Христос на Голгофі. Всі вони були лише “тінню майбутнього” (пор. Євр. 10,1) і у своїй обрядово-символічній формі пророкували майбутню духовну “дійсність”, яка настала в результаті Жертви Ісуса Христа! Текст Кол. 2,16 не має нічого спільного з їжею чи напоями з нашого щоденного харчування, також ті суботи не мають нічого спільного з сьомим днем тижня.

Чого апостол Павло вчить в Посланні до Колосян 2,16?

Хай ніхто вас не судить…

Принцип контексту

Текстом, вирваним з контексту, можна ‘довести’ все, що завгодно, однак, це буде далеким від біблійної істини. Деякі люди, бажаючи довести необхідність святкування неділі, користуються текстом Мар. 16,1, з якого виривають слова «минула субота», аргументуючи цим самим, що субота християн вже не зобов’язує.

Для слів апостола Павла з Кол. 2,16 найближчим контекстом є наступний 17 вірш. Він пояснює, що нас вже не зобов’язує святкування релігійних юдейських свят, новомісяччя, субот. Ми також вже не зобов’язані споживати ритуальну їжу та напої, які були «тінню майбутнього» і знайшли своє виконання в Ісусі Христі.

• Термін “тіло Христове” відноситься, безсумнівно, насамперед до Ісуса Христа, який був на Землі в людському тілі, і в ньому Він переміг гріх (Ів. 1,14; Рим. 8,3; 1 Пет. 2,22), а в результаті, через жертву на Голгофі, Своїм тілом поніс наші гріхи на хрест (1 Пет. 2,24; 2 Кор. 5,19-21).
• Цей термін також відноситься до Церкви Христової: «бо ми – члени його тіла» (Еф. 5,30; пор. 1 Кор. 12,12-27).

У світлі контексту стає очевидним, що згадані в 16 вірші “їжа та напої” не є продуктами, які щодня споживаємо. Апостол Павло аж ніяк не ‘очищує’ свинини і все те, що Бог визначив як нечисте. У цьому вірші Павло говорить виключно про їжу, питво, свята та інші символічні постанови, які символізували “речі майбутнього”, тобто спасіння, яке звершилося в Тілі Ісуса Христа!

Наступний біблійний контекст показує, які продукти й напої, які свята, новомісяччя й суботи були символом.

“Тінь майбутнього”

1. Їжа

а) Пасхальний Агнець (14 Нісан).
Згідно з Божим наказом, даним незадовго перед виходом ізраїльтян з Єгипту, щороку 14 Нісана у кожному ізраїльському домі готувалася пасхальна вечеря, під час якої вся сім’я споживала м’ясо вбитого в цей день агнця разом з прісними (спеченими без квасу) хлібами та гіркими травами (Вих. 12,1-14.46).

Це пасхальне свято протягом віків повинно було нагадувати ізраїльтянам чудесний порятунок, коли ангел смерті вбив всіх первородних Єгипту й звільнив ізраїльтян (Вих. 12,21-28). Одночасно воно було передвісником іншої, величнішої події –Жертви Ісуса Христа, яка звільняє, “Агнця Божого, що взяв на себе гріх світу” (Ів. 1,29). «Бо наша Пасха, Христос, за нас у жертву принесений» (1 Кор. 5,7). Кров цього Агнця очищує від гріхів і позбавляє від вічної смерті всіх віруючих (Євр. 1,3; Євр. 9,14; 1 Пет. 1,10-19; 1 Ів. 1,7). У біблійній символіці “стара закваска” символізує гріх (1 Кор. 5,7), тому опрісноки, з якими споживалося м’ясо ягняти, символізували безгрішність “Агнця” – Ісуса Христа (1 Пет. 2,22).

Кожен ізраїльтянин повинен був споживати пасхального агнця (Вих. 12,1-4), в іншому випадку йому загрожували суд і смерть (Числ. 9,4-13; пор. Євр. 10,28). Коли, однак, Ісус Христос приніс у Жертву самого Себе, ніхто не повинен більше споживати пасхального агнця.

Тому апостол Павло пише: «Тож хай ніхто не судить вас за їжу…» (Кол. 2,16).

б) Священицька їжа
Священики, що служили в храмі, повинні були споживати частину “жертв” (Лев. 10,12-15). Таким чином, приймаючи участь у символічному очищенні ізраїльтян, знімали беззаконня з народу й носили його на собі перед Господнім лицем (Лев. 10,17). Коли одного разу Аарон знехтував цим обов’язком, Мойсей дуже розгнівався, і тільки роз’яснення первосвященика, який вказав на виняткові обставини, за яких це сталося, стримали його гнів (Лев. 10,16-20).
Носієм гріхів народу став на Голгофі Ісус Христос (1 Пет. 2,24; 2 Кор. 5,21), і коли Він приніс в досконалу Жертву самого Себе, храм і служіння в ньому були визнані недійсними (Мат. 27,50-51). З цього моменту священики, яких між віруючими було багато (див. Дії 6,7), були звільнені від свого обов’язку.
Також цього ж стосуються слова апостола Павла: “Хай ніхто вас не судить за їжу…”

2. Напої

А. Гіркі трави.
З м’ясом пасхального агнця та прісними хлібами євреї зобов’язані були споживати “гіркі трави” (Вих. 12,8) – ймовірно, відвар з гірких трав. Також цього наказу не міг ніхто з євреїв безкарно нехтувати.

Б. Напої, що приносилися разом зі святковими жертвами.
Читаючи уважно 28 і 29 розділи Книги Чисел ми помічаємо, що для кожної кровної жертви додавали безкровні жертви, до складу яких входили борошно з оливою і вино або міцний напій. Коли закінчилося значення храму та служіння в ньому, ті продукти і напої також перестали мати будь-яке значення. Взагалі, коли йдеться про ізраїльський храм, натхненний текст говорить, що суть служіння в ньому становили “приписи, що стосуються страв, напоїв та різних обмивань, установлені до часу їх виправлення” (Євр. 9,10).

Тим часом, на початку існування Церкви, юдействуючі християни хотіли нав’язати своїм співбратам обов’язок дотримання всіх цих законів і церемоній. Про їх діяльність говориться вже в книзі Дії 15,1-5, а потім в Листах Павла, який боровся з цим переконанням, доводячи, що всі жертви були лише “тінню”, які віщували пришестя та подвиг Ісуса Христа, і що вони виконалися в Його “тілі” (пор. Гал. 3,24; Гал. 5,4; Кол. 2,16-17; Євр. 10,1-8).
«Тож хай ніхто не судить вас за їжу та за питво…» (Кол. 2,16)

3. Символічні Свята

а) Пасха
Як вже було сказано, Пасха для юдеїв була нагадуванням про давні події, пов’язані з виходом з Єгипту (Вих. 12,14.25-27). Одночасно вона була провісником майбутніх подій – Жертви Спасителя, який пролиттям Своєї крові очистив нас від гріха (Євр. 1,3; 1 Кор. 5,7). Коли настала ДІЙСНІСТЬ, “тінь” втратила своє значення!

б) Свято Опрісноків (першого і сьомого дня – Субота).
Свято Опрісноків надходило одразу після 14 Нісана й тривало від 15 до 21 Нісана. Протягом цього часу ізраїльтянам було заборонено споживати що-небудь квасне (Лев. 23,6-8). Це свято також було “тінню майбутнього”. Однак, незважаючи на те що воно також закінчилося в результаті смерті Христа, це свято не вказувало на Нього, але на Його Церкву (друге значення слова “тіло Христове”).

Прісні хліби, з якими споживали пасхального агнця, символізували досконалого, безгрішного Спасителя (Мат. 26,26; 1 Пет. 1,18-20), який Своєю жертвою, щоб звільнити нас від наших гріхів, і нас зробив “прісними” (1 Кор. 5,7)! З’єднуючись з Ним духовно, ми маємо участь в Його чистоті, що особливим чином ілюструє обряд Вечері Господньої: «Чаша благословення, якою благословляємо, чи не є вона спільнотою у Христовій крові? Хліб, який ломимо, чи не є він спільнотою у Христовім тілі? Бо один хліб, – і ми, численні, є одним тілом; бо всі причащаємося з одного хліба» (1 Кор. 10,16-17).

У Новому Заповіті вже не потрібно, щоб Божий народ протягом семи днів у році споживав прісний хліб, але щоб кожен послідовник Христа жив чистим – «прісним» життям! “Ви прісні!” – писав апостол, додавши: «Отож святкуймо не у старій заквасці, ані у заквасці злоби і лукавства, а в опрісноках чистоти й правди» (1 Кор. 5,8). Звичайно, ми не маємо щорічно святкувати Свято Опрісноків, але повинні постійно жити чистим і святим життям. Адже число сім є символом повноти й досконалості (сім днів творіння, сім світильників – церков, сім печатей, сім труб, сім останніх кар, сім Духів Божих і т. д.). Звідси й символічне, семиденне Свято Опрісноків було символом святого, вільною від гріха, життя послідовників Ісуса Христа з моменту народження й до смерті.

Варто звернути увагу на ще одну річ. У зв’язку зі Святом Опрісноків було заповідано ізраїлевим синам: «Сім днів їстимеш опрісноки, і нічого квашеного, щоб і не видко було в тебе; дріжджів щоб не видно було в тебе по всій твоїй країні» (Вих. 13,7). Враховуючи, що євреї перебували в теплому кліматі, то протягом семи днів деякі продукти могли забродити. То що вони повинні були робити з таким квасом? Здається, існувала тільки одна можливість: ВИДАЛИТИ!

Так само, як колись ізраїльтяни з квасом, діти Божі Нового Заповіту діють сьогодні з гріхом (“стара закваска” – це гріх – 1 Кор. 5,68). Ми покликані, щоб не грішити (“Мої дітоньки, пишу вам те, щоб ви не грішили…” – 1 Ів. 2,1). Однак, якщо раптово гріх з’являється, ми повинні його негайно визнати (признатись у ньому у своїй совісті), визнати його перед людиною, проти якої завинили, а також перед Богом, і попросити Бога про очищення: «А коли ходимо у світлі, як він сам – у світлі, ми маємо спільність один з одним, і кров Ісуса Христа, його Сина, нас очищує від усякого гріха. Якщо ми визнаємо гріхи наші, то він – вірний і праведний, щоб нам простити гріхи наші й очистити нас від усякої неправди» (1 Ів. 1,7.9) Далі жити чистим, «прісним» життям.

в) Свято перших плодів
Бог звелів ізраїльтянам, щоб перший сніп з урожаю щороку приносили до священика, який здійснить обряд струшування перед Господом (Лев. 23,9-14). Свято це й обряд дозволяли ізраїльтянам висловити подяку Богові за благословення врожаю; вони повинні були це робити “перед Господом, щоб набути Його вподобання” (Лев. 23,11). Так само, як і всі храмові обряди, і цей ритуал був “тінню майбутнього”, а ДІЙСНІСТЬ настала в Христі (Кол. 2,16-17).

Ісус багато говорив про “жнива світу” – “жнива душ для Царства Божого “ (Мат. 9,36-38; Мар. 4,26-29), які здійснюються в період БЛАГОДАТІ. В одній із притч Він сказав, що “жнива – це кінець світу, женці ̶ це ангели” (Мат. 13,39), тобто Він вказав на день, коли він прийде вдруге “у славі Отця свого з ангелами своїми” (Мат. 16,27). Цей день жнив ̶ це день воскресіння праведних (1 Сол. 4,13-17; 1 Кор. 15,50-54). У той час як “первістком” цього врожаю, первістком воскресіння є Господь Ісус Христос: «Але ж Христос таки справді воскрес із мертвих, первісток з померлих. Бо тому, що через чоловіка смерть, через чоловіка й воскресіння мертвих. Як бо в Адамі всі вмирають, так у Христі й оживуть усі. І кожний у своїм порядку: первісток – Христос, потім – Христові під час його приходу. (1 Кор. 15,20-23).

Колись, у перший же день після суботи, священик у храмі «потрушував сніп», перший з врожаю. Так само Ісус явився багатьом після Свого воскресіння саме в перший день тижня (Мат. 28,1-10; Мар. 16,1.9; Лук. 24,1.13.15; Ів. 20,19).

г) П’ятдесятниця (Субота)
Згідно з Божим наказом через п’ятдесят днів після Свята перших плодів, євреї святкували особливий Шабат – П’ятдесятницю (Лев. 23,15-21). Цього дня приносили Господу “нову хлібну жертву” (Лев. 23,16), а також нові хліби, «квашені, спечені з первоплодів Господеві» (Лев. 23,17).

Через п’ятдесят днів після Свого воскресіння Господь Ісус Христос вилив на Апостолів Святого Духа, щоб вони в Його силі проповідували вістку Євангелія (Дії 2,33). Якщо “стара закваска” є символом гріха, то “нова закваска” відіграє важливу роль в будівництві Церкви: “Царство Небесне схоже на закваску, що її бере жінка і кладе до трьох мірок муки, аж поки все не скисне” (Мат. 13,33).

У день П’ятдесятниці розпочалося щось нове – ВИНИКЛА ЦЕРКВА ІСУСА ХРИСТА! До цього часу учні не робили нічого назовні для справи Царства Божого, але тепер динамічна сила КВАСУ – Духа Святого – виштовхнула їх на вулицю, щоб через проповідь Євангелія будувати Церкву Христа й піклуватися про її зростання: «Але будемо жити по правді та в любові, в усьому зростаючи в того, хто є головою – у Христа» (Еф. 4,15).

д) Свято труб (Субота)
Божий наказ щодо святкування цього свята ми знаходимо в Книзі Левит 23,23-25 і в Книзі Чисел 29,1, де зазначається, що цей день повинен бути “днем радості при звуці труб”. Враховуючи, що Свято припадає на перший день сьомого місяця (Тишрей), тобто місяця, десятий день якого був урочистим Днем Примирення (коли символічно відбувалося прощення гріхів ізраїльтян за цілий рік), можна зробити висновок, що ці дві Суботи тісно пов’язані між собою. Тим більше, що звук труб завжди був передвісником чогось і одночасно мобілізацією (див. Числ. 10,1-10; Об. 8,1.7-12; Мат. 24,31; 1 Сол. 4,16). Не випадково також, що через кожні п’ятдесят років Ювілейний Рік (“рік Господньої милості”) розпочинався при звуці труб, саме в День Примирення (див. Лев. 23,8-10).

Враховуючи, що настання новозавітного “року Господньої милості” Ісус проголосив в Назареті на початку Своєї публічної діяльності (Лук. 4,16-21), а це випереджало в часі головну подію новозавітного Дня Примирення – Його смерть на Голгофі (Рим. 5,10; Кол. 1,19-22), можна припускати (підкреслюю: припускати, тому що немає на це однозначного біблійного тексту), що Субота веселого сурмління – свято труб, яке відзначалося в перший день сьомого місяця, була символом служіння Ісуса, який звіщає Царство Боже людям і готується принести в Жертву самого себе для примирення людства з небесним Батьком. Принесена Господом Євангелія – Радісна Звістка про Царство – є насправді веселою звісткою для людей, які очікують спасіння (Ів. 3,16).

е) День Примирення (Субота);
Свято, розбудована церемонія якого докладно описана в шістнадцятому розділі Книги Левит (Лев. 16), було символом новозавітного Дня Примирення, коли Син Людський, принісши Себе в Жертву, узяв на себе гріхи народу Божого (Кол. 1,19-22).

є) Свято Кучок (першого й восьмого дня – Субота)
Наказ святкування Свята Кучок знаходиться в Книзі Левит 23,33-36.39-43. Характерним при цьому є те, що

1) відзначали його невдовзі після Дня Примирення,
2) це було радісне свято,
3) самі кучки були побудовані з дуже нетривких матеріалів – свіжих, швидко в’янучих гілок.

Так само, як і Пасха, яка була пам’яткою виходу з Єгипту, Свято Кучок повинно було найперше нагадувати євреям мандрівку пустелею, де вони жили в наметах (Лев. 23,42-43), а крім того, воно було алегорією земного життя християн у слабких, смертних тілах.

Божий Народ Нового Заповіту, примирений з Богом через Ісуса Христа (Рим 5,10; Кол. 1,19-22), мандрує до вічності – як колись Ізраїльтяни мандрували до Ханаану. Як колись вони жили в кучках після виходу з Єгипту до тих пір, поки не ввійшли в Обіцяну Землю, так і ми мандруємо в наших “смертних тілах” (2 Кор. 5,1-9) до дня воскресіння, коли то отримаємо нові, чисті й безсмертні, нетлінні тіла, у яких ми будемо жити вічно: «Бо наше громадянство в небі, звідки і Спасителя очікуємо, Господа Ісуса Христа, який перемінить наше понижене тіло, щоб було подібним до його прославленого тіла, силою, якою він спроможен усе собі підкорити» (Фил. 3,20-21; пор. 1 Кор. 15,50-54; 1 Сол. 4,13-17).

З практичного боку, проживання в кучках для євреїв було незручним й обтяжливим, але воно мало присмак радісного святкування. Також у цьому аспекті Свято Кучок нагадує наше земне життя в земних тілах. І хоч нам доводиться терпіти певні незручності (“стогнемо, зітхаємо” – 2 Кор. 5,2), проте так само, як і євреї (Лев. 23,40), незважаючи на складні обставини, маємо у свідомості постійну Божу турботу й прекрасну надію на вічне життя. Ми постійно радіємо в Господі (1 Сол. 5,16; Фил. 4,4)!

Уваги заслуговує також знаменний факт: Свято Кучок, як Свято Опрісноків, було семиденним святом (Лев. 23,34), що знову відноситься до цілого життя християнина в тілі. Однак, на відміну від Свята Опрісноків, на восьмий день припадав святковий, радісний ШАБАТ (Лев. 23,36). Від цього дня ізраїльтяни вже не жили в кучках. Ця особлива, урочиста Субота передвіщала День Спасіння – День Вічності – вічне життя в нових безсмертних і бездоганних тілах (1 Кор. 15,50-54).

Усі ці свята й суботи ізраїльського народу не зобов’язують християн, тому що вони виконалися в Ісусі – Його житті, смерті і воскресінні, у житті віруючих – Церкви, заснованої Христом.

4. Новомісяччя

Питанням новомісяччя, в принципі, нам взагалі не потрібно би займатися, бо в Посланні до Колосян 2,16-17 апостол Павло ясно заявляє, що немає ніяких причин, щоб дотримуватися цього свята (“хай ніхто вас не судить за … новомісяччя”). Однак це питання цікаве само по собі, може нас зацікавити, тим більше що, відповідно до слів Павла, також новомісяччя, як і інші церемоніальні постанови, були “тінню майбутнього”.

Що ми знаємо з цієї теми?

Перший випадок символічного значення видимих небесних тіл – сонця, місяця, зірок – знаходимо вже в Бут. 37,9-10. В інтерпретації патріарха Якова, сонце символізувало його як батька, місяць – його дружину, а зірки – брати Йосипа.

Зберігаючи цей ієрархічний порядок, знаходимо, що стосовно Бога Отця Святе Письмо використовує символ сонця (Пс. 84,11). Натомість Ісус Христос в Ів. 14,9 свідчить про себе, що Він є відображенням Отця; все, що робить, робить з волі Батька і Його силою (Ів. 1,14; Мат. 12,27; Іван 5,19.30; пор. Кол. 2,9; 1 Тим 3,16). «Він – відблиск його слави, образ його істоти, – підтримуючи все своїм могутнім словом, здійснив очищення гріхів і возсів праворуч величі на вишині» (Євр. 1,3). Між Богом Отцем і Сином Божим є аналогічний взаємозв’язок (і взаємозалежність), як між сонцем і місяцем. Крім того, про Ісуса сказано: «Світло у темряві світить, і темрява не обгорнула його» (Ів. 1,1-5) – так само, як місяць!

Цікаві слова знаходимо в пророцтві Ісаї, де було обіцяно, що прийде день, коли «І світло місяця буде, як світло сонця, а світло сонця буде всемеро ясніше, – як світло сімох днів» (Іс. 30,26), а це станеться тоді, «коли Господь перев’яже рани свого народу та вигоїть синці, йому завдані».

– Враховуючи символічну мову пророцтва, ми розуміємо, що “рани народу” – це гріхи, а “лікування” цих “ран” – це спасіння, звершене на Голгофі Ісусом Христом. Це Він «був поранений за гріхи наші, роздавлений за беззаконня наші… і його ранами ми вилікувані» (Іс. 53,4-5). Він спасе народ свій від гріхів їхніх (Мат. 1,21). Вся його місія полягала в лікуванні та зціленні духовних та фізичних недугів людей (Лук. 4,16-21; пор. Дії 10,38). Він сказав, що кожен, хто навернеться, той зцілиться (Мат. 13,15).

І в цей саме День Спасіння (2 Кор. 6,2) Ісус Христос (символічно в пророцтві Ісаї окреслений як “місяць”) “почав світити, як сонце”, бо “в Ньому з’явилася вся повнота божества тілесно” (Кол. 2,9).

Одночасно Син Божий приніс нам повноту Божого одкровення й наблизив Бога Отця людям, представив нам Його велич, доброту, милосердя і Його велику любов у тій мірі, яка до того часу ще не була знана. Головним доказом чого було послання Сина, який хресною смертю забезпечив нам спасіння!

– У цьому контексті слід зазначити, що якщо місяць відбиває світло сонця, але не передає його тепла, Ісус дав нам не тільки пізнання Бога та Його істини (світло Бога), але в той же час Він проявляв любов, доброту, розуміння й Боже співчуття (тепло Боже) для грішника!

І тому в День Спасіння Ісус Христос є не тільки “місяцем”, але і “сонцем” для Свого народу (Іс. 30,26). А Бог Отець був представлений світові досконалим чином, як “семикратне світло сонця” (Іс. 30,26; Ів. 17,6.25-26). І, безсумнівно, з цієї причини пророки, звіщаючи пришестя Месії, називають Його “Сонцем”. «Для вас же, що боїтеся імені мого, зійде сонце правди, і в його промінні буде спасіння» (Мал. 3,20). «…завдяки сердечній милості нашого Бога, з якою зглянулось на нас Світло з висоти, щоб освітити тих, що сидять у темряві та в тіні смертній, щоб спрямувати наші ноги на дорогу миру» (Лук. 1,78-79).

Спостерігаючи за місяцем, ми бачимо, що він з’являється на небі протягом певного часу (кілька днів). Потім зникає (його не видно), щоб потім знову з’явитися у вигляді вузького серпа молодого місяця. Характерним є також те, що й Ісус після того, як пройшов Свій земний шлях, на три дні зник з землі (похований у гробі), щоб потім знову з’явитися НОВИМ, ВОСКРЕСЛИМ ГОСПОДОМ!

З цих причин я схиляюся до думки, що свято “молодого місяця” (новомісяччя), яке відзначалося в Ізраїлі, було прообразом воскреслого Ісуса Христа. І коли це сталося, святкування цього свята вже не зобов’язує християн.

5. Суботи.

У більшості біблійних перекладів текст Кол. 2,16 використовує у множині слово “суботи” в той час, як деякі переклади використовують його в однині – “субота”. Пам’ятаючи один з основних принципів інтерпретації біблійного тексту, тобто принцип контексту, (а для тексту Кол. 2,16 найближчим контекстом є вірш 17 в цьому розділі), ми не сумніваємося, що апостол Павло говорить про церемоніальні суботи, яких було багато, а не про сьомий день тижня – Суботу, про яку говорить IV заповідь Декалогу.

Слід зазначити, що сьомий день тижня Бог називає “Суботою Господньою” (Лев. 23,3), на відміну від церемоніальних субот, які були пов’язані з численними в Ізраїлі святами, які Бог назвав “суботами вашими” (Лев. 23,27-32).

Однак найбільш чітку різницю між “Суботою Господньою” (сьомим днем тижня), яку Бог наказав берегти в IV заповіді Декалогу, та “суботами вашими” (символічними) виявляють роздуми над ізраїльськими святами. Тут важливо відзначити: Субота – це день повного відпочинку, день, коли була заборонена будь-яка наймана (оплачувана) праця. Цим він відрізняється від ізраїльських свят, під час яких приносили спеціальні жертви, але не обов’язковим було утримання від повсякденної роботи (Лев. 23,5-8).

Ось перелік церемоніальних субот, яких дотримувався народ ізраїльський, крім Суботи, сьомого дня:

[1] Перший день Свята Опрісноків [15 Нісана]
[2] Сьомий день Свята Опрісноків [21 Нісана]
[3] П’ятдесятниця
[4] День Веселого Сурмління. Свято труб [1 Тішрі]
[5] День Примирення [10 Тішрі]
[6] Перший день Свята Кучок [15 Тішрі]
[7] Восьмий день – на наступний день після Свята Кучок [22 Тішрі]

Образно це можна представити в таблиці, де виділено Свято Пасхи та Свято Опрісноків:

Пасха та свято Опрісноків
Середа – Пасха – 14 Нісана – свято
Четвер – 1 день опрісноків – 15 Нісана – субота
П’ятниця – 2 день опрісноків – 16 Нісана – свято
Субота – 3 день опрісноків – 17 Нісана – свято
Неділя – 4 день опрісноків – 18 Нісана – свято
Понеділок – 5 день опрісноків – 19 Нісана – свято
Вівторок – 6 день опрісноків – 20 Нісана – свято
Середа – 7 день опрісноків – 21 Нісана – субота

Свято Кучок (Кущів)
Вівторок – 15 Тішрі – субота
Середа – 16 Тішрі – свято
Четвер – 17 Тішрі – свято
П’ятниця – 18 Тішрі – свято
Субота – 19 Тішрі – свято
Неділя – 20 Тішрі – свято
Понеділок – 21 Тішрі – свято
Вівторок – 22 Тішрі – субота

Підводячи підсумок, слід зробити висновок, що текст Послання до Колосян 2,16 не може ні в якому разі використовуватися в якості виправдання для людей, які порушують Суботу Господню (Мар. 2,28), ні для людей, які вживають нечисту їжу. Тим більше, він не може бути аргументом проти Суботи, сьомого дня тижня, та людей, що дотримуються IV заповіді Декалогу! На жаль, і сьогодні, як це було в дні Апостолів, “люди неосвічені і не уґрунтовані”, знову перекручують сповнені мудрості слова апостола Павла, не розуміючи, що роблять це
“на свою власну згубу” (2 Пет. 3,15-16).

То ж що виповнилося в Ісусі Христі?
В Ісусі Христі виконалися всі обрядові, ритуальні, символічні постанови Закону Божого. Це були ті постанови, які вказували на особистість і місію Ісуса Христа, а також на сутність і функціонування збудованої Ним Церкви.
Ці закони проминули не тому, що вони були погані або непотрібні. Протягом століть вони виконували свою функцію, були добрі, святі й праведні. Одночасно, вони були пророцтвом чогось значно більшого й досконалого. І тому, коли настав час їх виконання – коли настала анонсована ними РЕАЛЬНІСТЬ, – вони перестали діяти.

А що залишилося?
Усі морально-етичні правила Закону, з Декалогом на першому місці, залишилися в повній своїй діючій силі. Вони від самого початку нормували життя людини, визначали, що добре Богу, а що погане і неприємне Його очам.
Цю роль вони виконують і до сьогодні: “…законом бо гріх пізнається” (Рим. 3,20); «Що ж скажемо? Чи Закон то гріх? Зовсім ні! Але я не пізнав гріха, як тільки через Закон, бо я не знав би пожадливості, коли б Закон не наказував: Не пожадай… Тому то Закон святий, і заповідь свята, і праведна, і добра» (Рим. 7,7.12)!

А якщо Декалог є основним Моральним Кодексом, то, читаючи, наприклад, 19 розділ Книги Левіт, ми знаходимо подальші, важливі й необхідні правила: «Не будеш гнобити ближнього свого […]Не будеш проклинати глухого, а перед сліпим не роби перешкоди… Не будеш ненавидіти брата твого в твоїм серці; докориш щиро ближньому твоєму, щоб не взяти на себе його гріха […]Не вдавайтесь до заклиначів мертвих та до знахарів по пораду не ходіть, щоб не осквернитись вам ними […] Перед лицем сивого встанеш, і пошануєш лице старця, і боятимешся Бога твого. […] Вага вірна, тягарці вірні, ефа вірна й гін вірний буде в вас […]»(Лев. 19)

Подібні закони й правила, що нормували ці та інші сфери людського життя, ми можемо знайти в книгах Закону. Їх застосування є свідченням мудрості й страху Божого, захищає нас перед багатьма поганими подіями і приносить у наше життя безліч благословень!

«Блажен чоловік, що за порадою безбожників не ходить і на путь грішників не ступає, і на засіданні блюзнірів не сідає, але в Господа законі замилування має і над його законом день і ніч розважає. Він – мов те дерево, посаджене понад потоками водними, що плід свій дає у свою пору й що лист його не в’яне, і все, що чинить він, йому вдається» (Пс. 1,1-3).

Чи християни повинні виконувати закон Божий?

У сучасному християнстві широко відоме твердження, начебто Закон Божий втратив свою сутність та значення. Але це хибна думка! Вона кардинально розходиться з позицією Писання в цьому питанні. Багато людей під гаслами “Вільні від Закону!” або “Христос звільнив нас від Закону!” вважають і стверджують, що християни не зобов’язані виконувати Божий Закон.

Не розрізняючи існуючі в Законі групи правил (етично-моральні, обрядово-церемоніальні, гігієнічні, медичні та інші), відкидають весь Закон Божий на чолі з Декалогом. На думку одних, Ісус Христос не зважав на Закон, а навіть відкидав його у Своєму вченні, а інші стверджують, що він скасував Закон в момент своєї смерті на Голгофі. Треті схиляються до думки, що революцію в цьому питанні здійснив апостол Павло; це його вчення, кажуть з упевненістю, доводить, що для християн Закон немає ніякого значення. Бо хіба не він писав у Посланні до Галатів 3,13, що «Христос нас викупив від прокляття закону, ставши за нас прокляттям»?!

Це, дійсно, дивне припущення й тлумачення текстів Святого Письма. Нагадаємо, що Закон – це “слово Боже”, “вчення”, “настанови”, “звичай”, “закон”. Невже християнам всього цього не потрібно?! Більше того, невже можна вважати все це за “прокляття”? Чи так це розумів апостол народів Павло?

Це дуже важливі питання, так як стосуються життєво-необхідних для християн справ. Помилки в їх розумінні мають серйозні наслідки для життя віри, а значить– і для спасіння!

Новий Заповіт про Закон Божий

Абсолютною істиною є те, що ми врятовані, «спасенні благодаттю через віру… не від діл, щоб ніхто не хвалився» (Еф. 2,8-9).

Однак, сповідуючи цю істину, ми ніколи не повинні забувати, що спасенна кров’ю Ісуса Христа новонароджена людина зобов’язана виконувати волю свого Бога і Спасителя.

Адже Господь Ісус на питання одного чоловіка про шляхи спасіння вказав йому, у першу чергу, на Заповіді Декалогу (пор.: “…якщо ж хочеш ввійти до життя, виконай заповіді.” – Мат. 19,16-21) . Про це ж говорить апостол Павло: “Обрізання не має ніякого значення і необрізання не має ніякого значення, але все в дотриманні заповідей Божих” (1 Кор. 7,19). Подібних, однозначних висловлювань є багато.

У книзі Одкровення святого Івана це питання згадується двічі. У 14 розділі, 12 вірші у зв’язку з переслідуванням дітей Божих Нового Заповіту було сказано: «Тут є терпіння святих, які додержують заповідей Божих і віри в Ісуса» (Об. 14,12), а в 12 розділі, 17 вірші читаємо, що скинутий з неба сатана «розлютився на жінку і пішов воювати проти решток її нащадків, що зберігають заповіді Бога і мають свідчення Ісуса Христа» (Об. 12,17)!

Не інакше питання послуху розумів апостол Яків, який у своєму Посланні пише: «Бо хто ввесь закон дотримає, а прогрішиться лише в одному, – стає у всьому винуватий. Бо хто сказав: «Не чини перелюбу», сказав також: «Не вбивай». Коли ж не чиниш перелюбу, але вбиваєш, ти стаєш порушником закону» (Як. 2,10-11).

Спілкуючись з представниками деяких, так званих євангельських конфесій, я зауважив, що у багатьох з них є проблеми з розумінням питання послуху. Вони беруться з неправильного розуміння Закону. Уже саме слово «Закон», здається, звучить у їх вухах неприємно, як щось небажане, як примус або загроза. Можливо, саме це і є причиною їх відрази до Закону Божого? Якщо це так, то вкрай важливим є правильне розуміння цього визначення: “Слово Боже”, “вчення”, “пересторога”, “настанова”, “звичай”, “закон”. Зрештою, коли Бог говорить, учить, дає поради або встановлює які-небудь правила, які є нормою життя й поведінки, новонароджений християнин повинен широко відкрити вуха, розум і серце!

Основи християнського навчання

Є ще одна серйозна причина неправильного ставлення багатьох людей до Божого Закону. Сьогодні майже повсюдно панує переконання, що джерелом віри й надії й одночасно основою християнського вчення є виключно писання Нового Заповіту. Багато віруючих неохоче звертаються до Писання Старого Заповіту, а якщо й роблять це, найчастіше читають похвальні Псалми чи намагаються інтерпретувати пророцтва, які, на їх думку, належать до нашого часу. Тору (П’ятикнижжя Мойсея) майже зовсім обминають. Таке ставлення виявляється, між іншим, у тому, коли люди на богослужіння приносять тільки Новий Заповіт!

Це, звичайно, серйозна помилка й одночасно доказ нерозуміння цілого ряду текстів Нового Заповіту та базових фактів, пов’язаних з виникненням Святого Письма. Таке мислення позбавлене будь-якого обґрунтування, тому що реальність є цілком інша. Адже, читаючи Новий Заповіт, ми чітко бачимо, з якою великою повагою Ісус й Апостоли ставились до священних книг Старого Заповіту, підтверджуючи цим самим їх авторитет.

Господь Ісус, пояснюючи садукеям сутність воскресіння, посилається на Писання. Він говорить: «Помиляєтеся, бо не знаєте ані Писання, ані Божої сили» (Мат. 22,29), а в первосвященицькій молитві просить Батька: “Освяти їх істиною твоєю; Слово твоє є істина” (Ів. 17,17).

Про верійців автор книги Дій Лука написав, що «вони були благородніші від солунян: вони прийняли слово з повним запалом, щодня досліджували Писання, чи так воно є» (Дії 17,11).

У свою чергу апостол Павло в Рим. 15,4 пише: «Все бо, що було написане давніше, написане нам на науку, щоб ми мали надію через терпеливість й утіху, про які нас Письмо навчає». Також у 2 Тим. 3,15-17: «І ти змолоду знаєш Священне Писання, що може тебе зробити мудрим для спасіння вірою в Ісусі Христі. Все Писання богонатхненне й корисне для навчання, для картання, для виправлення, для виховання у праведності, – щоб досконалою була Божа людина, підготованою для всякого доброго діла».

Таке ж ставлення до Писання Старого Заповіту мав також апостол Петро: «І маємо ще сильніше пророче слово. Ви добре робите, вважаючи на нього як на світильник, який світить у темнім місці, аж поки почне розвиднятись і рання зоря зійде в серцях ваших. А насамперед знаєте, що ніяке в Письмі пророцтво не припускає особистого тлумачення. Бо ніколи пророцтво не було проголошене з волі людини, лише, ведені Святим Духом, промовляли святі люди від Бога». (2 Пет. 1,19-21).

Слід мати на увазі, що всі ці висловлювання належать до Писань Старого Заповіту! Просто Нового Заповіту тоді ще не існувало. Найстарша з Євангелій (від Марка) була написана в 60-70 роках н. е., а канон Нового Заповіту укомплектовано в середині II століття! З цього випливає, що всі згадки в Новому Заповіті про Писання, багаторазове підкреслення необхідності у їх дослідженні та вивченні, стосуються виключно Старого Заповіту! Звичайно, це ніяким чином не позбавляє святості й значення книг Нового Заповіту, які, однак, звертаючись до історії, виникли пізніше.

Наведений вище висновок має чітке підтвердження у двох біблійних образах, один з яких походить зі Старого (Іс. 2), а інший з Нового Заповіту (Рим. 11):

(1) “Народи, що мандрують на гору Господню” (Іс. 2,1-4).
Ця прекрасна та вимовна ілюстрація народів, “мандруючих на гору Господню”, є пророцтвом євангелізації язичників, що почалася з дому Корнилія й буде тривати аж до кінця світу. І тут обов’язково слід звернути увагу на той факт, що язичники, які навертаються до Бога, «вчаться ходити шляхами Господа», а знаходять їх у пізнанні Закону, який виходить «із Сіону», і завдяки Слову Божому, яке виходить «з Єрусалиму». Це значить, що вони навчаються в Ізраїлю, вивчаючи святі писання й священні закони, які Бог дав тому народові! Це не може дивувати, якщо ми згадаємо, що спочатку ізраїльтяни знали істинного Бога, що їм, як народу, “були довірені слова Божі” (Рим. 3,1-2) і що спочатку їм належали «синівство, слава, заповіти, законодавство, служба, обітниці». А також з їхніми батьками говорив Бог і від них походить «Христос, який є Богом над усіма» (Рим. 9,4-5).

(2) “Гілки дикої оливки, вщеплені в благородне оливкове дерево” (Рим. 11,13-24).
Також ця використана апостолом Павлом ілюстрація доводить, що навернені язичники ‘живляться’ “соками благородного оливкового дерева”, тобто наукою й законами, які Бог дав Ізраїлю! Це та сама думка, яку підкреслює пророцтво Ісаї в другому розділі! Навернені з язичників не живляться «своїми соками», бо ж вони походять з дикої, безплідної оливки! А тим більше, це не вони живлять “благородне оливкове дерево”! Таким чином, проголошувані деякими богословами погляди, що навернені з язичників – отже і вся Церква – не повинні мати нічого спільного з євреями, – є серйозним непорозумінням і шкідливим зловживанням. Справжнє християнство має юдейське коріння, і ті, хто від них відтинаються, повинні собі усвідомити, що якщо вони так чинять, то, крім назви, не мають з християнством нічого спільного!

Уже час для того, щоб в цьому питанні сформулювати два основних висновки.

Перший: Основою християнського навчання є все Святе Письмо, Старого і Нового Заповіту!
У своїй вірі й релігійній практиці ми повинні ґрунтуватися на Письмі як Старого, так і Нового Заповіту. Ці книги є основою нашої християнської освіти; вони визначають, зокрема, чого ми повинні дотримуватися, а від чого й чому ми були звільнені. Іноді зустрічаємо християн, які свій послух якомусь Божому повелінню підпорядковують тому, чи цей закон був об’явлений в період Старого Заповіту, чи був повторений в Новому Заповіті (відома фраза: «Прочитай мені це з Нового Заповіту!»).

Помилка криється в принципі.

Бо ж існує тільки одне Боже одкровення, написане на сторінках Старого і Нового Заповіту, яке дане народу Божому на усі часи. «Всяке Писання богонатхненне й корисне для навчання, для картання, для виправлення, для виховання у праведності, – щоб досконалою була Божа людина, підготованою для всякого доброго діла» (2 Тим 3,16-17). А якщо щось з оголошених Богом правил і норм життя та релігійності, з огляду на своє символічне виконання, прийшло до свого завершення, то це чітко описано на сторінках Нового Заповіту!

А тому саме ті, які ухиляються виконувати ті чи інші заповіді, повинні пояснити свою поведінку, доводячи, що і чому проминуло з Божого Закону, замість того, щоб вимагати обґрунтування позиції від тих, хто дотримується Божих заповідей!

Другий: Із Закону Божого проминули ті постанови, які мали символічний характер, завданням яких було вказувати на Особистість і місію нашого Господа й Спасителя Ісуса Христа!

Всі інші правила, закони й заповіді Божого Закону залишилися в повній своїй силі й значущі й виконують важливу функцію у відродженому житті християн, тому що “Слово Боже”, “Божа наука” і “Божий закон” завжди є благословенням для дітей Божих!

Ця загальна характеристика належить, у першу чергу, і до основного Закону, яким є Декалог.

Роль десяти заповідей

Чим є Декалог?

Користуючись сухою юридичною мовою, можемо зробити висновок, що Декалог є нормативним вираженням волі Бога – сукупністю основних етично-моральних норм. Декалог визначає правильне ставлення людини до Творця й регулює взаємини між людьми, стоячи, тим самим, на сторожі існування й гармонійного співіснування. Його роллю є також вказування на обов’язки людини щодо Бога та інших людей, а також, у разі порушення будь-якої з заповідей, закон вказує на скоєний гріх. Дуже влучним є порівняння, у цьому аспекті, Декалогу з дзеркалом, у якому можна побачити своє відображення.

Але розуміння Десяти Божих Заповідей лише з правової точки зору є недостатнім, бо, крім сухого юридичного формулювання, крім “букви” Закону, існує ще й “дух” Закону. Цим “духом” – основним змістом, сенсом і посланням Закону Божого – є любов. Саме так Закон розумів Ісус, й у Своїй знаменитій промові Він звів його до двох Заповідей Любові (пор. Мат. 22,34-40).

Таким чином, Він підкреслив важливу істину, а саме: це Божа любов дала нам ці святі заповіді, щоб ми завдяки їх виконанню могли уникнути гріха і його наслідків. У зв’язку з цим хтось правильно зауважив, що або ми довіряємо Богу, абсолютно переконані в тому, що Його заповіді вірні і що вони є вираженням Його любові до нас, або не граймося у віруючих людей, які нібито йдуть в ногу з Божими заповідями!

Цю думку недвозначно висловив також апостол Іван, пишучи: «Хто каже: «Я Його знаю», і заповідей Його не зберігає, той неправдомовець і в тому правди немає. А хто береже Його слова, в тому любов Божа справді досконала. З того й знаємо, що ми у Ньому. Хто каже, що в Ньому перебуває, повинен так поводитись, як Він поводився. Любі! Не нову заповідь вам пишу, але давню, що ви одержали спочатку. Ця давня заповідь – слово, що ви чули». (1 Івана 2,4-7).

На думку апостола Івана, той, хто стверджує, що “живе в Христі”, повинен поступати так, як Він поступав. Ісус сам говорить про це так: «А в любові моїй перебуватимете, коли заповіді мої будете зберігати, як і я зберіг заповіді мого Отця і в його любові перебуваю» (Ів. 15,10).

Поняття любові люди розуміють по-різному, і часто воно є викривленим людьми. Але завдяки заповідям Декалогу воно було чітко окреслено й уточнено: той, хто дійсно любить, той дотримується Закону Божого! «Не майте жодних боргів ні у кого, крім боргу взаємної любові, бо той, хто любить другого, виконав закон. Бо заповіді: «Не чини перелюбу», «Не вбивай», «Не кради», «Не пожадай» і всякі інші заповіді містяться у цьому слові: «Люби твого ближнього, як себе самого». Любов ближньому зла не чинить. Любов, отже, – виконання закону» (Рим. 13,8-10).

Якщо вираженням любові до ближнього є дотримання заповідей з Другої Скрижалі, то вираженням і доказом любові до Бога є виконання тих заповідей, які були записані на Першій Скрижалі: «Це бо любов до Бога: берегти його заповіді. А заповіді його не тяжкі» (1 Ів. 5,3).

Порушення однієї із заповідей є порушенням фундаментального принципу любові, з якого випливають окремі моральні норми, якими і є заповіді Декалогу.

Кілька слів я хотів би присвятити думці, вираженій у цитованому вже тексті Мат. 22,34-40. Якщо, як сказав Ісус, у Двох Заповідях любові міститься все, то очевидно, що це не може заперечити жодну із заповідей! Коли промінь білого світла пропустимо через розсіювальну лінзу, ми отримаємо в’язку основних кольорів. Бажаючи знову отримати біле світло, потрібно цей промінь пропустити через збиральну лінзу. Але є умова: усі кольори повинні опинитися в цій другій лінзі. В іншому випадку, коли заблокуємо хоча б один колір, світло вже не буде таким, як на початку!

Так само є і з заповідями Божого Декалогу. Неможливо залишатися вірним Заповідям Любові, якщо нехтуємо або обминаємо якунебудь із Заповідей: «Бо хто ввесь закон дотримає, а прогрішиться лише в одному, – стає у всьому винуватий. Бо хто сказав: «Не чини перелюбу», сказав також: «Не вбивай». Коли ж не чиниш перелюбу, але вбиваєш, ти стаєш порушником закону» (Як 2,10-11).

Напад на IV заповідь Декалогу

Як окремі особи, так і цілі спільноти, які противляться дотриманню Божого Закону, аби виправдати свою позицію, посилаються на тексти з Нового Заповіту, які начебто ставлять під сумнів роль Закону в справі виправдання людини від скоєного гріха. Це, в основному, висловлювання апостола Павла: «Бо кінець Закону Христос на праведність кожному, хто вірує» (Рим. 10,4); «Таким чином, закон був нашим провідником до Христа, щоб ми вірою були виправдані. А коли прийшла віра, ми вже не під наглядом провідника» (Гал. 3,24-25); «Ви, що шукаєте в законі оправдання, від Христа відлучилися, від благодаті ви відпали» (Гал. 5,4); «Він Своєю наукою знищив Закон заповідей, щоб з обох збудувати Собою одного нового чоловіка» (Еф. 2,15) і т. д.

Ці тексти будуть детально розглянуті в наступних розділах цієї праці, але вже тут я хочу зробити деякі важливі зауваження, пов’язані з їх використанням, а, скоріше, їх зловживанням.

Так ось, вони використовуються не стільки, щоб довести непотрібність дотримання заповідей Декалогу, але, швидше, щоб зневажити одну заповідь (IV) Морального Кодексу.

Коли одного разу це стало для мене очевидним, я вирішив провести простий тест. – У декількох розмовах з християнськими антиномістами я задав питання: Чи дозволено поклонятися іншим богам (І заповідь Декалогу), бути ідолослужителем (II заповідь), зневажати Ім’я Господнє (III), не шанувати батьків (V), убивати (VI), чинити перелюб (VII), красти (VIII), видавати неправдиве свідчення (IX) і бажати те, що мені не належить (X)? І за кожним разом я отримував одну й ту саму відповідь: ЗВИЧАЙНО, НЕ МОЖНА! Дехто був навіть дуже обурений: ЯК ВЗАГАЛІ НАВЕРНЕНА ЛЮДИНА МОЖЕ ЗАДАВАТИ ТАКІ ПИТАННЯ!!! Але коли я запитав, чи потрібно дотримуватись IV заповіді Декалогу, святити сьомий день тижня – Суботу, незмінно чув у відповідь: НІ, ЦІЄЇ ЗАПОВІДІ НЕ ПОТРІБНО ДОТРИМУВАТИСЯ!

Виявляється, таким чином, що вся попередня аргументація – усе це говоріння, що “Ісус скасував закон”, та доводи, що “закон нас не зобов’язує”, і т. д., мають одну-єдину мету: АТАКУВАТИ Й ВІДКИНУТИ IV ЗАПОВІДЬ БОЖОГО ДЕКАЛОГУ! ЗНЕХТУВАТИ ДЕНЬ ГОСПОДНІЙ – СУБОТУ!

Сатана знає, що робить. Він прекрасно знає, що недотримання хоча б однієї заповіді ставить людину в опозицію до Бога і робить її винною у порушенні інших заповідей (див. Як. 2,10-11)! Можна дивуватися, з якою легкістю він увів у цю пастку людей, які вважають себе біблійними християнами. І можна впасти у відчай, бачачи, з якою байдужістю і навіть ентузіазмом маси віруючих порушують IV заповідь незмінного Декалогу!

Не є випадковим, що напад здійснюється саме на ІV заповідь. Слово Боже навчає, що Субота, сьомий день тижня, є пам’яткою Творіння (пор. Пс. 111,4). Це є сильним аргументом на користь істини, що Бог є Творцем світу й людей! Це було однозначно підкреслено в тексті IV заповіді: «Пам’ятай суботній день, щоб його освятити. Шість днів працюй і роби всі твої діла; а сьомий день – субота Господеві Богові твому. Не чинитимеш ніякого діла в ньому ти, і твій син, і твоя дочка, твій раб і твоя рабиня, твій віл, і твій осел, і вся твоя худоба, і чужинець, що живе в тебе. Бо в шістьох днях Господь створив небо, і землю, і море, і все, що в них, і спочив сьомого дня. Тому поблагословив Господь сьомий день і його освятив» (Вих. 20,8-11)!

Виникнення теорії еволюції та її майже загальне прийняття призвело до того, що все більше і більше піддається сумніву біблійна оповідь про створення з першої глави книги Буття. На жаль, до хору атеїстів приєдналися цілі маси християн – і не тільки номінальних! У цій ситуації не дивно, що Субота – сьомий день тижня, сталий доказ і аргумент, що підтверджує біблійну істину про Створення, встановлену Богом на порозі історії людства (Бут. 2,1-3) – була підступно атакована, і для багатьох християн перестала мати будь-яке значення. Цей напад мусив бути здійснений – диявол діє послідовно. У цій справі князь темряви вчинив так само, як і нацистська Німеччина, бажаючи знищити якийсь народ та позбавити його ідентичності, руйнуючи пам’ятки культури цього народу. Субота сьомого дня тижня також є свого роду пам’яткою для Божого народу (Пс. 111,4; пор. Вих. 20,11). І саме тому сатана воює з цією заповіддю, а інструментом, який він використав у цьому нападі, був католицизм, який почав динамічно розвиватися з IV століття! Ця відступницька Церква змінила заповіді, зокрема відмінила Суботу й запровадила на її місце язичницький день сонця (dies solis) – неділю. Це вона вважає доказом свого авторитету та могутності. І просто вражає, що протестанти, які офіційно відгородилися від папського Риму й стверджують, що захищають чистоту біблійного вчення, у такому важливому питанні, як заповіді Божого Декалогу, не слухають Бога, а папство. Вони не є слугами Всевишнього, але антихриста!

Що ще зобов’язує християн?

Закон Божий обіймає всі сфери нашого життя. Це випливає з того простого факту, що нічого, що нас стосується, не байдуже Богу. Піклуючись про наше благо і безпеку, Творець дарував нам Свої поради, настанови й закони, які захищають нас в кожній сфері нашої діяльності і в будь-якій життєвій ситуації.

У Божому Законі містяться важливі поради щодо сімейного життя й виховання дітей, нашого здоров’я, фінансів, економічних справ і т. д. Багато з них – це загальні положення; у іншому випадку, це конкретні вказівки. Їх детальний аналіз доводить, наскільки вони розумні, правильні й повчальні. Одночасно показують, який великий Інтелект є їх Автором.

Бог подбав про наше меню. Його поради щодо того, що ми повинні споживати, а чого остерігатися, мають надзвичайне значення для збереження сил і здоров’я. Не дивно, адже Він є нашим Конструктором; Він найкраще знає, що нам служить, а що шкодить. Відомий уже першим людям і стверджений у дні Ноя поділ тварин на чисті і нечисті (чит: Бут. 7,2; Бут. 8,20) в Законі описаний дуже детально (див. Лев. 11 р.). Новий Завіт не скасовує описаних там принципів. Навпаки, санкціонує їх, надаючи їм, крім того, новий і більш глибокий зміст: «Хіба не знаєте, що ви – храм Божий, і що Дух Божий у вас перебуває? Коли хтось зруйнує храм Божий, Бог зруйнує того, бо храм Божий святий, а ним є ви» (1 Кор. 3,16-17); «Хіба ж не знаєте, що ваше тіло – храм Святого Духа, який живе у вас? Його ви маєте від Бога, тож уже не належите до себе самих. Ви бо куплені високою ціною! Тож прославляйте Бога у вашому тілі!» (1 Кор. 6,19-20).

Як вже вище було сказано, ці та інші питання (також питання стосовно їжі) детально розглянемо в другому розділі цієї книжки.

Закон Божий був і все ще залишається великим даром Божим і благословенням для Божого народу. У частині етично-моральних правил, які випливають з одвічного принципу Божественної любові, Закон є вічною, незмінною нормою, що регулює ставлення творіння до Творця, а також стосунки між людьми. Дотримання норм законів – як “букви”, так і “духу” – робить життя людини впорядкованим, обґрунтованим на міцній основі.

Це однаково стосується періоду Старого і Нового Заповіту.

Натомість в Новому Заповіті не діють обрядово-церемоніальні закони та правила. Такі, як примирення людини з Богом і виправдання від гріхів за допомогою жертвопринесень, які колись звершувалися в старозавітному ритуальному служінні. У наш час це здійснюється завдяки рятівній силі крові Сина Божого, Ісуса Христа.
Інші постулати Закону Божого, які регулюють різні сфери діяльності людини, слід ретельно проаналізувати.
Псалмоспівець молився: “Господи, відкрий мої очі, і побачу дива закону твого!” (Пс. 119,18). Я молюся про те, щоб ми, наслідуючи героя першого псалму, стали “мов те дерево, посаджене понад потоками водними, що плід свій дає у свою пору й що лист його не в’яне” (Пс. 1,3). Це станеться, зокрема, тоді, коли ми будемо мати “замилування в законі Господнім, і над Його законом будемо роздумувати вдень і вночі”! (Пс. 1,2).

Хто вникає в Закон Божий, той вникає у велику Божу любов, яка дала нам життя, любов, яка, незважаючи на гріх людини, все ще піклується про нас. Любов, яка знайшла найбільше вираження в жертві Того, “який був виданий за гріхи наші і воскрес для виправдання нашого” (Рим. 4,25)!

Декалог до синаю

Багато християн переконані, що до офіційного проголошення на горі Синай Закон Божий (закони морально-етичні на чолі з Декалогом) був цілком незнаний. Тим самим, урочисте проголошення Закону Ізраїлю у письмовій формі (що насправді сталося на Синаї) вважається першою можливістю пізнання й початком дії Божого Закону.

Це особливе поняття, бо ж воно передбачає, що протягом більше ніж дві з половиною тисячі років Бог залишав людей в повній необізнаності того, що в Його очах є добро, а що зло. Або теж дав людям якийсь замінник Своїх законів, замість об’явити їм Свою волю чітко й недвозначно.

Бо ж Декалог визначає основні обов’язки людини щодо Творця й регулює норми поведінки між людьми! Невже Бог не потурбувався, щоб це усвідомили мільйони людей, які жили на землі від створення до Синаю?

Ця думка є не тільки дивною. Перш за все, вона є хибною, бо не знаходить свого підтвердження в Біблії. Увесь зміст книги Буття, а також перших дев’ятнадцяти розділів книги Вихід (перш ніж у 20 розділі йдеться про проголошення Закону) свідчать про щось, цілком протилежне. Створені Богом люди від самого початку знали настанови Божі, а ті, хто був Йому вірним, від самого початку намагалися дотримуватися всіх Десяти Божих Заповідей, як і інших Божих заповідей і правил життя!

Заповідь перша:
«Нехай не буде в тебе інших богів, крім мене»

Перші біблійні згадки про поклоніння Творцю (пор. Бут. 4,3-16.26; Бут. 5,22-24; Бут. 6,9; Бут. 8,20) містять однозначну інформацію про те, що Він був відомий і вшановувався вірними як Єдиний Бог усієї землі. Красномовні визначення, відомі з Буття: патріархи називають Його Богом Всевишнім (Бут. 14,18-20); Всемогутнім (Бут. 17,1); Богом неба (Бут. 24,7); Вічним Богом (Бут. 21,33). Ці терміни свідчать про те, що люди знали Єдиного, Його атрибути та якості, які відрізняють Його від всіх інших ‘богів’. Про це свідчить також життя Авраама, який, визнаючи Творця Єдиним Богом, покинув “богів, яким служили батьки, коли вони були за Рікою” (Іс.Нав. 24,15; пор. Дії 7,2-4), і тільки Всевишньому віддав вирішення всіх життєвих справ своїх і своєї сім’ї (Бут. 15,5-18; Бут. 26,5; Бут. 12,1; пор. Євр. 11,8-9). Цей патріарх знав не тільки “букву”, але й “дух” першої заповіді – він довів, що любить Бога “всім серцем, всім розумом, і всією силою своєю” (пор. Мат 22,34-40), коли приніс в жертву Ісаака на горі Моріа (Бут 22,15-16)! Приклад Авраама (хоч і не єдиний) є, мабуть, найбільш репрезентативний для даної справи.

Вельми красномовний є той факт, коли Бог укладає з Аврамом заповіт, знаком якого стало обрізання (Бут. 17,1-7), До його початкового імені Бог додає ще одну букву, що свідчило про те, що Авраам повністю належав Єдиному. “Я зроблю союз мій між мною й тобою…” (Бут. 17,1).

Заповідь друга:
“Не робитимеш собі ніякого тесаного кумира, ані подобини того, що вгорі, на небі, ні того, що внизу, на землі, ні того, що попід землею, в водах. Не падатимеш перед ними ниць і не служитимеш їм, бо я Господь, Бог твій, Бог ревнивий, що караю беззаконня батьків на дітях до третього й четвертого покоління тих, хто ненавидять мене, і творю милосердя до тисячного покоління тим, хто люблять мене і бережуть заповіді мої”.

Знання цієї заповіді розкривається в поведінці, між іншим, онука Авраама – Якова. Коли після бурхливих, драматичних подій у житті Якова Бог змінив його ім’я (Ізраїль), патріарх відновив свої обітниці Богу. Але перш, ніж це сталося, він, бажаючи отримати благословення Боже як прабатько Вибраного Народу, очистив себе і всю свою родину від ідолопоклонства, закопуючи статуї божків під дубами в Мамре (Бут. 35,2-4).

Заповідь третя:
“Не призивай Імення Господа, Бога твого, надаремно, бо не помилує Господь того, хто призиватиме Його Ймення надаремно”

Вже в Бут. 4,26 говориться, що нащадки Сифові “призивали ім’я Господа”. Також після потопу патріарх Авраам і його син Ісаак, мандруючи просторами Сходу, будували жертовники, приносили на них жертви і в час поклоніння “закликали ім’я Господа” (Бут. 12,8; Бут. 13,4; Бут. 21,33; Бут. 26,25).

Очевидно, що таке – сповнене хвали і поклоніння – ставлення до Імені Бога виключає які-небудь його приниження або зловживання. Те, що ім’я Господнє призивається перед жертовником під час жертвопринесення вказує на те, з якою честю до нього ставились. Тут є аналогія до ситуації християн, які моляться: “Отче наш, що єси на небесах, нехай святиться ім’я Твоє” (Мат. 6,9).

Заповідь четверта:
“Пам’ятай день суботній, щоб святити його! Шість днів працюй і роби всю працю свою, а день сьомий субота для Господа, Бога твого: не роби жодної праці ти й син твій, та дочка твоя, раб твій та невільниця твоя, і худоба твоя, і приходько твій, що в брамах твоїх. Бо шість днів творив Господь небо та землю, море та все, що в них, а дня сьомого спочив, тому поблагословив Господь день суботній і освятив його”

Субота була встановлена святим днем вже при створенні світу. Вона є пам’яткою творіння (Бут. 2,1-3; пор. Вих. 20,11), а першими людьми, хто отримав в суботу з Божих рук, були Адам і Єва. Вже тоді діяло правило, про яке згодом говорив Господь Ісус, що субота була дана для людини (Мар. 2,27-28). Бог нічого не робить надаремно. Не для того Він на початку дав людям суботу, освятив і благословив цей день, щоб протягом тисячоліть святкування суботи було занедбаним!

Суботи, нарівні з іншими заповідями Божими, дотримувалися як патріархи (див. Бут. 26,5), так і всі євреї та християни. Так поступали в усі часи всі вірні Богу люди незалежно від національного походження чи соціального статусу або кольору шкіри, незалежно, якою мовою користувались, або часу, у якому вони жили!

Найвірогідніше, що в період єгипетського рабства ізраїльтяни занедбали святкування цього святого дня. Тому, коли вони покинули Єгипет, Господь нагадав їм про це і дуже сердився, коли вони були неслухняні у виконанні заповіді про суботу. Про це розповідає шістнадцятий розділ книги Вихід, описуючи події, які мали місце до того, як Ізраїль опинився під горою Синай. Саме тоді через потрійне чудо з манною Бог наголосив про святість Суботи (пор. Вих. 16,14-27). А коли деякі з народу в сьомий день тижня вийшли збирати манну, Бог розгнівався на них: “І сказав Господь до Мойсея: Аж доки ви будете відмовлятися виконувати заповіді Мої та закони Мої?” (Вих. 16,28 – Огієнка).

Два місяці потому, коли вони опинилися під синайськими горами, Господь власним голосом повторив їм наказ святкувати суботи й підтвердив його, записавши в Декалозі, як ІV Заповідь. Святе Письмо неодноразово підкреслює, що правильне дотримання Суботи завжди було підтвердженням пізнання Бога й приналежності до Нього, як євреїв, так і віруючих з язичників (Єзек. 20,20; Іс. 56,1-7).

Заповідь п’ята
«Шануй твого батька і матір твою, щоб довголітній був ти на землі, що Господь, Бог твій, дасть тобі» (Вих. 20,12).

Пошана для батьків від самого початку була звичайним обов’язком Божого народу. І не може бути сумнівів у тому, що, починаючи від дітей Адама, цю заповідь знали й наступні покоління людей.

У цьому контексті показовою є поведінка двох синів Ноя – Сима і Яфета. Коли одного разу їх батько упився й лежав голий в наметі, найстарший та наймолодший з синів, щоб захистити честь свого батька, йдучи задом, накрили його наготу (Бут. 9,20-23). Третій з синів Хам повів себе по-іншому і, таким чином, спаплюжив честь свого батька (Бут. 9,21-23). В результаті цього на його рід впало прокляття, а Сим і Яфет отримали батьківське благословення (Бут. 9,24-27).

Цій заповіді були покірні також інші герої патріархального періоду. Поведінка Ісаака, коли прийшов час жертвопринесення його на горі Моріа, доводить, що він був абсолютно покірний своєму батькові (Бут. 22,9-10). Пошанував батька й Ісав, який, коли Яків підступно відібрав у нього благословення первородства, незважаючи на те, що він був надзвичайно обурений, не докоряв батькові, а помсту Якову відклав до тих пір, поки батько помре і коли закінчиться час жалоби за ним (Бут. 27,1-4.30-41).

Заповідь Шоста:
“Не вбивай!”

Цю заповідь добре знав Каїн. У книзі Буття у четвертому розділі читаємо, що, перш ніж він скоїв злочин проти свого брата, Бог попередив його, що ненависть, яку він плекав у своєму серці, може заволодіти ним і допровадити до нещастя (Бут. 4,5-7; пор.: 1 Ів. 3,10-15).
Коли сталася трагедія, Каїн визнав свій злочин і заявив: “Більший мій гріх, аніж можна знести” (Бут. 4,13).

Заповідь сьома
“Не чини перелюбу!”

Поведінка Йосипа стосовно дружини Потіфара доводить, що син Якова знав і, незважаючи на наслідки, намагався дотримуватися VII Заповіді Божого Декалогу! «Як же мені вчинити таке велике зло і згрішити перед Богом?» (Бут 39,9).

Заповідь восьма:
“Не кради.”

Також і ця заповідь Декалогу була відома й шанована. У книзі Буття читаємо, коли патріарх Яків залишав будинок Лавана, “Рахиль украла домашніх ідолів, що були в її батька” (Бут. 31,19). Не знаючи її вчинку, Яків сказав слова, які стали вироком для його дружини: “той, у якого ви знайдете ідоли свої, хай помре!” (Бут. 31,22-32). Внаслідок цього Рахиль, яка порушила VIII заповідь Декалогу, померла невдовзі під час пологів (Бут. 35,16-19)! Святе Письмо стверджує, що “гріх не рахується, коли нема закону” (Рим. 5,13). Той факт, що Рахілі цей гріх був ‘зарахований’, доводить, що закон в той час існував і діяв!

Заповідь дев’ята:
“Не свідкуй неправдиво на свого ближнього!”

Про те, чим є неправдиве свідчення і які воно породжує наслідки, болісно переконалися вже наші прабатьки в едемському саду (Бут. 3,3-7). Наклеп сатани на Бога має всі ознаки порушення дев’ятої заповіді. Таким чином, уже на самому початку історії гріх цей показав людству своє жахливе обличчя.

Цей гріх здійснили також брати Йосипа, коли після продажу його ізмаїльтянам перед батьком подали неправдиві свідчення про його буцімто смерть. (Бут. 37,31-35). Гріх ненависті, гріх неправдивого свідчення повернулися до них через багато років (Бут. 42,21-22). Ці гріхи були їм «зараховані» (Рим. 5,13), з чого випливає, що ця заповідь уже тоді діяла!

Аналогічна ситуація сталася в домі Потіфара, коли дружина цього сановника, керуючись амбіціями й бажанням помсти, неправдиво звинуватила Йосипа (Бут. 39,11-20).

Заповідь десята:
“Не жадай дому ближнього твого, не жадай жони ближнього твого, ані раба його, ані слуги, ані вола його, ані осла його, ані всього, що належить ближньому твоєму.”

Пожадливість була одним з перших гріхів, здійснених нашими прабатьками. Покаранням за пожадливість Єви була й надалі залишається смерть! (Бут. 3,6-7).

Пожадливість Сихема й зґвалтування, яке було вчинено під її впливом, були покарані жахливою смертю. Від помсти братів Діни загинуло ціле місто (Бут. 34,1-31)! Повертаючись до ситуації Йосипа в домі Потіфара, слід зазначити, що він вірно беріг як сьому, так і десяту заповідь Декалогу. Він знав, що не може жадати дружини Потіфара й піддатися спокусі перелюбу. Обидві ці дії він охарактеризував як “велике зло” щодо Бога та Потіфара (Бут. 39,9).

Відсутність написаного Закону, не означає відсутності Закону!

Закон Божий, незважаючи на те, що він був відсутній у письмовій формі в час патріархального періоду, все одно був знаний людьми, які дотримувались його заповідей. Всіляке порушення було визнано за гріх і тягло за собою відповідальність і покарання. Вище згаданий перелік заповідей з Божого Декалогу демонструє це з усією очевидністю.

Це доводять також й інші біблійні свідоцтва того часу.

Святе Письмо характеризує Ноя як людину “чесну і досконалу” (Бут. 6,9 – Хом.). Цікаво, на основі яких критеріїв була зроблена така оцінка? За якими правилами жив патріарх Ной? Якщо це були не Божі Закони, то що це було?

Боже свідчення про Авраама дозволяє нам краще зрозуміти це питання: “Авраам послухав мого голосу й зберігав мої приписи, мої заповіді, мої постанови та мої закони” (Бут. 26,5). Якщо Бог похвалив Авраама за пильне дотримування Його Законів, то на ізраїльтян, які не дотримувалися суботи (ще до того, як Закон був проголошений на Синаї!), дуже розгнівався: “І повиходили деякі з народу і сьомого дня збирати, та не знайшли нічого. Тоді Господь сказав Мойсеєві: “Докіль будете відмовлятися пильнувати заповідей моїх та закону мого?” (Вих. 16,27-28 – Хом.).

Дотримання Закону Божого було завжди, і, як і раніше, є доказом пізнання Всевишнього. А “Хто говорить: Пізнав я Його, але не додержує Його заповідей, той неправдомовець, і немає в нім правди!” (1 Ів. 2,4)

Частина друга:

Автори нового завіту про закон божий

Про що суперечка?

Ймовірно, що до проголошення Закону на Синаю, Декалог й інші Божі закони й правила не були відомі, а після смерті Ісуса Христа стали непотрібні, призвело серед більшості протестантських церков1) до майже повного заперечення Закону.

Народилась і розповсюдилась думка, що Закон Божий ̶ це виключно «єврейський закон», якого не знали й не потребували патріархи. Тож, тим паче, християни не повинні зважати на його значимість. Як наслідок такого мислення, багато людей, намагаючись принизити Закон Божий, стверджує, що він зайвий, непотрібний і що люди не здатні виконувати Заповіді Божі!

“Христос є кінцем закону!”;
“Христос прибив Закон до хреста!”;
“Ми вільні від Закону!”;
“Закон нікого не спасає!”;
“Ніхто не в змозі дотримуватися Закону!” Це тільки деякі голоси з хору противників Закону Божого.

Причому тут виникає дивна непослідовність. Ніби заперечується весь Божий Закон, а насправді йдеться, перш за все, про одну з заповідей Декалогу. Бо, коли ми запитуємо, чи слід вшановувати інших богів, поклонятися ідолам, зневажати Ім’я Боже, красти, вбивати, чинити перелюб і т. д., ми чуємо, що абсолютно не можна!
Тож питаємо: «А що можна, що Ісус Христос ‘прибив до хреста’?». Після довгого жонглювання словами й текстами зі Святого Письма, нарешті дізнаємось, що мова йде про четверту заповідь: не потрібно дотримуватися святкування суботнього дня! І це не тільки “не потрібно”, на думку багатьох, це щось погане й шкідливе.

Таким чином, виходить ‘шило з мішка’!

Під виглядом заперечення Закону ведеться боротьба з четвертою заповіддю Божого Декалогу! Не дарма саме цю заповідь Бог забезпечив особливим словом: “Пам’ятай!”. Сатана знає, що достатньо схилити людей зламати хоча б одну з заповідей Господніх, щоб зробити їх Божими супротивниками: «Бо хто ввесь закон дотримає, а прогрішиться лише в одному, – стає у всьому винуватий. Бо хто сказав: «Не чини перелюбу», сказав також: «Не вбивай». Коли ж не чиниш перелюбу, але вбиваєш, ти стаєш порушником закону» (Як 2,10-11).

Не дарма кажуть, що весь ланцюг є настільки сильним, як його найслабша ланка; коли вона розірветься, ланцюг перестає виконувати свою функцію. На жаль, сатані вдалося розірвати одну з ‘ланок’ Декалогу. Йому вдалося обдурити й увести в оману багатьох щирих християн!

Суть нерозуміння

Пишучи це, я не стверджую, що описане вище ставлення виникає зі злої волі. Радше винним тут є недостатня обізнаність у цьому важливому питанні. Відсутність біблійного та історичного розпізнання, в основі якої лежить зручна (і грішна!) безтурботність. На жаль, все ще занадто мало є християн подібних до «верійців» (пор. Дії 17,11), які хотіли б старанно проаналізувати всі біблійні тексти, що стосуються Закону Божого. Також мало хто знає, що в перші століття існування Церкви сатана розпочав жорстоку боротьбу проти Божого Закону. Йому вдалося навіть призвести до серйозних змін у змісті Декалогу. Ці зміни запровадила католицька церква)! На жаль, переважна більшість богословів, священнослужителів та звичайних християн задовольняється поверхневими, абсолютно помилковими і, як наслідок, дуже шкідливими, дешевими уявленнями щодо Закону Божого.

1. Легалізм і антиномізм

У галузі Права завжди існують дві крайності, відомі як легалізм й антиномізм.

Попросту кажучи, легалістом є людина, яка намагається суворо дотримуватись усіх законів, сподіваючись, що за цю свою позицію, завдяки своїм вчинкам, буде спасенною. У свою чергу, антиномістом є той, хто, прийнявши Боже виправдання у крові Ісуса Христа, ігнорує обов’язок послуху Божому Закону. Обидві позиції є помилковими.

Легаліст повинен зрозуміти, що Закон Божий не є способом порятунку, бо ми спасенні “даром по благодаті через віру. Не вчинками, щоб ніхто не хвалився.” (Еф. 2,8-9)!

У свою чергу, антиноміст повинен визнати Закон Божий правилом поведінки у своєму новому, отриманому від Бога, житті, бо «Хто каже, що пізнав його, а заповідей його не додержує, той неправдомовний, і в ньому правди немає» (1 Ів. 2,4). Як християни «ми створені в Христі Ісусі для добрих діл, які наперед приготував Бог для нас, щоб ми їх виконували» (Еф. 2,10)!

2. Взаємозалежність і взаємодія окремих груп Закону.

У Божому Законі є кілька груп правил, законів і норм, між якими існує не тільки зв’язок, але також і тісна співпраця.

а) Закони етично-моральні
Закон Божий у частині етично-моральних законів здійснював і, як і раніше, виконує чітко визначену функцію. Ці закони вказують, що є гріх: “… законом бо гріх пізнається.” (Рим. 3,20); «Але я не знав гріха, як тільки через закон: бо ж я не знав би пожадливості, коли б закон не наказав: «Не пожадай!» […] Отже, закон – святий, а заповідь – теж свята, праведна, добра» (Рим. 7,7.12).

Але закони, що стосуються етики й моралі, не виправдовують людину з уже скоєного гріха. Ніколи, ні в Старому, ні в Новому Заповіті, вони не мали такої функції! Там, де з’явився гріх, ці закони лише вказують на нього й звинувачують грішника, однак не в змозі виправдати або врятувати нікого, хто через свій гріх заслуговує на смерть (Рим. 6,23): «Бо якби був даний закон, здатний оживляти, тоді й праведність була б від закону. Але Писання замкнуло все під гріхом, щоб обітниця від віри в Ісуса Христа була дана тим, які вірують» (Гал. 3,21-22).

б) Ритуальні закони й приписи
Завдання очищення грішника та звільнення його від провини й покарання виконували закони обрядові, ритуальні. Ці закони в часи Старого Заповіту знали й застосовували всі ізраїльтяни. Вони стосувалися людей, місць, предметів, дій і сакральних дат (щорічних свят). Вони визначали старозавітну форму богослужіння, тобто культовий ритуал, і були пов’язані з храмом та його обладнанням, священиками левитського порядку, з жертвами, а також з іншими храмовими церемоніями та щорічними ізраїльськими святами.

Ця група приписів визначається в Біблії як “закон заповідей” (Еф. 2,15) або “Мойсеїв закон” (Дії 15,5). А також “установи щодо страв, напоїв та різних обмивань, установлені до часу виправлення” (Євр. 9,10), які були лише “тінню майбутніх благ” (Євр. 10,1).

Їх практичне застосування було описано в книзі Левит: «Коли хто несвідомо згрішить і зробить щось, чого не годиться робити, що забороняють Господні заповіді, він провиниться, і гріх тяжітиме на ньому; нехай він принесе священикові в жертву за відшкодування барана з отари, без вади, по твоїй оцінці, а священик спокутує за нього його провину, що нею несвідомо провинився, і проститься йому. Це жертва за відшкодування; бо направду він провинився перед Господом» (Лев. 5,17-19; пор. Лев. 6,1-30).

в) Співпраця приписів Закону
Обидві групи законів були дані синам Ізраїлю, щоб їм розуміти, що добре, а що погано, і щоб застерігати їх від гріха, а в разі його вчинення, звільнити від провини й покарання через жертвопринесення і, тим самим, врятувати грішника від смерті.

Таким чином, обидві групи співпрацювали поміж собою для блага людей:

(1) Моральні закони навчали чесного і порядного життя, а також гармонійного співіснування. Вони також окреслювали правильне ставлення людини до Бога та іншої людини (ближнього), а якщо якийнебудь з цих законів був порушений, вказували на скоєний гріх (чит: Рим. 7,7; Бут. 4,13; Пс. 51(50),1-6), вимагаючи смерті грішника (Рим. 6,23 І ч.; пор. Йова 36,15-18).

(2) Вчинивши гріх, грішник підпадав під силу Закону. Ця ситуація ідентична тій, коли злочинець бува заарештований у розпорядження прокурора. Про ситуацію такої людини Біблія говорить, що вона потрапила “під закон” (знаходиться “під законом” – Рим. 5,19), а позаяк “заплата за гріх – смерть” (Рим. 6,23) – вона перебувала безпосередньо під загрозою смерті.

(3) Літургічно-обрядові (церемоніальні) закони йшли назустріч людині у цій трагічній ситуації. Якщо винуватець, у відповідності з ними, приніс жертву за свій гріх, він звільнявся від провини й покарання (пор. Лев. 5,17-19). Таким чином, церемоніальні закони були вираженням Божої милості для винуватця, доказом Його вічного милосердя для грішника, що кається. Крім того, вся система храмового служіння була прообразом майбутньої Жертви, яку для порятунку людства повинен був принести Ісус Христос – “Агнець Божий, який бере на себе гріхи світу” (Ів. 1,29)!

Ці закони повчали євреїв:
1) що гріх є чимось жахливим і, як наслідок, веде за собою смерть;
2) що жертвою за гріх може бути тільки невинна жертва;
3) що речовиною для очищення є кров цієї невинної жертви!

І саме ці знання давали надію, що у свій час на Землі з’явиться Месія, у якому євреї впізнають свого Спасителя й Відкупителя. Це ж на Нього, як на жертву, вказувала добре відома їм система жертвопринесень. І саме тому, описуючи роль церемоніальних законів, апостол Павло заявив, що «закон був нам вихователем до Христа» «Закон був для нас поводирем до Христа» (Гал 3,24 – Турк.).

З цього випливають конкретні висновки:

а) Етично-моральні правила Божого Закону є універсальні й позачасові, вони діяли від початку створення світу. Ці закони стоять на сторожі гармонійного співіснування. Якби вони не були порушені, тоді не було б гріха й грішника, а, отже, і необхідності встановлення церемоніальних, ритуальних законів, які символізували спасіння в Ісусі Христі.

б) Церемоніальні закони мають тимчасовий характер, і коли на Землі з’явився гріх, вони були додані, щоб грішники, які каються – перш ніж Ісус Христос принесе досконалу Жертву за гріхи світу – змогли за допомогою системи жертвопринесень очиститися від гріха й виправдатися перед Богом (Лев. 5,17-19).

Цей факт знаходить підтвердження в події з початку історії людства. У книзі Буття говориться, що до того, як наші прабатьки спожили заборонений плід, у них “відкрилися очі і пізнали, що нагі вони”. Бажаючи приховати свою наготу, “позшивали смоківне листя і поробили собі пояси” (Бут. 3,7). Ці фігові листя символізують різні людські спроби й старання, щоб приховати свою гріховність. Однак вони приречені на провал. Ніби натякаючи на це, пророк Ісая пише «Всі ми були, немов нечисті, немов забруднена одежа – вся наша справедливість. Усі ми пов’яли, мов те листя; гріхи наші нас несуть геть, наче вітер» (Іс. 64,6). Замість неефективного листяного одягу «зробив Господь Бог Адамові та його жінці одежу зі шкіри і одягнув їх» (Бут. 3,21). Виникають питання. Чому саме зі шкіри? І де Бог взяв ці шкіри?

Хоча хтось може стверджувати, що Бог відразу створив ці шкіри. Однак ця відповідь не задовольняє.. Момент й обставини, за яких це сталося, як і сам сенс прикриття гріховної наготи (скоріше духовної, ніж фізичної) падших людей, змушує в цьому бачити акт набагато більшої ваги та значення. Багато теологів вважають, що саме там і тоді відбулася інавгурація системи жертвопринесень. Щоб Адам і Єва не мусили відразу померти (адже “відплата за гріх – смерть” – Рим. 6,23), сам Бог приніс за них у жертву безневинних тварин. Шкіра цих тварин покрила їх наготу – як Христові шати праведності захищає від смерті (Мат. 22,1-13). Бог проявив ініціативу порятунку людства. Він призначив на жертву Свого Сина перед заснуванням світу (1 Пет. 1,19-20). Не слід тому дивуватися, що Він, принісши жертву для покриття наготи людини, цим самим запровадив систему жертвопринесень.

в) Взаємозв’язок між етично-моральним та церемоніальним законом, який існував в старозавітній період, аналогічний тому, який у новозавітному періоді існує між Законом і Благодаттю.

У Новому Заповіті етично-моральні закони незмінно регламентують ставлення людини до Бога й стосунки між людьми, а в разі їх порушення, звинувачують порушника й вимагають його смерті (Рим. 6,23). Також в даний час, в результаті кожного вчиненого гріха, винуватець підпадає під силу Закону (знаходиться “під законом” – Рим. 5,19). Однак сьогодні вже не звершує храмових ритуалів, не користується посередництвом земних священиків і не приносить тваринних жертв. Замість цього він приходить до “престолу благодаті” (Євр. 4,14-16), безпосередньо Богові визнає свої гріхи й отримує очищення й виправдання (1 Ів. 1,9)! Таким чином, “з-під закону” рятується під крила Божої Благодаті.

У свою чергу Благодать навчає послуху Закону, застерігаючи перед свідомими й добровільними гріхами: «Бо коли ми добровільно грішимо після того, як одержали пізнання правди, то нема більше жертви за гріхи; а є якесь страшне очікування суду і палаючого вогню, що має пожерти противників» (Євр. 10,26-27)!

Доданий закон

Послання до Галатів

«А що ж тоді закон? Його додано із-за переступів, доки не прийде потомство, якому була дана обітниця, проголошена ангелами через посередника» (Гал. 3,19).

Коли в контексті всього, що вище сказано, глянемо на цитований текст Послання до Галатів, то без труднощів зауважимо, що тут мова про закон, який був «доданий із-за гріха», тобто Церемоніальний Закон. З цієї причини апостол Павло одразу сказав, що цей “доданий закон” мав своє значення до часу пришестя «насіння», тобто до часу Жертви Ісуса Христа!

Показаний нижче «діалог» допоможе краще зрозуміти цю справу:

Питання: Що таке гріх?
Відповідь: Це порушення Закону Божого (1 Ів. 3,4).
Питання: Чи могли б ми говорити про гріх та грішника й відповідальність за скоєний вчинок, якби не було Закону?
Відповідь: Ні, бо «гріх не рахується, коли нема закону» (Рим. 5,13).
Питання: Чи від створення світу й до Синаю люди чинили гріх і несли за нього відповідальність?
Відповідь: Так, саме так і було (див. Бут. 4,13; Бут. 6,5.11-13; Бут. 9,21-27).
Питання: Чи маємо біблійні докази того, що Божі люди патріархального періоду знали та зберігали моральні закони?
Відповідь: Так, Біблія дає багато прикладів (див. Бут. 26,5; 39,9);
Питання: Чи до Синаю були відомі й використовувалися церемоніальні правила та приписи; чи існували храм і служіння в ньому, а також інші правила цієї частини Закону? Відповідь: Ні, вони були введені тільки від Синаю (див. Вих. 12,1-51; розділи 25-40; майже вся книга Левіт).

Ось що з цього випливає:
Оскільки “гріх є порушенням Закону” (1 Ів. 3,4), а Біблія говорить про гріх чітко вже з перших сторінок; якщо “гріх не рахується (не обтяжує людину) там, де немає закону” (Рим. 5,13), а Біблія відповідальністю за гріх обтяжує людей вже з самого початку, то стає очевидним, що: найперше існував Закон – у даному випадку мова йде, зрозуміло, про етично-моральні закони; порушення етично-моральних законів стягувало на людей гріх і прокляття смерті; із-за цього на певному етапі додано церемоніальні закони, щоб вони символічно виправдовували грішників до часу складання Ісусом Христом досконалої жертви за гріхи.

А якщо хтось хотів би твердити, що цей “доданий закон” (Гал. 3,19) – це етично-моральні правила (у тому числі й Декалог) і що вони діють тільки від гори Синай, то він повинен був би визнати, що в патріархальний період, а також і протягом усього Євангельського періоду, нічого не можна кваліфікувати як гріх і нікого з людей не можна вважати грішними, ні притягувати до відповідальності!

Текст Гал. 3,19 можна також зобразити у схемі:

Створення світу – гріх (виправдання по вірі на підставі вчинків) – Мойсей (виправдання за допомогою церемоніального закону) – Голгофа (виправдання через Христа).

У свою чергу моральний Закон Божий існував в усі періоди людського буття.

Ця схема показує нову ситуацію, яка виникла після смерті Ісуса й різницю в значенні церемоніального закону. Вона також пояснює, у якому розумінні Ісус Христос є “кінець закону” (Рим. 10,4). Без сумніву, в Ісусі Христі знайшла своє виконання тільки церемоніальна (обрядова) частина Закону Божого. Сталося так тому, що в Його жертві здійснилися всі обрядово-ритуальні, а значить, символічні постанови Закону. У Ньому кожен грішник, що кається, буде повністю очищений (виправданий): “Бо кінець закону – Христос, щоб був виправданий кожен, хто вірить” – Рим. 10,4)!

Послання до євреїв 10,1-18 глибоко аналізує й висвітлює це питання. Автор послання стверджує, що Жертва Ісуса Христа була встановлена замість всіх тіньових, інституційних положень Закону: «Жертви й приношення Ти не схотів, але тіло Мені приготував… Ось іду, щоб виконати волю твою. Скасовує він перше (виправдання в крові тварин, що приносились в жертву за Законом), щоб поставити друге (очищення кров’ю Ісуса Христа). Силою тієї волі ми освячені приносом тіла Ісуса Христа раз назавжди». (Євр. 10,5.9-10)!

Закон не може нікого виправдати!

З огляду на те, що ми намагаємося виконувати всі Божі заповіді, а також переконуємо інших у необхідності цього, часто стикаємося з обвинуваченнями: «Ви, що шукаєте в законі оправдання, від Христа відлучилися, від благодаті ви відпали». (Гал. 5,4). А наскільки справедливим є таке звинувачення? Чи процитований вірш дійсно має таке значення?

Щоб зрозуміти цей вислів апостола Павла, нагадаємо три основні факти:

Факт перший. Моральні Закони Бога, дані людству, визначають, що є добро і що зло: “законом пізнається гріх” (Рим. 3,20; пор. Рим. 7,7).

Факт другий. Коли Біблія говорить про виправдання, тоді маємо справу із вже вчиненим гріхом. Отже, виправдати означає очистити, звільнити, повернути грішника до стану первинної гармонії з Богом, який через гріх був порушений. Цього не може зробити етично-моральний Закон. У часи Старого Заповіту цю роль виконували богослужбові, церемоніальні закони й правила. Виправдання грішників відбувалося через жертви тварин (див. Лев. 4,27-35).

Факт третій. Від моменту жертви Ісуса Христа, “виправдання законом” (тобто за допомогою ритуалу жертвопринесення) було замінено виправданням у крові Сина Божого (Рим. 3,23-26). Доказом цього було розірвання завіси в храмі на момент смерті Ісуса Христа (Мат. 27,50-51).

Між тим у часи Апостолів люди продовжували виправдовуватись “законом”. Найперше, це були ті з євреїв, які не визнали в Ісусі Месію; вони зшили завісу храму, що відокремлювала “святеє” від “святая святих”, і продовжували, як і раніше, приводити до храму тварин, бажаючи таким чином досягти очищення (виправдання) від гріха.

Гірше, що в якийсь момент так само почали поводитися так звані юдаїзуючі християни, яких намовили до цього фальшиві вчителі, які дістались, зокрема, церкви в Галатії. Апостол Павло заявив, що ці вчителі “вкрались в церкву” (Гал. 2,3-5), і там почали поширюватися погляди, згідно з якими кожен язичник, перш ніж стати християнином, спочатку мав стати юдеєм. Тобто прийняти обрізання, а також дотримуватися всіх обрядових законів, а також святкувати символічні свята й пов’язані з ними обряди (“дні, місяці, пори та роки” – Гал. 4, 9-11; пор. Лев. 23,4-44; Числ. 28-29 розділи).

Що гірше, деякі з цих учителів дійшли навіть до того, що рекомендували віруючим у Христа “виправдання через закон” (пор. Лев. 5,17-19; пор. Гал 5,4), тобто складання тварин у жертву за гріх!

Не дивно, що толерантний в іншому випадку апостол Павло (пор. Рим 14,1-23) виступив проти цих учителів настільки суворо (Гал. 2,5; Дії 15,1-2), а їх послідовників рішуче застеріг від трагічних наслідків такого вчення (Гал. 4,11; Гал. 5,4).

Тому що такими є факти: якщо хтось, незважаючи на досконалу жертву Сина Божого (Євр. 10,1-18), хоче й далі приносити в жертву тварин (виправдовуватись законом), він позбавляється Христа; позбавляє себе Божої благодаті, а його поведінка ображає жертву Спасителя!

В іншому місці апостол Павло пише, що «Бо якби був даний закон, здатний оживляти, тоді й праведність була б від закону» (Гал 3,21). Однак оскільки такого закону не було і немає, тому й виправдання від гріха, що здійснювалось колись за допомогою тваринних жертв, у Новому Заповіті можливо виключно завдяки вірі в жертву Сина Божого (Рим. 3,21-26)!

А що з християнським послухом?

Християнин, спасенний “даром по благодаті через віру” (Еф. 2,89), повинен однозначно відповісти на питання: чи, будучи очищений кров’ю Ісуса Христа, може, як і раніше, легковажно грішити, тобто недооцінювати й порушувати заповіді Божого Закону (1 Ів. 3,4).

Це абсолютно закономірне питання. Його, у свій час, двічі задавав й апостол Павло. «Що ж скажемо? Позостанемся в гріху, щоб благодать примножилась? Чи будемо грішити, бо ми не під Законом, а під благодаттю?» (Рим. 6,1.15). Павло одразу дає на нього однозначну відповідь: “Зовсім ні!”

Думка Слова Божого в цьому питанні проста й недвозначна. Її можна виразити в трьох пунктах:

1. Кожен, хто на основі своєї віри в рятівну силу крові Христа досягає виправдання від гріха, повертається до стану початкової гармонії з Богом ( Рим. 5,1-2).
2. Однак цей стан може бути зруйнований внаслідок вчинення такого гріха (1 Ів. 3,4).
3. Якщо хтось згрішив ненавмисне й після того визнав свій гріх, він отримує прощення (1 Ів. 1,9; 1 Ів. 2,1-2).

А якщо це свідомий і добровільний гріх, який є вираженням зневаги божественної благодаті, його наслідком може бути вічна смерть (Рим. 6,15; Євр. 10,26-31).

Вище я представив біблійні, одночасно раціональні причини, чому ми повинні остерігатися зневаги чи порушення Божих заповідей. Тут хочу підкреслити, що з того факту, що “гріх є порушенням закону” (1 Ів. 3,4; Рим. 7,7.12), виникає, що у всіх текстах, де Слово Боже наголошує на необхідності утримуватися від гріха, ми також покликані дотримуватися Божого Закону!

Це правда, що Бог у великій своїй милості щодня прощає нам наші падіння, які ми визнаємо (1 Ів. 1,7-10). Однак чи стосується це людей, котрі, як запрограмовані, свідомо, добровільно й завзято нехтують і порушують Закон Божий (Євр. 10,26-31)?!

Божі Закони вписані до серця.

Та є ще одна, надзвичайно важлива, а насправді найважливіша обставина. У пророцтві Єремії Бог заповів, що укладе з синами Ізраїля Новий Заповіт, відмінний від того, який Він уклав з ними після виходу з Єгипту, котрий вони порушили: «Бо це ось отой Заповіт, що його по цих днях складу з домом Ізраїля, каже Господь: Дам Закона Свого в середину їхню, і на їхньому серці його напишу, і Я стану їм Богом, вони ж Мені будуть народом!» (Єр. 31,31-33).

Цей передбачений Заповіт затвердила кров Агнця Божого, Ісуса Христа, про що у двох місцях пише автор Послання до Євреїв 8,6-13; Євр. 10,11-18. З тих пір ми, як діти Божі, вслухаючись у бажання своїх, відроджених з Духа Святого, сердець, відчуваємо необхідність дотримання Закону Божого. Цей послух не тільки з необхідності. Він не ґрунтується виключно на раціональних, інтелектуальних передумовах. Даний послух виникає з глибокої внутрішньої потреби серця. Він є вираженням нашої любові до Небесного Отця і Господа Ісуса Христа! Він також є доказом того, що ми дійсно стали “учасниками Божої істоти” (2 Пет. 1,4), а значить, що ми думаємо й відчуваємо подібно, як Бог. І це Він через Святого Духа робить нас здатними дотримуватись Закону!

Я далекий від того, щоб засуджувати кого-небудь. Але, стоячи на біблійному ґрунті, хочу чесно сказати, що всі ті, хто нехтує будь-якою заповіддю Декалогу й нахабно її порушує, так насправді не пізнав Бога і не дозволив Йому вписати у своє серце Його Закони. Закони Господні у серці людини є суттю Нового Заповіту й доказом нового народження.

Усі вони ще живуть, принаймні частково, за тілом. А той, хто живе за тілом, не здатен жити за Законом Божим: «думка бо тілесна ворожнеча на Бога, бо не кориться Законові Божому, та й не може. І ті, хто ходить за тілом, не можуть догодити Богові. А ви не в тілі, але в дусі, бо Дух Божий живе в вас. А коли хто не має Христового Духа, той не Його» (Рим. 8,7-9).

Життя в Дусі – це життя в покорі Божій волі, життя за Законом Божим. І саме до такого життя ми покликані: «Тут терпеливість святих, що додержують заповіді Божі та Ісусову віру!» (Об. 14,12). При цьому ми повинні пам’ятати, що ті, хто так діють, викликають гнів сатани: «І змій розгнівався на жінку, і пішов воювати з рештою її насіння, яке зберігає Божі заповіді і має свідоцтво Ісусове» (Об. 12,17).

Вибір, як завжди, належить людині. Однак, вибираючи, потрібно пам’ятати, що наслідки цього рішення мають вічний характер!

Виправдання й освячення

«Відповів їм Ісус і сказав: Наука Моя не Моя, а Того, Хто послав Мене. Коли хоче хто волю чинити Його, той довідається про науку, чи від Бога вона, чи від Себе Самого кажу Я» (Ів. 7,17).

– Ми спесенні “благодаттю через віру, … то дар Божий”! Ніхто не може «заслужити» собі спасіння! Отже, говорити про необхідність дотримання Божого Закону є непорозумінням!

– Писання чітко говорить, що “ніхто не оправдається перед Ним (Богом) ділами закону”!

– Усі заповіді Декалогу містяться у двох заповідях любові; так що хто дійсно любить Бога понад усе, а ближнього свого як самого себе, той не мусить дотримуватися десяти заповідей!

– Хочете дотримуватися Закону? Хіба апостол Павло не говорить, що «закон не даний для праведника, але для беззаконних і непокірливих, безбожних і грішників, несправедливих і нечистих, для тих, що ображають батька й матір, для душогубців, розпусників, мужоложців, розбійників, ошуканців, кривоприсяжників і для всього іншого, що противиться здоровому навчанню»? До якої з цих категорій людей ви себе відносите!?

Хто з нас, людей, що люблять Бога й поважають Його Святий Закон, не зустрічався з такими закидами та аргументацією?

Прямо або натякаючи, особисто й публічно, словом живим і друкованим багато щирих християн доводять нам, що якщо хочемо дотримуватися Божих Заповідей Десятислів’я, то ми:

– хочемо досягти спасіння власними вчинками,
– знехтували Жертвою Ісуса Христа,
– не маємо любові,
– звертаючи увагу на Божий Закон, зокрема Декалог, ми стали в ряд Божих ворогів!
…Список звинувачень та докорів є досить довгий.

А як це насправді? Чому ми цінуємо й намагаємося дотримуватись Божого Закону? Невже ми не розуміємо, чи не хочемо визнати, що спасіння – це дар Божої Благодаті, а не заслужений результат?

Варто розібратися в цьому питанні.

Є два біблійні терміни, які в цьому нам допоможуть. Одним з них є виправдання, другий же – освячення.

Виправдання

«Тим то як через одного чоловіка ввійшов у світ гріх, і з гріхом смерть, і таким чином смерть перейшла на всіх людей, бо всі згрішили» (Рим. 5,12); «Всі бо згрішили й позбавлені слави Божої, і оправдуються даром Його ласкою, що через відкуплення, в Ісусі Христі: якого видав Бог як жертву примирення, в Його крові…» (Рим. 3,23-25).

Значення якогось слова може бути помилковим. Коли ми думаємо або говоримо про когось, хто ‘виправдовується’, маємо на увазі людину, яка намагається перекласти відповідальність за невиконання своїх обов’язків на несприятливі обставини або на інших людей.

Це, одначе, не біблійне значення даного терміну. Коли Біблія говорить про виправдання, по суті має на увазі щось інше, ніж це зазвичай вважається.

Під цим терміном виправдання Біблія розуміє всі ті способи, що були задіяні для того, щоб грішник був очищений від вчиненого гріха. У Посланні до Римлян читаємо: «Всі бо згрішили й позбавлені слави Божої, і оправдуються даром його ласкою, що через відкуплення, в Ісусі Христі» (3,23-24).

У часи Старого Заповіту, виправдання грішників здійснювалося через кров замісної, у той час, тваринної жертви. Причому, основною умовою для виправдання (очищення від скоєного злочину), було визнання своєї провини; грішник повинен був визнати себе винним, а потім, приносячи жертву, публічно признавався у скоєному злочині: «Коли хто несвідомо згрішить і зробить щось, чого не годиться робити, що забороняють Господні заповіді, він провиниться, і гріх тяжітиме на ньому; нехай він принесе священикові в жертву за відшкодування барана з отари, без вади, по твоїй оцінці, а священик спокутує за нього його провину, що нею несвідомо провинився, і проститься йому. Це жертва за відшкодування; бо направду він провинився перед Господом» (Лев. 5,17-19).

Старозавітня церемонія очищення (виправдання) і жертвопринесення для виправдання грішників були символом і прообразом реального виправдання в крові Сина Божого, Ісуса Христа, “Агнця Божого, що бере на себе гріхи світу” (Ів. 1,29; пор. Іс. 53,6-7).

Саме Він, коли сповнився час (Гал. 4,4), узяв на себе, на своє тіло, гріхи всіх нас (1 Пет. 2,24). Він був “зроблений гріхом за нас, щоб ми в ньому стали праведними перед Богом” (2 Кор. 5,21). Він забрав нашу гріховність, нашу скверність та нечистоту! Він обдарував нас виправданням, чистотою й святістю: “а з Нього ви в Христі Ісусі, який став нам мудрістю від Бога, праведністю, і освяченням, і відкупленням.” (1 Кор. 1,30)!

Виправдання – це дар Божий для людей!

Ніхто з нас не заслужив цей дар! Ніхто його не заробив! І заробити не може! Це дар благодаті – нічим не заслуженої Божої прихильності щодо зіпсованого творіння: «Бо спасенні ви благодаттю через віру, а це не від вас, то дар Божий, не від діл, щоб ніхто не хвалився» (Еф. 2,8-9).

Всі, хто має намір купити собі спасіння якими-небудь релігійно-аскетичними практиками, чи то молитвами, постами та прощами, бичуваннями та зреченнями, чи будь-яким іншим способом, нехай припинять даремні старання! Це також стосується і всіх тих, хто з цим наміром намагається дотримуватися десяти Божих заповідей!

Ніхто з синів першого Адама не виконував досконало Божий Закон, тому над кожним нависла загроза смерті (Рим. 3,10; 5,12; 6,23). Залишені на самих себе, на власні зусилля, ми безпорадні, як діти, були б засуджені до вічної смерті.

Спасіння не можливо ні купити, ані заслужити! Воно – дар благодаті – незаслужений дар Його любові! Нам потрібно тільки простягти руки і взяти цей дар вірою. Це ж бо віра є причинним фактором; особиста віра людини в Ісуса Христа приносить грішникові виправдання в Його крові! «Бо всі згрішили, і позбавлені Божої слави, отримуючи виправдання даром, благодаттю його, через відкуплення у Христі Ісусі. Якого Бог дав у жертву умилостивлення в крові його через віру…» (Рим. 3,23-25); «Бо спасенні ви благодаттю через віру, а це не від вас; Божий дар; Не від справ, щоб ніхто не хвалився» (Еф. 2,8-9).

Освячення

Той факт, що ми виправдані даром по благодаті через віру, привів багатьох християн до висновків, що різко відрізняються від вчення Ісуса Христа і його Апостолів.

Багато хто неприйнятно применшив це питання, твердячи, що щоденне життя віруючого не впливає на його спасіння. Мовляв, достатньо мати тільки віру в те спасіння, яке Христос звершив на хресті. Деякі схиляються прямо до абстрактної точки зору, мовляв, для спасіння достатньо лише “закликати Ім’я Господа”. У результаті таких поглядів, християни, що додержують Заповіді Божі, вважаються такими, що намагаються виправдатися своїми вчинками, а їх вірність Божому Закону вважається чимсь дуже поганим, а навіть грішним!
А як є насправді? Що на цю тему говорить Новий Заповіт?

Як Ісус Христос, так і Апостоли про це говорять дуже чітко й однозначно, неодноразово підкреслюючи необхідність виконувати Божі Заповіді, бо ж вони є дороговказам в духовному житті.

Ось одне з таких висловлювань, у якому Ісус звертається до тих, що не тільки в Нього вірили, але й діяли з вірою й силою Його Імені: «Не кожен, хто каже мені: Господи, Господи, увійде до Небесного Царства, але той, хто виконує волю мого Батька, який на небі. Багато хто мені скаже того дня: Господи, Господи, чи не твоїм ім’ям ми пророкували, чи не твоїм ім’ям бісів виганяли; чи не твоїм ім’ям численні чуда створили? Тоді скажу їм: Я вас ніколи не знав, відійдіть від мене ви, що чините беззаконня» (Мат. 7,21-23)!

Іншого разу (Мат. 19,16-22), відповідаючи на питання про умови спасіння, Ісус вказує на дві важливі речі. Перша з них – це елементарний обов’язок віруючих – дотримання заповідей Божих. «Як хочеш увійти до життя, додержуй заповідей». А друга – бажання досягти досконалості, що, на думку Ісуса, означає готовність до самопожертви, іноді надзвичайної. «Якщо хочеш бути досконалим, піди та продай своє майно, роздай бідним, і матимеш скарб на небі; а тоді йди за Мною»!

Щодо цього конкретно висловився апостол Павло. Спочатку він вказав на необхідність порівняти своє життя з Божими заповідями й обов’язок їх дотримання: «Але я не знав гріха, як тільки через закон: бо ж я не знав би пожадливості, коли б закон не наказав: «Не пожадай!» (Рим. 7,7). «Обрізання ніщо, і ніщо необрізання, а важливе дотримування Божих заповідей» (1 Кор. 7,19).

А потім Павло вказує на необхідність контролю своєї поведінки, щоб не втратити спасіння, яке дане даром через благодать: «Хіба не знаєте, що ті, що біжать на перегонах, – вони всі біжать, але нагороду одержує один? Тож біжіть, щоб і ви (її) здобули! Кожний, хто змагається, стримується від усього. Вони – щоб одержати тлінний вінець, ми – щоб нетлінний. Тому я біжу не навмання і борюся не так, щоб тільки бити повітря. Я приневолюю і приборкую моє тіло, щоб, проповідуючи іншим, не стати самому негідним» (1 Кор. 9,24-27)!

Якщо у справі виправдання від скоєного гріха ніхто з нас не в змозі нічого зробити (крім, звичайно, визнати гріх і просити про прощення), то в житті дійсно новонародженої людини поруч з вірою дуже важливими, навіть необхідними є правильні вчинки, що випливають з цієї віри. Дуже чітко підкреслив це у своєму Посланні апостол Яків: «Яка користь, брати мої, коли хтось каже, що віру має, а діл не має? Чи віра може його спасти? Коли [ж] брат або сестра будуть голі й позбавлені щоденної їжі, а їм хтось із вас скаже: Ідіть з миром, грійтеся та їжте, але не дасть їм потрібного для тіла, – яка з цього користь? Так і віра, коли нема діл, є мертвою в собі. Але хтось скаже: Маєш віру, а я маю діла, покажи мені твою віру без діл, а я покажу тобі [мою] віру з моїх діл. Чи віруєш ти, що один Бог? Добре робиш. Але й біси вірять і тремтять. Чи ж не хочеш зрозуміти, о марна людино, що віра без діл мертва?» (Як. 2,14-20)

Можна було б згадати ще багато текстів Святого Письма на цю тему. Усі вони переконують нас у необхідності слухатися Бога, акцентуючи на дотриманні десяти Божих заповідей.

Апостол Іван: «З того знаємо, що ми його спізнали, коли ми заповіді його бережемо. Хто каже: «Я його знаю», і заповідей його не зберігає, той неправдомовець і в тому правди немає. А хто береже його слова, в тому любов Божа справді досконала. З того й знаємо, що ми у ньому. Хто каже, що в ньому перебуває, повинен так поводитись, як він поводився. Любі! Не нову заповідь вам пишу, але давню, що ви одержали спочатку. Ця давня заповідь – слово, що ви чули» (1 Ів. 2,3-7).

Апостол Яків: «Бо хто ввесь закон дотримає, а прогрішиться лише в одному, – стає у всьому винуватий. Бо хто сказав: «Не чини перелюбу», сказав також: «Не вбивай». Коли ж не чиниш перелюбу, але вбиваєш, ти стаєш порушником закону» (Як. 2,10-11).

Книга Об’явлення так характеризує народ Божий Нового Заповіту: «і Тут виявиться вірність святих, що додержують заповіді Божі та Ісусову віру!» (14,12); вказує також на основних противників сатани: «І розлютився дракон на жінку і пішов воювати проти решток її нащадків, що зберігають заповіді Бога і мають свідчення Ісуса Христа» (12,17)!

Це все, що ми дізналися про необхідність виконання добрих вчинків – у тому числі й необхідність дотримуватися всіх заповідей Божого Декалогу – не пов’язане з нашим виправданням, але з необхідністю освячення нашого життя.
Виправдані, ми були “даром по благодаті через віру” (Еф. 2,8-9), і єдине, чого Бог очікує від нас, – саме міцна віра, яка веде нас з довірою “до престолу благодаті” (Євр. 4,16)! А коли вже ми стали дітьми Божими в нашому новому житті віри, ми зобов’язані робити добрі справи: «Бо ми – його творіння; ми створені в Христі Ісусі для добрих діл, які наперед приготував Бог для нас, щоб ми їх виконували» (Еф. 2,10). Хіба випадковим є те, що апостол Павло говорить про значення благодаті й добрих вчинків в одному тексті? Добрі вчинки йдуть у парі з Божою благодаттю (Еф 2,8-10). Ті, хто вбиває клин між вірою та вчинками, повинні добре про це подумати!

У процесі освячення важливу роль відіграє послух святим і незмінним заповідям Божого Декалогу. Десять Заповідей, які колись Господь власноруч написав на кам’яних таблицях, сьогодні через Святого Духа Він пише “на тілесних скрижалях серця” своїх вірних дітей (2 Кор. 3,3; Євр. 8,8-10; Євр. 10,15-17; пор. Єр. 31,31-33).

Виконання добрих, угодних Богу, згідних з Його заповідями вчинків є природним наслідком народження від Духа Святого. Таким чином, ми стаємо “учасниками Божественної природи” (2 Пет. 1,4), приймаючи від Бога Його думки, бажання й прагнення, що має вплив на наше життя. А якщо Бог Свою волю й Своє вподобання щодо нас передав у Своїх заповідях, законах і в біблійному вченні, то очевидно, що тільки такий спосіб життя, який це враховує і поважає, Йому є приємним.

У висновку цього міркування хотів би зацитувати два тексти:

«Як слухняні діти, не потураючи колишнім вашим похотям, як то було за вашого незнання, але як Той, Хто вас покликав – святий, так само й ви самі усім вашим життям станьте святі, написано бо: «Ви будете святі, бо Я святий.» І коли Отцем звете Того, Хто без уваги на особу буде судити кожного за його вчинками, то поводьтеся з острахом за час вашого вигнання» (1 Пет. 1,14-17);

«З усіма дбайте про мир та про святість, без якої ніхто Господа не побачить» (Євр. 12,14)!

Християни «померли для закону»

Послання до Римлян

«Чи ви не знаєте, браття, бо говорю тим, хто знає Закона, що Закон панує над людиною, поки вона живе? Бо заміжня жінка, поки живе чоловік, прив’язана до нього Законом; а коли помре чоловік, вона звільняється від закону чоловіка. Тому то, поки живе чоловік, вона буде вважатися перелюбницею, якщо стане дружиною іншому чоловікові; коли ж чоловік помре, вона вільна від Закону, і не буде перелюбницею, якщо стане за дружину іншому чоловікові. Так, мої браття, і ви вмерли для Закону через тіло Христове, щоб належати вам іншому, Воскреслому з мертвих, щоб приносити плід Богові. Бо коли ми жили за тілом, то пристрасті гріховні, що походять від Закону, діяли в наших членах, щоб приносити плід смерти. А тепер ми звільнились від Закону, умерши для того, чим були зв’язані, щоб служити нам обновленням духа, а не старістю букви» (Рим. 7,1-6).

Сьомий розділ Послання апостола Павла до Римлян створює екзегетам багато труднощів. Це чітко видно, коли вони силкуються пояснити даний текст. У коментарі, присвяченому цьому розділу, Вільям Барклі пише в передмові: «Павло мало коли писав так важко і складно, як в цьому уривку. Чарльз Додд, англійський богослов, говорить, що для його дослідження нам потрібно забути, що Павло говорить, і спробувати з’ясувати, що він мав на увазі під цим». (Послання до Римлян, розділ 7).

При всій повазі до популярного коментатора й цитованого ним автора, зазначена пропозиція не здається розумною. Якщо ж їм важко зрозуміти конкретні слова Павла, то як же зрозуміють його думки? Перехід від конкретики в туманне середовище припущень і здогадок не сприяє, як мені здається, правильному зрозумінню цього фрагменту Слова Божого.

Особисто я не бачу підстав для припущень, що Апостол Народів, думав про щось інше, ніж написав. Його слова і приклади, на які він посилається, можливо, в багатьох випадках і важко зрозуміти, однак зрозуміти можливо! Аж ніяк не може бути розбіжності між тим, про що він думав, і тим, що писав у сьомому розділі Послання до Римлян. Його “складна мова” все ж є “мовою мудрості” (пор. 2 Пет. 3,15-16; 1 Кор. 12,8).

Легко помітити, що висновки коментаторів є результатом їх пізнавального методу й прийнятого раніше способу мислення. А вони зводяться до майже повного заперечення Божого Закону. За їх словами, цей Закон є злом і перешкодою, яку Ісус Христос успішно усунув з дороги Своїх послідовників. Вони кажуть, що Закон втратив своє значення й учні Ісуса не повинні на нього зважати. “Дотримуватись Закону і належати до Христа – це дві взаємовиключні протилежності”, – писав Ян Нємчик у своєму коментарі до Послання до Римлян.

У цій ситуації не дивно, що багато чесних, але, на жаль, необізнаних християн, повторюють помилки своїх духовних лідерів. На їх думку, Закон Божий – це нестерпний тягар, непотрібна ноша, велика перешкода на шляху віри. На їхню думку, лозунгом християн має бути: “Вільні від Закону!”, що значить: «не зобов’язані дотримуватися Божих Заповідей!»

Повернімося однак до суті. Про що ж пише апостол Павло в Посланні до Римлян 7,1-6? Щоб відповісти на це питання, ми повинні спочатку зрозуміти, яке значення мав Закон для правовірного ізраїльтянина.

Закон в очах євреїв

У Втор. 4,5-8 читаємо: «Дивіться, навчив я вас постанов та законів, як наказав мені Господь, Бог мій, чинити так серед того Краю, куди ви входите, щоб посісти його. Бережіть і виконуйте їх, бо це мудрість ваша та ваш розум на очах народів, що вислухають усіх постанов тих та й скажуть: Тільки він мудрий та розумний народ, цей великий люд! Бо хто інший такий великий народ, що мав би богів, таких йому близьких, як Господь, Бог наш, кожного разу, як ми кличемо до Нього? І хто інший такий великий народ, що має постанови й закони такі справедливі, як увесь той Закон, що я даю перед вами сьогодні?»

Для євреїв Закон був усім.

Він визначав їх поведінку від народження і до смерті. День за днем, майже годину за годиною, всі дії, кожна сфера їх діяльності, без залишку були керовані його вказівками та вимогами.

Коли правовірний єврей читав в Законі: «Ви виконуватимете устави Мої, і будете додержувати постанови Мої, щоб ними ходити. Я Господь, Бог ваш! І будете додержувати постанов Моїх та уставів Моїх, що людина їх виконує й ними живе. Я Господь!» (Лев. 18,4-5), то розумів, що його земне благополуччя та вічне спасіння, залежить виключно від чіткого виконання всіх норм Закону.

Таким чином, Закон об’єктивно став абсолютною цінністю, доленосною в питаннях життя і смерті, а в суб’єктивній свідомості ізраїльтянина, його власні старання забезпечували йому благополуччя й спасіння, а недбалість і невірність накликали велику загрозу на це благополуччя й спасіння.

Цей законницький погляд на Закон і його фактичний апофеоз були, з одного боку, символом того часу і людей, а з іншого – доказом відсутності розуміння євреями ролі й функції Закону Божого, а також доказом нерозуміння суті гріха й можливості його знищення через єдину гідну жертву – жертву Сина Божого.

Звичайно, це так виглядає для нас – християн, які зрозуміли важливість Жертви, принесеної на Голгофі. Для нас позиція євреїв є незрозумілою й неприйнятною. Не забуваймо однак, що ортодоксальний єврей, позбавлений цього знання й віри, думав саме такими категоріями.

Божий шлях порятунку людства

Прийняття Христа як Спасителя викликало потрясіння й революцію в способі мислення кожного наверненого єврея. Раптом він довідувався (а цю істину з силою звіщали Апостоли), що спасіння людства здійснюється не через святий Божий Закон, але через жертву Ісуса Христа, і що воно дається від Бога задарма, через благодать!
“І нема ні в кому іншому спасіння, бо немає іншого імені під небом, даного людям, яким належало б нам спастися” (Дії 4,12)!

«Бо ви спаслися ласкою через віру: і це не від вас, це – Божий дар. Не від діл, – щоб ніхто не хвалився» (Єф. 2,8-9)!

Апостол Павло, який зрозумів таємницю, що “споконвіку була замовчувана” (Рим. 16,25-26), що в Христі Бог благодаттю рятує віруючих, як з євреїв, так і з язичників, з надзвичайною гордістю звіщав цю істину всім людям. Це не було легким завданням. Бо ж, насправді нелегко змінювати усталені та освячені віковічною традицією, закладені глибоко в розумі погляди людини. Тим паче, що правовірний єврей звик у всьому посилатися на Закон. Зворот: “У законі написано!” вирішував усі сумніви й закінчував усілякі дискусії. Адже у зв’язку з дотриманням приписів і норм Закону СКАЗАНО, що “людині, яка їх виконує, вони дають життя” (Лев. 18,5)!

Знаючи менталітет своїх співвітчизників, апостол Павло обрав дуже розумний спосіб навчання, якого послідовно дотримувався у своїй роботі. Як чудовий знавець Закону, посилався на тексти, які, незважаючи на те, що вони були добре відомі його сучасникам, ймовірно, залишалися непоміченими або недооціненими. Таким чином, направляв їх увагу на два основні біблійні поняття: праведність і досконалість.

Це були відомі визначення. У Книзі Буття щодо Ноя написано: «Ной був чоловік праведний і досконалий між сучасниками; він ходив з Богом». (Бут. 6,9). Причому це сам Бог визнав його праведність (“Я бачив тебе праведним перед лицем Своїм” – Бут. 7,1). Аналогічне свідчення було видано багатьом людям, про що повідомляє Послання до Євреїв в одинадцятому розділі.

Апостол Павло не заперечує та не применшує духовні досягнення чоловіків і жінок віри, описаних в Біблії. Вони залишаються для нього прекрасним прикладом вірних Богові людей. Прикладом і зразком для наслідування. Але Павло хоче сказати, що їх праведність і досконалість були тільки свого роду справедливістю й досконалістю, досяжною для людини в цьому тілі й житті; вершини, яку можна осягнути при повному Божому благословенні та особистому зусиллі.

Однак це не Божий максимум. Це не абсолютна досконалість і праведність. Абсолютна Божа праведність і досконалість для нас недосяжні. Жодна людина не може цього осягнути. Підтверджуючи це, апостол Павло цитує численні висловлювання Старого Заповіту, зокрема Псалми і пророцтва Ісаї, пишучи в Посланні до Римлян:
«То що ж? Маємо перевагу? Зовсім ні! Бо ж ми перед тим обвинуватили юдеїв і греків, що вони всі під гріхом, як написано: «Немає справедливого, ані одного! Немає тямущого, немає, хто шукав би Бога. Усі з дороги збилися, зробилися нікчемні! Немає, хто добро творив би, ані одного! Їхнє горло – гріб відкритий, до обману язик їх схильний, отрута гадюча у них під губами. Уста у них прокльонів повні і гіркоти. Щоб проливати кров, швидкі їхні ноги. На їхніх дорогах злидні і руїна. Вони не відають дороги миру. Немає Божого остраху у них перед очима» (Рим. 3,9-18).

Це не є злісне намагання знайти недоліки й плями на красивому зображенні. Навпаки, це твереза, хоч і неприємна констатація, що навіть найшляхетніші з Божих людей мали моменти слабкості, а іноді, і падіння. Враховуючи, що навіть один-єдиний гріх руйнує статус праведності й тягне за собою смерть, бо “заплата за гріх – смерть” (Рим. 6,23). З жалем потрібно за Апостолом сказати, що немає повністю праведного ні одного! Саме про це переконує апостол, доводячи, що людина здана тільки на себе, у Законі має свого обвинувача (див. Ів. 5,45). А Бог для неї є Суддею: «Ми ж знаємо, що все, що закон говорить, тим, які під законом, говорить, щоб усякі уста замкнулись і щоб увесь світ визнав себе винним перед Богом, бо ніхто не оправдається перед ним ділами закону: законом бо гріх пізнається» (Рим. 3,19-20).

Закон, людина і Христос

Знання вище зазначених фактів дозволяє зрозуміти слова апостола Павла з перших віршів сьомого розділу Послання до Римлян, де показаний зв’язок євреїв із Законом, аналогічний шлюбному.

– Правовірний єврей був пов’язаний з Законом, як подружня пара узами шлюбу. Закон був для нього сьогоденням і майбутнім, дороговказом і захистом, джерелом розради й довіри, надією й порятунком – він був усім світом. Всім.

– Та все ж Закон не був (бо не міг бути!) всім. Він, щоправда, давав знання Божої волі, приводив людину до Бога й навчав святості. Однак він не міг спасти грішника, не міг вирвати його з лап вічної смерті. Більше того, він, як Закон, мусів вимагати смерті винуватця! І тому цей ‘шлюб’ не мав майбутнього. У будь-якому випадку злочин повинен був закінчитися смертю – смертю людини! Посилаючись на це, апостол Павло, безсумнівно, має на увазі дві реальності:

– Біологічну смерть людини, тому що, коли ми вмираємо, закінчується вплив Закону на наше життя.

– Другу смерть. Це є вічна погибель як остаточний наслідок гріха.
Не було іншої перспективи, тому що святий і досконалий Закон Божий мав обмежені можливості:

– він навчав праведного життя (див. Рим. 7,7);

– давав пізнання гріха (див. Рим. 3,20);

– символічним способом вказував на знищення гріха (див. Євр. 10,1).

Проте він не міг нікого цілком виправдати перед Богом, тому що кров тварин не мала сили усувати гріх (Євр. 10,4)!

Ці обмежені можливості Закону має на увазі апостол Павло, коли в Посланні до Галатів пише: «Бо якби був даний закон, здатний оживляти, тоді й праведність була б від закону» (Гал. 3,21).

Але Закон не мав тієї сили, для нього ніколи не була передбачена така функція. Тож він міг довести людину – і насправді доводив – тільки до смерті, на підставі справедливого покарання за вчинений гріх. Панування Закону було абсолютним, безжалісним («Хіба не знаєте, браття, – а звертаюся до тих, хто знає закон, – що закон панує над людиною, доки вона живе?» Рим. 7,1)!

Але ось з’являється Ісус Христос, і раптом ситуація змінюється!

Хода в напрямку смерті зупиняється. Панування Закону закінчується, і непорушні, як здавалося, – відносини із Законом припиняються: «Так само й ви, мої брати, умерли для закону тілом Христовим, щоб належати іншому, воскреслому з мертвих…» (Рим 7,4 ).

Це, дійсно, знаменна й радісна новина! І водночас глибока богословська лекція: Павло не тільки стверджує, що ми померли для Закону – він пояснює також, яким чином, у який момент і чому це сталося: «умерли для закону тілом Христовим»!

Усі погляди були спрямовані на Голгофу! На те місце й на той момент, коли Ісус Христос «Своїм тілом підніс наші гріхи на дерево» (1 Пет. 2,24) і там своєю смертю їх знищив (1 Ів. 3,5).

На Голгофі була реалізована вимога Закону: «Бо заплата за гріх смерть» (Рим. 6,23), і настав час життєдайної Божої благодаті: «а дар Божий вічне життя в Христі Ісусі, Господі нашім!» (Рим. 6,23).

Таким чином, припинився ‘шлюб’ ізраїльтян із Законом. Закон втратив над людиною необмежену владу, він перестав панувати над нею. З часу смерті Ісуса Христа, незважаючи на недосконалість людей, уже не міг вимагати їх смерті, тому що для вірних дітей Божих смерть вже настала – у Тілі Христа!

Відтепер для віруючого Закон вже не є довічним господарем. Тепер уже Господом є Ісус Христос, який воскрес із мертвих. Ті, хто належать до Нього, не будуть нести самі відповідальність за свої гріхи, їм уже не загрожує суд і смерть. Їх воскреслий Господь є гарантом їхнього вічного життя!

Звільнені від Закону, щоб жити для Бога!

З того часу, коли в Біблії говориться, що Закон Божий вже над нами “не панує”, ми розуміємо, що завдяки Ісусу Христу його абсолютна влада над нами (влада смерті) вже закінчилася. Закон не панує, але, як і раніше, виконує свою основну роль; а отже, вказує на те, що добре, а що погано в Божих очах, нормуючи таким чином життя віруючих.

Трагічною помилкою в деяких християнських колах є думка, що слухняність Закону Божому є спротивом щодо Бога. І часто можна почути, що ті, хто намагається дотримуватися Заповідей Божих, стягують на себе невдоволення Боже! Абсурдно? – Звичайно! Але, на жаль, деякі дійсно так думають і говорять!

Так багато хто читає текст Послання до Римлян 7,5-6: «Бо коли ми жили за тілом, то пристрасті гріховні, що походять від Закону, діяли в наших членах, щоб приносити плід смерті. А тепер ми звільнились від Закону, умерши для того, чим були зв’язані, щоб служити нам обновленням духа, а не старістю букви».

Коментарі до цих слів приблизно такі: “Це Закон породжує в людині гріховні бажання й прагнення. І яке щастя, що він був ліквідований Ісусом Христом. Тепер, звільнившись від Закону, можемо без проблем і в повну силу служити Богові!”

Але апостол Павло так не розумів і не вчив.

У наступному, сьомому вірші цього розділу, читаємо його слова: «Що ж скажемо? Чи Закон то гріх? Зовсім ні! Але я не пізнав гріха, як тільки через Закон, бо я не знав би пожадливості, коли б Закон не наказував: Не пожадай». А у дванадцятому вірші: “Тому то закон святий, і заповідь свята, і праведна, і добра”.
Павло розумів, і, у відповідності зі своїм переконанням, вчив, що Закон Божий є незмінно святий, праведний і добрий, і потрібен віруючій людині, бо вчить відрізняти добро від зла, постійно вказує на шлях правди і вчить святості життя!

То що ж означають його попередні слова з Рим. 7,5-6? Чому апостол пише, що, будучи звільнені від закону, ми повинні служити Богові “обновленням духа, а не старістю букви”?

Безсумнівною помилкою було б у “застарілій букві” бачити буквальний зміст Закону, наприклад, десять заповідей. Кожна з Десяти Заповідей за своїм змістом є досконалою, святою й незмінною. Адже їх автором є Всевишній. Він оголосив їх на Синаї і власноруч написав на скрижалях. Кожна з них залишається актуальною – від першої до десятої. Вони не «старіють», постійно свіжі в звучанні та актуальні в значущості, тому що Бог не змінюється (див. Мал. 3,6). Незмінним залишається наш Спаситель (пор. Євр 13,8)! Усе вчення Нового Заповіту це доводить!

Але Біблія дає багато прикладів служіння Богу “за літерою”.

Цей термін завжди відноситься до формального поверхневого виконання Заповідей Божих, до законницького підходу, до одкровення Божої волі. До шанування Бога тільки устами, у той час, як серце залишається холодним і байдужим.

Саме таке служіння засудив у своїх проповідях Ісус, коли, посилаючись на пророка Ісаю, сказав: «Оцей народ устами мене поважає, серце ж їхнє далеко від мене» (Мат. 15,8). А, вказуючи на правильний підхід до кожної заповіді Декалогу, навчав: «Ви чули, що було стародавнім наказане: Не вбивай, а хто вб’є, підпадає він судові. А Я вам кажу, що кожен, хто гнівається на брата свого, підпадає вже судові. А хто скаже на брата свого: рака, підпадає верховному судові, а хто скаже дурний, підпадає гієні огненній» (Мат. 5,21-22); «Ви чули, що сказано: Не чини перелюбу. А Я вам кажу, що кожен, хто на жінку подивиться із пожадливістю, той уже вчинив із нею перелюб у серці своїм» (Мат. 5,27-28).

Євреї часів Ісуса Христа й Апостолів зосередили свою увагу на законницькому виконанні Закону. Були створені сотні додаткових правил – так звані «перекази старших» – і нав’язані народу. У всьому цьому зникла ідея, пропав справжній дух Закону. Через численні правила й приписи вже і сам Закон для пересічного єврея був непосильним тягарем (Мат. 23,4).

Однак цей стан повинен був радикально змінитись.

Уже через пророка Єремію Бог передбачив час, коли Його Закон буде вписаний в людські серця й буде виконуватися з глибоким бажанням: «Ось дні наступають, говорить Господь, і складу Я із домом Ізраїлевим і з Юдиним домом Новий Заповіт. Не такий заповіт, що його з їхніми батьками Я склав був у той день, коли міцно за руку їх узяв, щоб їх вивести з краю єгипетського. Та вони поламали Мого заповіта, і Я їх відкинув, говорить Господь! Бо це ось отой Заповіт, що його по цих днях складу з домом Ізраїля, каже Господь: Дам Закона Свого в середину їхню, і на їхньому серці його напишу, і Я стану їм Богом, вони ж Мені будуть народом!» (Єр. 31,31-33). Автор Послання до Євреїв посилається на ці слова, коли описує новозавітну дійсність, яка настала в Церкві Ісуса Христа (пор. Євр. 8,6-13; Євр. 10,14-18).

І саме ці слова Бога є відповіддю на поставлене раніше запитання, яке значення мають слова Павла з Рим. 7,5-6. Апостол пише, що християнин не повинен дотримуватися Закону Божого лише формально, і що Закон для нього не є лише сухим, бездушним правилом – ‘літерою’. Християнин, говорить Апостол, розуміє буквальний і духовний зміст Закону, і виконує його з глибокої внутрішньої потреби. Натхненням для цього є Божа любов, яку він відчуває у своєму серці через Святого Духа, який дає йому пізнання Божої Істини і який спонукає його до вірності й відданості.

Виправдання й освячення

Те, про що пише апостол Павло у сьомому розділі Послання до Римлян, по суті, виражається у двох термінах, пов’язаних з нашим спасінням. Це виправдання й освячення.

Ці терміни ми розглянули в попередньому розділі, тому тут я хочу тільки нагадати, що під виправданням ми розуміємо все, що сталося, щоб ми очистилися від скоєних гріхів, а під освяченням ми розуміємо постійний процес, що відбувається в новонародженій людині. Це зміна в мисленні, почуттях і поведінці, яка спрямована на оберігання себе від гріха! Іншими словами, виправдання – це справа Божа, яку Він звершив для людини, а освячення – це Божа дія в людині. Виправдання є одноразовим актом, що був звершений на Голгофі, а освячення – це процес, що триває впродовж усього життя віруючого чада Божого.

Щоб бути виправданими, ми не могли зробити нічого, крім визнати себе грішними і в покорі прийти з вірою в рятівну жертву Ісуса Христа до Престолу Благодаті. Виправдання від початку і до кінця є справою «Божих рук». Те, що зробив для нас Господь Ісус Христос, не могли зробити ніхто з людей, ні святий Божий Закон, ніщо інше з Божого творіння, ані в будьякий інший спосіб. Це має на увазі апостол Павло, коли пише: «Бо що було неможливе для закону через неміч тіла, то Бог, пославши свого Сина в подобі гріховного тіла, – в гріху засудив цей гріх у тілі» (Рим. 8,3).

У свою чергу, освячення – це робота, яку Бог здійснює в нас при нашій активній участі. У справі освячення, крім прямого впливу Духа Божого на розум і серце віруючого, цінною допомогою є Закон Божий як Декалог й інші Божі закони, що регулюють життя віруючого, так і все вчення Слова Божого: «Що ж скажемо? Чи Закон то гріх? Зовсім ні! Але я не пізнав гріха, як тільки через Закон, бо я не знав би пожадливості, коли б Закон не наказував: Не пожадай. Тому то Закон святий, і заповідь свята, і праведна, і добра» (Рим. 7,7.12).

Промовиста алегорія

Послання до Галатів

«Скажіть мені ви, що хочете бути під законом: хіба ви не чули закону? Адже написано, що Авраам мав двох синів – одного від рабині, другого від вільної. Але той, що від рабині, народився тілесно, а той, що від вільної, – за обітницею. Розуміти це треба інакше, бо це – два Завіти: один із Синайської гори Агар, що родить у рабство. Агар – це гора Синай в Аравії, відповідає теперішньому Єрусалимові, що перебуває в рабстві разом зі своїми дітьми. А горішній Єрусалим – вільний, він є матір’ю для [всіх] нас. Бо написано: Звеселися, неплідна, що не родила! Вибухни радістю, заклич ти, що в пологах не корчилася; бо набагато більше дітей у покинутої, ніж у тієї, що має чоловіка! Ви ж, брати, є дітьми обітниці за Ісааком. Але як тоді народжений тілесно переслідував духовного, так і тепер. А що каже Писання? – Прожени рабиню та її сина, бо син рабині не буде спадкоємцем нарівні з сином вільної. Отож, брати, ми діти не рабині, а вільної». (Гал. 4,21-31)

Якщо котресь із послань апостола Павла вказує на те, що його автор був равином, то, звичайно, це Послання до Галатів. Саме тут проявив себе відомий в колах равинів принцип, що кожен уривок Писання мав чотири значення.

Це були:
а) Песхат – просте, буквальне значення;
б) Ремац – значення, що напрошується;
в) Деруш – це значення, що вимальовується після ретельного вивчення тексту і
г) Сод – алегоричне значення.

Перші літери цих значень ПРДС є приголосними звуками слова Парадіс, тобто рай. Той, кому вдавалося знайти всі чотири значення, був безмежно щасливим, наче перебував у раю! (В. Барклі, до Галатів, коментар). Слід додати, що “вершиною і підсумком всіх значень” було алегоричне значення.

Апостол Павло був добре освіченим равином, який набував знання й навички “при ногах Гамалиїла” (Дії 22,3). У Посланні до Галатів, ведучи полеміку з “фальшивими братами” (Гал. 2,4.5), тобто з юдаїзуючими християнами, вказав на історію, описану в книзі Буття.

Однак перш ніж подивимося на ту історію, а потім на створену Павлом алегорію, давайте ознайомимося з головною проблемою, з якою апостол бореться в цілому Посланні до Галатів. Бо те, що він прагне передати в цитованій вище перикопі (Гал. 4,21-31), є елементом полеміки і являє собою важливу частину Павлової аргументації для обґрунтування позиції, що в цій полеміці він займає. Тож, залишимося вірними принципу контексту, намагаючись пізнати час і події, які змусили Павла взятися за перо.

Ситуація навернених Євреїв

Коли думаємо й говоримо про Ісуса Христа як Спасителя світу, ми не повинні забувати, що Він був насамперед Месією для синів Ізраїлю! Адже цей народ був першим вибраним Божим народом, якому належали «синівство, слава, заповіти, законодавство, служба, обітниці. Їхніми є батьки, від них же тілом і Христос…» (Рим. 9,4-5)! «Ісус не є засновником нової релігії. Він є Месія Ізраїлю. Ісус виповнює історію Бога, початком якої було покликання Авраама. Хто визнав Ісуса Месією, той належить до Ізраїлю в більшій мірі, ніж той, хто цього не зробив», – справедливо зазначає у своєму коментарі до книги Діянь Вернер де Бур.

Так само зрозуміли це питання і перші навернені з юдеїв. Думка про вихід із спільноти Ізраїлю була їм абсолютно чужою. Вони відчували себе ізраїльтянами, і після прийняття Месії вони хотіли залишитися серед свого народу. Звідси, зокрема, їх присутність у храмі, де разом з усіма ізраїльтянами прославляли Бога. Про це згадує Лука в Дії 2,46. Крім того, читаємо, що вони збиралися на “ламання хліба по домівках”. Це вказує на те, що перші послідовники розп’ятого Месії прагнули перебувати також у своєму товаристві, що вони й робили. Що саме так і було, свідчить також той факт, що протягом тривалого часу християн вважали однією з єврейських сект.

Однак ситуація почала дуже швидко ускладнюватись. Ортодоксальне єврейське середовище розпочало застосовувати репресії проти послідовників Ісуса. Визнання “повішеного на дереві” прирівнювалося до виключення з синагоги, викликало гоніння та утиски, в’язницю або вигнання. Те, що дозволяв собі Савл із Тарсу, перш ніж став Апостолом Павлом, є тому яскравим прикладом (чит: Дії 7,54-60; Дії 9,1.2; Дії 22,3-5; Дії 26,1-11; пор. Гал 3,13).

Але не тільки про особу Месії велася суперечка. Насамперед йшлося про шлях (спосіб) спасіння.

Ортодоксальні євреї розуміли, а вчення в синагогах їх у цьому переконанні стверджувало, що їх спасіння залежить тільки від суворого й найдрібнішого виконання правил Закону, який був для них абсолютною цінністю, доленосною в питаннях життя і смерті, а в суб’єктивній свідомості ізраїльтянина його власні старання забезпечували йому благополуччя й спасіння. Це законницький погляд на Закон і його фактичний апофеоз були, з одного боку, символом того часу й людей, а з іншого – доказом відсутності розуміння євреїв ролі й функції Закону Божого, а також доказом нерозуміння суті гріха й можливості його знищення через єдину гідну жертву – жертву Сина Людського.

Визнання Ісуса Христа за Месію й прийняття його жертви для загладжування гріха ламало це переконання. Раптом виявлялося, що ніякі людські зусилля, жодна принесена в храмі жертва не в змозі забезпечити нікому спасіння! Євангельська звістка проголошувала, що спасіння можна досягти лише в імені Ісуса Христа, завдяки Його невинній крові, пролитій на Голгофі, і що спасіння доступно для кожного на основі його особистої віри! Таким чином, Бог виконав Свою обітницю про відкуплення падшого роду людського!

Читаючи Новий Заповіт, бачимо, як важко було корінним ізраїльтянам зрозуміти цей простий принцип спасіння. І мова не йде про тих з них, які відкидали Ісуса Христа. Також ті, хто приймав Його, мали великі труднощі із розумінням виправдання “незалежно від закону” (Рим. 3,21), задарма, у Його крові. Більш ранній, понад тисячолітній принцип і практика, яких їх вчили і в яких вони постійно брали участь, домінували в їх мисленні. Різні теж були їхні надії, які вони пов’язували з Месією; адже вони мріяли про велич Ізраїлю і його панування над світом, яке Месія повинен був очолити. Нелегко їм тоді було прийняти Його як “Страждаючого Раба”, як жертовного “Агнця, який бере на себе гріхи світу”!

І можна бути впевненим, що багато з тих, перших християн єврейського походження, лише читаючи Послання до Римлян, яке є вичерпним трактатом про виправдання “даром по благодаті через віру” (Рим. 3,20-25; пор. Еф 2,8.9) – так само, як Мартін Лютер шістнадцять століть по тому – зрозуміли нарешті Божий шлях виправдання від гріха й спасіння людства.

Юдаїзуючі християни

Розуміння Божого шляху виправдання людей від гріха знову в якийсь момент стало бути важким, коли на горизонті з’явилися так звані юдаїзуючі християни, які хотіли поєднати два способи виправдання: перший – «за допомогою закону» (а значить, за допомогою тваринних жертвопринесень та храмового ритуалу), другий – у крові Месії – Ісуса Христа. Піднімали вони, втім, і ще кілька інших питань.

Одним з ключових елементів було питання «обрізання». Уже в книзі Дії читаємо, що з кіл новонавернених євреїв вийшла вимога, щоб навернених язичників піддавати обрізанню. Тобто, їм сказали, що вони не можуть стати справжніми християнами, якщо раніше вони не стануть юдеями. Тим часом деякі, що прийшли з Юдеї, навчали братів: «Коли ви не обріжетеся за звичаєм Мойсея, не зможете спастися.» (Дії 15,1).

Однак не в самому обрізанні вони розходились. У Дії 15,5 йдеться про ескалацію їх вимог: «Піднялися ж деякі, що з єресі фарисейської, які повірили, кажучи, що треба обрізати їх і заповісти зберігати закон Мойсея». Послання до Галатів доповнює характеристику юдаїзуючих християн, але там автор Послання апостол Павло прямо називає їх «фальшивими братами, які прийшли підглядати за нашою свободою, що маємо в Ісусі Христі, аби нас поневолити» (Гал. 2,4).

Звинувачення, які ставить їм, дуже конкретні:

Вони вимагають обрізання всіх навернених з язичників (Гал. 2,1-3; Гал. 5,1-3)

Велять дотримуватися “днів, місяців, пір та років”, тобто зберігати релігійні юдейські свята, наведені в книзі Левіт (Гал 4,9-10; пор. Лев. 23,4-44), і навіть схиляють християн виправдовуватися “законом”, а значить, у крові жертовних тварин (Гал. 2,16-21; Гал. 3,8-11; Гал. 5,4-5; пор. Лев. 5,17-19).

Не підлягає сумніву, що для молодого християнства ці погляди були небезпечні. В. Барклі припускає, що “якщо б Церква тоді пішла по цій лінії, Християнство залишилось би просто однією з сект Іудаїзму.”

У всьому Посланні до Галатів апостол Павло енергійно протистоїть юдаїзуючим. Категорично відкидаючи обов’язок обрізання (Гал 2,3; пор.: 1 Кор. 7,19), одночасно, з усією силою, засуджує думку про виправдання “за допомогою закону”, тобто виправдання в крові жертовних тварин. А всім, хто в законі шукають очищення, рішуче заявляє: «Ви, що шукаєте в законі оправдання, від Христа відлучилися, від благодаті ви відпали» (Гал 5,4)!

Відлучення від Христа – це трагічний, але неминучий наслідок таких поглядів і практик! І не може бути інакше. Бо якщо хтось свідомий, що Ісус Христос віддав за нього Своє життя, хоче й далі виправдовуватися в крові тварин (адже «неможливо, щоб кров волів та козлів усунула гріхи» – Євр. 10,4), то хіба така людина не ігнорує й не відкидає Жертву Голгофи?! Хіба не відвертається від Христа, нехтуючи Божою благодаттю?! Юдаїзуючі християни, можливо. навіть проти своєї волі і намірів (?) стали в один ряд з євреями, які відкинули Христа, позбавляючи себе Божої благодаті!

І саме для того, щоб усвідомити їм цей приголомшливий факт, у четвертому розділі свого Послання апостол вказав їм на деякі події з життя Авраама, на основі яких створив надзвичайно повчальну алегорію. Представляє в ній дві частини Ізраїлю: – ту, яка відкинула Божий дар спасіння в Ісусі Христі, залишаючись при виправданні “за допомогою закону”, – а також ту, яка прийняла Божий дар спасіння в крові Ісуса Христа.

Дві жінки – два завіти

Наведена історія (Гал 4,21-31) розповідає про Авраама, Сарру та Агар, і про двох синів патріарха – Ісмаїла, що народився від рабині Агарі, та Ісака, народженого його дружиною Саррою. Описуючи подробиці та обставини тих подій, апостол Павло підкреслює, що Ізмаїл народився в результаті людських зусиль, щоб виконати Божий план, а Ісак був сином обітниці, народженим у результаті надзвичайного Божого втручання (пор. Бут. 16,1-16; Бут. 21,1-21). Опираючись на цю давню історію, Павло створює алегорію: «Розуміти це треба інакше, бо це – два Завіти: один із Синайської гори Агар, що родить у рабство. Агар – це гора Синай в Аравії, відповідає теперішньому Єрусалимові, що перебуває в рабстві разом зі своїми дітьми. А горішній Єрусалим – вільний, він є матір’ю для [всіх] нас. Бо написано: Звеселися, неплідна, що не родила! Вибухни радістю, заклич ти, що в пологах не корчилася; бо набагато більше дітей у покинутої, ніж у тієї, що має чоловіка! Ви ж, брати, є дітьми обітниці за Ісааком» (Гал. 4,24-28).

«Агар – це гора Синай», на думку Павла, “народжує в рабство”, що просто означає, що “заповіт від гори Синай народжує в рабство”. Яка істина була, таким чином, нам передана?

Чи йдеться, що Закон Божий, який визначає певний спосіб життя – життя згідно Божої волі, поневолює людину? Невже людина, позбавлена (несвідома) Божого Закону, могла вільно й безкарно чинити все, що заманеться?

У пошуках однозначної відповіді на це питання звернемося спочатку до десяти заповідей:

– Чи Заповіді Божі є поневоленням, якщо вони забороняють шанувати чужих богів, створювати божків та поклонятись їм або забороняють зневажати Боже ім’я?
– Чи поневоленням є веління святкувати суботній день чи наказ шанувати батьків?
– Чи поневоленням є заборона вбивати, чужоложити, красти, фальшиво свідчити й бажати чужої власності?
Якою потрібно бути людиною, щоб святі Божі закони, які нормують ставлення людини до Творця і взаємні стосунки між людьми, назвати поневоленням?!
– Чи, можливо, інші Божі закони, ті, наприклад, які забороняють фальшиву присягу, здирство, інцест, глузування зі сліпих або зневагу глухих, забороняють хабарництво в суді (Лев. 19,12-15) – вони також поневолюють?
– А можливо, поневоленням є ті Божі Закони, які визначають правила гігієни й правила здоров’я, завдяки яким ізраїльтяни були здоровою нацією, вільними від захворювань, на які хворіли інші народи?
– Чи ізраїльтян поневолювали санітарні правила, завдяки яким навіть сьогодні Мойсей вважається найвизначнішим профілактиком давнини?!

Не можна уникати однозначної відповіді на ці питання! Той, хто такої відповіді уникає, не зможе зрозуміти Павлову аргументацію. Коли я слухаю деякі відгуки щодо Закону Божого, я внутрішньо обурений, і мені хочеться вигукнути: досить вже закручених (позбавлених біблійних і логічних підстав) аргументацій людей, які не можуть або не хочуть зрозуміти вчення Слова Божого! Той, хто називає Закон Божий поневоленням, той є людиною, яка ще не пізнала Бога; людиною, яка, мабуть, має бажання ці закони порушувати, а так – називаючи речі своїми іменами – красти, вбивати, чинити перелюб, поклонятися фальшивим богам, топтати святий день Божого відпочинку та вчиняти інші подібного роду непристойності! Перш ніж у цей момент хтось на мене образиться, нехай спочатку чесно над цим поміркує… А якщо він далекий від таких неподобств, то нехай, на милість, перестане говорити, що Закон Божий поневолює людей! Уникання відповіді на важливі, прямо екзистенційні питання для християн, обминання суті справи, оперування напівістинами та припущеннями не пристойно святим! Таке ставлення засуджує Господь у Своєму Слові. Адже це Він, бачивши, як під час Його земного життя поводились книжники і фарисеї, назвав їх “гадючим родом”.

Така поведінка не личить духовним наставникам (Мат. 12,34; Мат. 23,33)!

Необхідно зайняти чітку й зрозумілу позицію! Або на сторону “святого, праведного, доброго” та потрібного нам, християнам, Закону Божого (пор. Рим. 7,7.12), або проти цього Закону! Немає нейтрального варіанту. Розмита, неконкретна й непослідовна мова, з якої раз випливає, що Божі Закони є благословенням, а в іншому випадку – непотрібним баластом, а навіть злом, яке Христос ‘успішно’ усунув нам з дороги, – це мова сучасних фарисеїв, які насправді «не знають Писання, ні Божої сили» (Мат. 22,29)!

Чому Синайський заповіт “народжує в рабство”?

Щоб відповісти на це питання, потрібно знову згадати все, що ми вже знаємо про Закон Божий; пізнати його можливості, а також обмеження.

Найперше пригадаємо значення слова Закон (євр. Torа,). Воно означає “слово Бога, вчення, навчання, право”. Таким чином, закон є вираженням волі Божої для нашого життя. Він визначає, що в Божих очах є добре, а що погано, чого слід уникати. Закон Божий містив також правила й постанови, повчальні для виправдання грішників, а також, наприклад, оздоровчогігієнічні чи економічні… Загалом, у Законі Божому ми розрізняємо кілька груп заповідей, постанов і правил. Дві найбільш важливі групи, позаяк вони пов’язані з нашим виправданням і освяченням, це:

1. Закони, що визначають етично-моральну поведінку людей.
Цю групу законів мав на увазі апостол Павло, коли сказав, що “через закон пізнається гріх” (Рим. 3,20). У Рим. 7,7 ще додав: «Але я не пізнав гріха, як тільки через Закон, бо я не знав би пожадливості, коли б Закон не наказував: Не пожадай. /…/ Тому то Закон святий, і заповідь свята, і праведна, і добра»!

2. Літургійні (символічні) правила, що відносяться до виправдання (очищення) від гріха.
Класичні для цієї групи законів є положення, записані в Книзі Левит: «А якщо згрішить коли хто, і зробить що проти якої зо всіх Господніх заповідей, чого не можна робити, і не знатиме, і завинить, і понесе свій гріх, то він приведе до священика безвадного барана з дрібної худоби в оцінці твоїй на жертву за провину. І очистить його священик за помилку його, що нею помилився, бо він не знав, і буде прощена йому. Це жертва за провину: він справді завинив Господеві» (Лев. 5,17-19).

Процитований фрагмент Книги Левит не тільки вказує шлях поведінки в разі скоєння гріха, але, насамперед, описує духовну реальність ізраїльтян, які жили в період Старого Завіту. Говорить, що незалежно від того, наскільки сумлінно вони намагалися дотримуватися Закону, з-за своїх падінь їм не раз доводилося стояти перед Богом як злочинці, потрапляючи під силу закону, який вимагав їх смерті. Бо “заплата за гріх – смерть” (Єзек. 18,20; Рим. 6,23)!

Тож, враховуючи функцію етично-моральних приписів, Закон засуджував грішника і вимагав його смерті! Тобто, говорячи Павловою термінологією з Гал. 4,24, заповіт з гори Синай “народжував в рабство”!

Однак Бог знайшов особливе вирішення цієї проблеми, про що також навчав Закон. Щоб Ізраїльтяни не повинні були помирати, дав їм можливість приносити заступницькі тваринні жертви за гріх. І тому, згідно з Божим законом, день за днем в земному храмі проводилися жертвопринесення за різні провини євреїв, які проживали поблизу храму. Натомість tamid – “щоденна жертва” (агнець, убитий увечері, й агнець, убитий зранку) являла собою покуту за щоденні провини народу, що жив у вигнанні. Завдяки цьому “виправданню за законом”, винуватиці отримували прощення своїх провин, і замість того, щоб померти, – жили.

На жаль, всі ці постанови й закони, а також жертви, що приносилися на їх підставі, вся храмова церемонія не могли нікого повністю виправдати перед Богом і не могли нікому дати спасіння. Вони були лише замінними, символічними постановами, що мали значення лише до певного часу: «Бо Закон, мавши тільки тінь майбутнього добра, а не самий образ речей, тими самими жертвами, що завжди щороку приносяться, не може ніколи вдосконалити тих, хто приступає… бо тож неможливе, щоб кров биків та козлів здіймала гріхи» (Євр. 10,1.4)!

Я вже неодноразово зазначав, що Закон Божий у частині етично-моральних приписів спочатку навчав, а потім звинувачував усіх грішників. І не міг для них зробити нічого більше, тому що “законом лише пізнається гріх” (Гал. 3,20). На даний час, після виявлення, що жертви, які приносились “за законом”, не мали сили ліквідувати гріх, я повинен додати, що також ритуальні, церемоніальні положення не були достатнім порятунком для грішника. І якби доля як ізраїльтян, так і всього людства, залежала від Першого Заповіту, Заповіту з гори Синаю, ми були б приречені на рабство гріха, з якого Закон не міг нас звільнити. Наслідком такого стану була би неминуча смерть!

У світлі цього стає очевидним, що в абсолютному сенсі Старий Заповіт, Заповіт Синаю, так чи інакше, провадив людей у «рабство» і в цьому рабстві їх залишав! Тому апостол Павло пише, що заповіт з гори Синаю “народжує в рабство” (Гал 4,24), а описуючи ситуацію юдеїв, які відкинули Ісуса Христа (а значить, їхній гріх не знищений) стверджує, що «теперішній Єрусалим перебуває в рабстві разом зі своїми дітьми» (Гал. 4,25)!. Закон не міг нікого звільнити від рабства гріха й смерті! Він взагалі не мав такої функції! У цій ситуації апостол Павло вже лише теоретично зазначає, що «якби був даний закон, здатний оживляти, тоді й праведність була б від закону» (Гал. 3,21).

Для виправдання й спасіння Бог призначив, а коли виповнився час (Гал. 4,4), послав у світ свого Сина. Ті, хто прийняли дар виправдання й спасіння в Ісусі Христі, були звільнені від провини й покарання, з-під панування Закону. Вони перейшли під дію Благодаті (пор. Рим. 6,14). А всі інші євреї (в Посланні до Галатів апостол Павло акцентує увагу на членах саме цього народу, а також на юдаїзуючих християнах), залишаючись при Старому Заповіті, що був затверджений на крові тваринних жертв (Євр. 9,18-21), продовжують перебувати в рабстві гріха й смерті! Їх ситуацію апостол описує словами: «Агар – це гора Синай в Аравії, відповідає теперішньому Єрусалимові, що перебуває в рабстві разом зі своїми дітьми» (Гал. 4,25)!

Діти Обітниці

Історія з життя Авраама, в основі якої апостол Павло створив цю яскраву алегорію, крім вже обговорених питань, включає в себе ще декілька важливих тем.
– Син рабині Агарі Ізмаїл народився “по плоті”, а син Сари Ісаак – “за обітницею” (Гал. 4,23). Апостол не без причини нагадує ті давні події. За його словами, два сини Авраама відображають два різні шляхи, на яких ізраїльтяни хотіли досягти праведності й вічного життя. Перший з них можемо назвати «шляхом Ізмаїла», а другий – «шляхом Ісаака».

1. Шлях Ізмаїла

Не дочекавшись сина від Сарри, Авраам вирішив допомогти Богу і в якийсь момент взяв на себе ініціативу. Він думав, що народжений від рабині син, буде визнаний Богом за спадкоємця. Але цього не сталося. Патріарх здійснив серйозну і здатну викликати наслідки помилку. Бог не визнав його дії, і, врешті-решт, наказав віддалити “рабиню й сина її; не буде, бо успадковував син рабині разом із сином вільної” (Гал. 4,30)!
“Шлях Ізмаїла” – це шлях ізраїльтян, які відкинули Ісуса Христа. Вони, безсумнівно, жадали визволення від гріха й спасіння. Але вони вважали, що, маючи Закон Божий, завдяки своїй старанності й вірності, а також завдяки жертвам, що приносилися в храмі, забезпечать собі вічне життя. Але це шлях, який веде в нікуди. Той, хто не прийме дару виправдання, що Бог дав у крові Ісуса Христа, залишається в рабстві гріха й смерті. Така людина не успадкує вічне життя. Вона буде вигнана, як Ізмаїл!

Незважаючи на певну різницю, ‘шляхом Ізмаїла’ йдуть також юдаїзуючі християни. Правда, вони визнали Ісуса Христа Месією, але ж ніби не довіряючи ефективності Його Жертви, все ще шукали виправдання “за законом”, а значить, у крові тваринних жертв! Таке сповнене недовіри ставленн, ставило їх на сторону юдеїв, які відкидали благодать!

2. Шлях Ісаака

Бог дочекався з виконанням Своєї обітниці того часу, коли, з людської точки зору, вже не було жодного шансу на те, що Сарра народить сина Авраамові. Тому як Авраам, так і Сарра спочатку, коли Бог повторив Свою обітницю, відреагували сповненим недовіри сміхом (див. Бут. 17,15-19; Бут. 18,12)! Але саме так і сталося; для Бога немає нічого неможливого! У світ прийшов син, якого батьки прийняли як вираз і доказ милості Всевишнього.
«Шлях Ісаака» – це шлях усіх ізраїльтян, які очікували виправдання благодаттю й прийняли його в крові Месії – Ісуса Христа. Вони зрозуміли, що спасіння не можливо ні заслужити, ні купити чи виклопотати яким-небудь іншим способом. «І нема в нікому іншому спасіння, бо під небом нема іншого імені, даного людям, що ним належало б нам спастися» (Дії 4,12); «Бо ви спасенні благодаттю через віру. І це не від нас: воно дар Божий. 9 Воно не від діл, щоб ніхто не міг хвалитися» (Еф. 2,8-9)!

Новий, “Вишній Єрусалим”

Ті, що йдуть ‘шляхом Ісаака’, є спадкоємцями вічного царства Божого. «А вишній Єрусалим – вільний, він мати всім нам» (Гал. 4,26), ̶ заявляє апостол. Цей “Вишній Єрусалим” (спасенні в Христі) у четвертому розділі Послання до Галатів апостол Павло протиставляє “сучасному Єрусалиму, який перебуває в рабстві разом зі своїми дітьми” (отже, тим з євреїв, які відкинули Христа).

Розкриваючи духовний і символічний сенс “Вишнього Єрусалиму, який є нашою матір’ю”, апостол цитує 54 розділ пророцтва Ісаї, у якому Бог передбачив прийняття вірної частини Ізраїлю й народження численного потомства: «Звеселися, неплідна, що не родила! Вибухни радістю, заклич ти, що в пологах не корчилася; бо набагато більше дітей у покинутої, ніж у тієї, що має чоловіка!» (Гал. 4,27; Іс. 54,1). Це, без сумніву, натяк на численні навернення в Ізраїлі (див. Дії 2,41; 4,4; 6,7; 21,20), а також з інших народів. Це духовне народження для Царства Слави (див. Іс. 66,5-14).

Завершуючи свою алегорію, апостол Павло звертає увагу на ще одну річ: колись Ізмаїл, вже будучи підлітком, переслідував свого молодшого зведеного брата. Так відбувається і зараз (наголошує апостол). Він знав, що каже, адже у свій час і він був гонителем, а тепер у своїй апостольській практиці сам неодноразово падав жертвою злоби й лукавства тих юдеїв, які ненавиділи християнство. «Та що каже Писання? Прожени рабиню й сина її, бо не буде спадкувати син рабині разом із сином вільної» (Гал. 4,30).

Чи ця перспектива була Павлу приємною? Безумовно – ні! Той, який був готовий пожертвувати власним спасінням заради порятунку своїх співвітчизників (пор. Рим. 9,1-5), тільки в особливих обставинах міг написати те, про що йдеться в цьому уривку Послання до Галатів. Я думаю, що на підставі цих його слів можна уявити ту напружену боротьбу, яку він мав з фальшивими братами. І я впевнений, ці різкі слова більше належали до помилкової ідеї, ніж до самих людей. Маючи це на увазі, не можна однак забувати рішучі слова апостола з першого розділу Послання до Галатів 1,8-9: «Але якби й ми або Ангол із неба зачав благовістити вам не те, що ми вам благовістили, нехай буде проклятий! Як ми перше казали, і тепер знов кажу: коли хто вам не те благовістить, що ви прийняли, нехай буде проклятий!»

Ще раз про Закон і благодать

Ми представили суть суперечки, яку апостол Павло вів з юдаїзуючими християнами про метод виправдання. Нарешті, давайте поставимо ще одне важливе питання: Чи Закон по своїй суті противиться Божій благодаті?

Це дуже важливі запитання й відповідь. І не випадково ставлю його тут, тому що в цьому Посланні до Галатів ідентичне питання задав також апостол Павло: «То хіба закон проти обітниць Божих?» (Гал.
3,21). Сам Павло відповів на нього рішучим словом: «Зовсім ні!».

Павло знав, що говорить. У Божому діянні для порятунку людини повинна бути гармонія, безперервність і послідовність. Отже, якщо Закон і Благодать є Його дарами, то неможливо, щоб існував антагонізм між ними. Бог не робить суперечливих речей! Закон не проти Божих обітниць, не проти також Божої благодаті. Навпаки, Закон завжди вказував на потребу в благодаті й передбачав її пришестя. Більше того, у своїх інституційно-ритуальних постановах (храм, священство, жертви, щорічні свята) Закон розповідав про те виправдання, що має настати в крові Ісуса Христа. А Він приніс свою Жертву, завдяки якій «з’явилася благодать Божа – спасенна для всіх людей» (Тит. 2,11). Закон тісно з нею пов’язаний: дає можливість усвідомити грішникам їх жалюгідний стан (Рим. 3,20; 7,7), а потім розкаяних провадить до «Престолу Благодаті», щоб вони могли “отримати милість та для своєчасної допомоги знайти благодать” (Євр 4,16).

Він скасував закон заповідей…

Послання до Ефесян

«Тож пам’ятайте, ви, колись погани тілом, – яких звуть “необрізанням” ті, що звуться “обрізанням”, довершеним рукою на тілі, – що ви того часу були без Христа, відлучені від прав ізраїльського громадянства й чужі заповітам обітниці, без надії і без Бога в цьому світі. Тепер же в Христі Ісусі, ви, що колись були далекі, стали близькі кров’ю Христовою. Бо він – наш мир, він, що зробив із двох одне, зруйнувавши стіну, яка була перегородою, тобто ворожнечу, – своїм тілом скасував закон заповідей у своїх рішеннях, на те, щоб із двох зробити в собі одну нову людину, вчинивши мир між нами, і щоб примирити їх обох в однім тілі з Богом через хрест, убивши ворожнечу в ньому. Він прийшов звістувати мир вам, що були далеко, і мир тим, що були близько; бо через нього, одні й другі, маємо доступ до Отця в однім Дусі» (Еф. 2,11-18).

Чергове непорозуміння

Процитований вище фрагмент Послання до Ефесян, особливо слова з 15 вірша, також використовуються для того, щоб заперечувати необхідність дотримання християнами Закону Божого. Говориться, що саме Закон був перешкодою на шляху об’єднання віруючих юдеїв та язичників. І тому Ісус Христос скасував цей Закон, завдяки чому в одній Церкві об’єднались усі Божі діти з усіх народів.

Це катастрофічні припущення, оскільки їх визнання могло б призвести до відмови від елементарних біблійних істин і правил віри та життя, відкритих у Слові Божому.3)

Легко в цьому переконатись. Досить усвідомити наслідки такого вчення. Зробимо це нижче, узявши за відправну точку Кодекс, який є квінтесенцією Морального Закону. Кажу, звичайно, про Декалог.

Тож припустимо, що згадані на початку вчителі мають рацію та Ісус Христос скасував Декалог, щоб язичники змогли осягнути спасіння. Про що б це свідчило і які були б наслідки цього?

Невже Ісус скасував Декалог?

Про що свідчив би вже сам намір, а потім факт скасування Декалогу? Оскільки сама ідея ірраціональна, то відповідь на таке поставлене запитання очевидна. Її можна виразити у двох варіантах: або Бог повинен був би визнати свої Заповіді неправильними, а значить, і некорисними (шкідливими), у зв’язку з чим дав через Ісуса Христа інший Закон; або Він переконався, що життя язичників неможливо віднести до Його Заповідей, через що слід шукати іншу платформу порозуміння і єдності.

Обидві пропозиції, з очевидних причин, ми повинні рішуче відкинути:

1. Відкидаючи Свій Закон, Бог мусив би сам собі перечити. Та-ким чином, Він виступав би проти самого себе! Він повинен був би визнати, що протягом тривалого часу здійснював правління над світом на підставі поганого, неправильного й несправедливого Закону, отже, піддати сумніву правильність усіх Своїх рішень! Однак цього не могло й не може бути з тієї простої причини, що Божий Закон не є несправедливим, поганим або недосконалим.

Якраз навпаки:
– Закон Божий сповнений справедливості й правди. (“Правда Твоя правда вічна, а Закон Твій то істина” – Пс. 119,142);
– Закон Божий є вічний (“…всі заповіді його – непорушні, встановлені на віки вічні, закладені у правоті й правді” – Пс. 111,7-8);
– Закон є святий і досконалий, цим він відображає характер Творця (Пс. 19,8-12; пор. Мат. 5,48; 1 Пет. 1,15-16);
– Закон є незмінний, як і Той, хто дав його (“…всі заповіді його – непорушні” – Пс 111,7; Мат. 5,17-19; пор. Мал. 3,7: Євр. 13,8);
– Біблія чітко підкреслює, що закон є фундаментом Божого правління (“Справедливість та право підстава престолу Твого” – Пс. 89,15)!

2. Якщо Божий Моральний Кодекс є святий, незмінний і вічний, а всі заповіді, що містяться в ньому, є правдиві й правильні, то вірний Бог не міг встановити для однієї групи віруючих (євреїв) один Закон, а для іншої (навернених з язичників) – інший!

З тих самих причин порозуміння і єдність всіх навернених не можуть базуватися на інших законах, ніж вічні Божі Закони! І це головна думка, що порозуміння всіх Божих дітей та їх єдність не можуть бути на людських умовах, але на умовах Божих, тому що і ті й інші повинні прийняти й поважати Закони Божі, а не людські!
Євреї ̶ вчителі язичників

Враховуючи хронологічну послідовність подій, той факт, що “Євреям насамперед довірено Слово Боже” (Рим. 3,1-2) і що вони першими отримали “синівство, славу, заповіти, законодавство, боже служіння, обітниці” (Рим. 9,4-5), то очевидно, що саме від них і навернені язичники мали вчитись істини про Бога і Божі принципи життя. Інакше й бути не могло, тим більше, навпаки. Язичники не могли бути вчителями євреїв. Ні їх вірування, ні принципи життя не могли бути взірцем поведінки для віруючих у новому Божому Храмі!

Язичник, що навертався, повинен був прийти до “Бога Якового” (Іс. 2,3), який є Єдиним Істинним Богом усіх людей! А прийшовши до Нього, був змушений відмовитися від усіх інших богів та від усіх чужих для Єдиного Бога норм та принципів життя. (“для нас, однак, є лиш один Бог, Отець, від якого все і для якого – ми; і один Господь Ісус Христос, через якого – усе, і ми через нього.” – 1 Кор. 8,6).

Чи можливо уявити собі, щоб навернення язичників і їх єдність з наверненими юдеями могли ґрунтуватися на запереченні Божої Заповіді, яка говорить: “Не буде в тебе інших богів перед лицем Моїм”?!

Те ж саме стосується і всіх інших Божих заповідей. При цьому треба пам’ятати, що всі Божі заповіді являють собою єдине ціле і їх не можна трактувати чи виконувати вибірково: «Бо хто ввесь закон збереже, а згрішить в одному, той став винним у всьому; бо хто сказав: Не чини перелюбу, той сказав і: Не вбивай. Коли ж не робиш перелюбу, а вбиваєш, ти став порушником закону» (Як. 2,10-11)!

А якби було інакше?

Чи могло бути інакше? Чи об’єднання віруючих з усіх народів Землі могло б відбутися на основі інших, властивих язичникам переконаннях і принципах життя? Чи, відкидаючи Божий Декалог, можливо стати “одним цілим у Христі”?

Якщо би так було, то це була б дуже дивна ‘єдність’, заснована на запереченні елементарних істин і принципів. ‘Єдність’ ця базувалася би на ліквідації Закону Божого. Дивно, але деякі християни, мабуть, цього не усвідомлюють (“прости їм, бо не відають, що творять!”) і саме так вони бачать цю справу. Тому, можливо, варто їм усвідомити наслідки таких припущень:

I. Відкидаючи Декалог, замість Єдиного Бога необхідно прийняти пантеон язичницьких божеств!

II. Відкидаючи Декалог, можна/необхідно вшановувати безліч ідолів і їх зображень!

III. Відкидаючи Декалог, «віруючі» повинні були б вшановувати імена своїх богів (Ваала, Астарти, Озіріса, Молоха, і т. д. ), нехтуючи Ім’ям Всевишнього!

IV. Відкидаючи Декалог, «віруючі» повинні були б святкувати будь-який день, присвячений їх божествам. Наприклад, “dies solis” (день Сонця) – перший день тижня, присвячений головному божеству серед сонячних культів, замість Суботи, яка є пам’яткою Божого творіння (див. Бут. 2,1-3; Вих. 20,8-11) 6)

V. Відкидаючи Декалог, «віруючі» мали б заперечувати необхідність шанування батьків. Таким чином, у Церкві можуть з’явитися практики, відомі в деяких культурах, де старих батьків залишають на пустирі, щоб вони там в голоді і холоді померли!

VI. Відкидаючи Декалог, «віруючі» не повинні виступати проти вбивств!

VII. Відкидаючи Декалог, «віруючі» не повинні мати нічого проти перелюбу, розпусти чи, наприклад, сакральної проституції, так поширеної в грецьких віруваннях.

VIII. Відкидаючи Декалог, «віруючі» не повинні виступати проти крадіжок і грабежів.

IX. Відкидаючи Декалог, «віруючі» не повинні мати нічого проти фальшивого свідчення.

X. Відкидаючи Декалог, «віруючі» не повинні утримуватися від пожадання та різного роду зазіхань.

Я вже чую, як мої читачі обурюються на мене із-за цієї особливої лічилки. Одні, можливо, запитують про її сенс, а інші готові, напевно, звинуватити мене в маніпуляції.

Проте я тільки пішов за думкою тих вчителів, які кажуть, що для того, щоб об’єднати віруючих євреїв і язичників в одній Церкві, Ісус Христос «відмінив Заповіді Божі». А значить, не на мене, будь ласка, обурюйтесь, а на цих вчителів! Це не я навчаю цієї єресі. Я тільки зобразив наслідки такого антибіблійного навчання! І буду щасливий і вдячний Богу, якщо читачі собі це повністю усвідомлять!

Те, що ділило

Якщо слова Павла з Послання до Ефесян 2,15 не говорять про скасування Ісусом Христом Десяти Божих заповідей, то про що насправді говорить Апостол? Бо все ж таки щось мало бути скасовано! Якийсь “закон заповідей” видалено “з середини”, так що настала повна єдність між віруючими з юдеїв та віруючими з поган! У цьому місці варто процитувати вірш Еф. 2,15 в перекладі Берестейської Біблії: «Своїм тілом він поклав край ворожнечі, тобто Закону заповідей, який полягав в ритуалах, щоб з двох груп створити в собі одну нову людину, творячи мир».

Щоб зрозуміти, про що пише апостол Павло, необхідно ознайомитися зі станом стосунків між євреями та язичниками. В. Барклі пише: “Правовірний Єврей вірив, що Божа любов охоплює тільки Євреїв, і тільки вони можуть вважати Його своїм Богом. […] Євреї вірили, що тільки вони мають доступ до Бога, що інші народи знаходяться поза досяжністю Божої милості. Правовірний Єврей ніколи не вступав у контакт з язичником, і навіть з Євреєм, який не дотримувався Закону. Тим більше, виключено було, щоб Єврей прийняв у гості чи сам був у гостях у кого-небудь, хто не підкорявся Закону…” (Дії апостолів, розд. 10).

Стіна неприязні та ворожнечі (перегорожа) була товста й висока. Її фундаментом були окремі Божі положення, зокрема про:

1. Обрізання (Бут. 17,9-14). Необрізані не мали спільності ні частки з ізраїльтянами (пор. Еф. 2,11-12).
2. Доступ язичників до храму. «Так говорить Господь Бог: Жодний чужий син, необрізаний серцем і необрізаний плоттю, не повинен входити до святині Моєї, навіть той чужий син, котрий живе серед синів Ізраїля» (Єзек. 44,9).
3. Укладання шлюбів. «І не вчиняй з ними родинних звʼязків: доньки твоєї не віддавай за сина його, і доньки його не бери за сина твого.. Бо вони одвернуть синів твоїх від поступу за Мною, щоб служити чужим богам, і тоді спалахне на вас гнів Господній, і Він швидко винищить тебе» (Втор. 7,3-4).

Потім цю стіну будували взаємна неприязнь, зневага й ворожість. Вважаючи, що тільки він є об’єктом Божої любові й прихильності, правовірний єврей зневажав язичників. Юдеї навіть не вважали язичників людьми! Відомі були навіть крайні погляди, як той, що не слід надавати допомогу язичницької жінці під час пологів, щоб зробити свій внесок у появу на світ ще одного язичника! (Можливо, тут потрібно шукати відповідь на питання, чому ні священик, ні левит не допомогли людині, на яку напали розбійники, – вона могла бути язичником…)
Ненависть і презирство розповсюджувалися також і на самарян. Говорить про це жінка самарянка в розмові з Ісусом; для неї сам факт, що Ісус заговорив з нею, а також що він попросив у неї напитись, був чимось нечуваним (див. Ів. 4,5-9)!

Настала велика зміна

Але ось настав час прийняття язичників до Божої Благодаті. Тим самим євреї втратили особливий статус Божого синівства! Це було великим потрясінням для самих юдеїв, що було пов’язано з необхідністю перегляду існуючих відмінностей і поділів, а також наслідків, що виникали. Багатовікова стіна почала кришитися…

Втратило релігійне значення обрізання, “здійснене рукою на тілі”, а найголовнішим стало “обрізання серця, по духу, а не по букві” (Рим. 2,28-29). У зв’язку з цим апостол Павло робить дві важливі заяви: «бо у Христі Ісусі нічого не означають ні обрізання, ні необрізання, але – віра, чинна любов’ю» (Гал. 5,6); «Обрізання ніщо, і ніщо необрізання, а важливе дотримування Божих заповідей» (1 Кор. 7,19)!

Втратив своє значення також земний храм, чого ознакою було розірвання “зверху донизу” під час смерті Спасителя завіси, що розділяла два відділення храму (Мат. 28,50-51). Шехіна – Божа присутність ̶ покинула земну скинію. «Ось залишається вам дім ваш порожнім», – сказав раніше Господь Ісус (Мат. 23,38). Відтепер, незалежно від того факту, що християни перебували ще деякий час у храмі (див. Дії 2,46), ймовірно тому, що вони могли там проповідувати Євангеліє юдеям (див. Дії 3,1-26) – храм вже не був центром служіння Богу. На його місце Ісус Христос встановив “Храм Тіла Свого” (Ів. 2,19-22), де “наріжним каменем” є Він сам, а віруючі з євреїв і язичників, як “живі камені”, вбудовуються в його стіни (1 Пет. 2,1-10). І одних, й інших Ісус Христос примирив з Богом, і один з одним “в одному тілі через хрест, знищивши ворожнечу на ньому”. З цього часу пише віруючим з язичників апостол Павло: «Отже, ви вже не чужі й не приходьки, а співгорожани святим, і домашні для Бога, збудовані на основі апостолів і пророків, де наріжним каменем є Сам Ісус Христос, що на ньому вся будівля, улад побудована, росте в святий храм у Господі, що на ньому і ви разом будуєтеся Духом на оселю Божу» (Еф. 2,19-22 – Огієнка).

Єдність Церкви, а отже, єдність і рівність перед Богом всіх віруючих, незалежно від їх походження чи національної або етнічної приналежності, призвела до того, що інші відмінності, заборони та обмеження, в тому числі укладання шлюбів, опинилися в іншій площині. Відтепер для двох, бажаючих одружитися людей не існує вже питання, чи він і вона з Ізраїлю. Але якщо вони “в Господі”, значить, вони є членами Тіла Христового – Церкви (пор.: 1 Кор. 7,39). У новозавітній дійсності не має місця на почуття зверхності або зневаги іншої людини.
Послання до Римлян, яке є трактатом на тему виправдання “даром, по благодаті через віру”, підкреслює духовну убогість усіх синів “першого Адама” як з євреїв, так і всіх інших народів. Його автор, апостол Павло, показує, що «усі під гріхом, як написано: Нема праведного ані одного» (3,9-10), а потім додає: «Знаємо, що коли говорить закон, він говорить до тих, що перебувають під законом, аби замкнулися всякі вуста, а весь світ був винним перед Богом» (3,19). Ніхто не є кращим, і ніхто не є гіршим. Як грішники, ми всі потребуємо Божої Благодаті. Тільки вона в змозі нас виправдати й урятувати! Виправдані у крові Ісуса Христа, усі ми є дітьми Всевишнього! Тут немає ніякої різниці.

Це і той ще наслідок, що єврей може сісти за один стіл з язичником. Цього Бог навчив спочатку Петра в домі Корнилія (Дії 10,28-29.34-35). А коли Петро – зі страху перед юдеями – про це ‘забув’, отримав сувору догану від апостола Павла (пор. Гал 2,11-14)!

Дозрівання

Усвідомлення цієї очевидної істини було змушено важко прокладати собі дорогу. З цієї причини таке велике значення має досвід апостола Петра, який був відправлений у дім Корнилія. У видінні він тричі почув: “Що Бог очистив, того ти не вважай нечистим!” (Дії 10,15-16). Ці слова відкрили йому, що з моменту смерті Ісуса Христа обрушилися стіни й зникли всі бар’єри, які раніше розділяли віруючих людей. З тих пір «Бог не дивиться на обличчя, але в кожнім народі приємний Йому, хто боїться Його й чинить правду» (Дії 10,34-35).
Описуючи досвід Петра, Вернер де Бур зазначає: “Петро все більше розуміє те, що він почав розуміти раніше. І хоч він знав слова з Втор. 10,17 і 1 Сам. 16,7, але особливість Ізраїлю здавалось йому незаперечною, і що Бог “дивиться на особу”, що пристрасно повторював кожен Юдей. Тепер, однак, правда слів Писання виконується у всій повноті і Петро може в час історичного перелому знову стояти на твердому ґрунті Писання. Хіба міг він тоді подумати, що ось через нього починає реалізовуватись в безпрецедентних масштабах останній наказ Ісуса, який Він дав у день вознесіння: “…аж до краю землі” (Дії 1,8)? Греки з презирством дивилися на варварів, і взагалі не вважали їх за людей; Євреї бачили в язичницькому світі тільки темряву, зло і бруд…” (Діяння, коментар В-де-Б).

Але завдяки Божому одкровенню, спочатку Апостоли, а за ними інші, навернені з юдеїв, зрозуміли, що “Нема вже Юдея, ні Грека, ні раба, ні вільного, нема чоловічої статі, ні жіночої; бо всі ви одні у Христі Ісусі. А якщо ви Христові, то ви Авраамове насіння й за обітницею спадкоємці” (Гал. 3,28-29)!

Приписи:
1) Вказуючи тут на протестантські Церкви, я не хочу сказати, що дана претензія не стосується католицької Церкви. Однак католицьку церкву я трактую окремо, тому що саме ця церква допустилася найбільшого злочину стосовно Божого Декалогу, увівши в його зміст неприпустимі зміни!
2) “Надані Євреям Десять Божих заповідей католицька Церква змінила […] Єврейський Декалог на початку включав наступні заповіді: 1) Наказ поклонятися тільки істинному Богу. 2) Заборона вшанування зображень і статуй.
3) Заборона зневажати Боже Ім’я.
4) Наказ святкувати суботу.
5) Наказ шанувати батьків.
6) Заборона вбивств,
7) блуду,
8) крадіжок,
9) фальшивого свідчення.
10) Заборона жадати чужих речей (Вих. 20,1-17).
[…] Церква внесла в них наступні формальні зміни: Другу заповідь, щодо вшанування зображень, об’єднала з першою, а десяту Божу заповідь розділила на дві окремі заповіді. […] Наказ святкувати суботу церква замінила наказом святкувати неділю.” (О. проф. Ф. Шпіраго, Народний Катехизм, т. II, с. 65.66).

3) Така Катастрофа вже сталася в минулому, коли після періоду римських гонінь, християнство почало свій тріумфальний хід від катакомб до почестей панівної релігії. Зміна ситуації й статусу була сплачена відступництвом від біблійних принципів віри й життя. Саме тоді, щоб полегшити вхід до Церкви язичникам, які перебували в ідолопоклонстві, з Божого Декалогу видалили другу заповідь, що забороняє поклоніння й шанування зображень і статуй. Подібних змін у вченні було зроблено багато, у результаті чого Церква стала, дійсно, католицькою (тобто вселенською), але перестала бути Христовою!

4) Правду цих слів ілюструє й одночасно підтверджує Павлова алегорія, яка розповідає про “дерево” в Посланні до Римлян 11,16-24. Навернені язичники зображені “гілками дикого оливкового дерева“, які вщеплені в “стовбур Ізраїлів”, якого “коренем” є Христос (Об. 22,16), “стали спільниками кореня і соку маслини”. Тут висновок однозначний: навернені з язичників не живляться своїми «соками» (вчення й закони). Тим більше, що це не вони живлять “дерево”, але використовують ті вчення і дотримуються тих законів, які знав, і за якими жив Ізраїль!

5) У пророцтві Ісаї 2,1-4 представлений прекрасний віщий опис навернення язичницьких народів в благодатний період. Всі вони, прийнявши Євангелію, а з нею дар спасіння “даром по благодаті через віру” (Еф. 2,8-9), “здійснюють паломництво на гору Господню”, вони йдуть “в дім Бога Якового” (єврейського Бога – Єдиного Істинного Бога всіх людей!). Всі вони для свого нового, відродженого життя обирають Божі принципи, Божі закони, які були об’явлені тільки євреям: «і навчить Він нас бачити Його шляхи; і будемо ходити Його стежками. Бо від Сіону вийде закон, і слово Господнє – з Єрусалиму». Послання цього уривка пророцтва очевидно: язичники повинні визнати “Бога Якового”, а також Його Закон (відомий колись тільки ізраїльтянам) і Його вчення, яке Він раніше об’явив тільки народу Ізраїлю в Єврейських Писаннях (Старий Заповіт).

6) Дотримання Суботи – сьомого дня тижня – є, зокрема, вираженням віри в те, що Бог створив життя на Землі протягом шести днів. Тобто це є визнанням Творця й вшануванням Його мудрості й сили. Навпаки, небажання або заперечення святкування Суботи є вираженням сумніву або невіри в Бога як Творця. У книзі Об’явлення (Об. 14,6-7), де показана проповідь Вічного Євангелія язичницьким народам, знаходимо слова: «Побійтеся Бога і віддайте йому славу, бо прийшла година його суду! Поклоніться тому, що створив небо, і землю, і море, і джерела вод!». Підкреслення необхідності вшанування Бога як Творця рівнозначне святкуванню суботи – сьомого дня тижня, який є пам’яткою творіння (Бут. 2,1-3; Вих. 20,8-11; пор. Пс. 111,4).

Боргова розписка

Послання до Колосян

«Стережіться, щоб ніхто вас не ошукав філософією і порожньою оманою людського передання, стихіями світу, а не Христом. Адже в ньому тілесно живе вся повнота Божества. І ви в ньому маєте повноту. Він – голова всяких начальств і влади. В ньому ви були обрізані нерукотворним обрізанням, скинувши смертне тіло в Христовім обрізанні. Бувши похованими з ним хрещенням, ви встали з ним вірою в силу Бога, що воскресив його з мертвих. І вас, що були мертвими в гріхах і в необрізанні вашого тіла, він оживив вас разом з ним, простивши нам усі гріхи, знищивши розписку, спрямовану проти нас, яка нас осуджувала, з приписами; він забрав її з нашого середовища і прибив до хреста. Скинув начальства і влади, сміливо засоромив, перемігши їх своїм єством». (Кол. 2,8-15).

Наведений вище уривок з Послання до Колосян часто використовується як приклад на користь скасування Ісусом Христом Божого Закону. У світлі деяких коментарів, Ісус Христос відмінив (“прибив до хреста”) Закон Божий, щоб він перестав нас турбувати своїми вимогами! Майже відчувається подих полегшення, що нарешті не потрібно дотримуватися Божих Заповідей!… Дійсно, дивну позицію обирають деякі християни! У цьому місці згадується інший вислів апостола Павла: «Обрізання ніщо і необрізання ніщо; головне – дотримуватися Божих заповідей» (1 Кор. 7,19).
– Невже Апостол народів заплутався в проблемі, представляючи цілком протилежні судження про Закон Божий?

Христоцентризм у вченні апостола Павла

У центрі Павлової проповіді є Христос – “і то розп’ятий” (1 Кор. 2,1-2). Бо то «Він є образ невидимого Бога, роджений перш усякого творива. Бо то Ним створено все на небі й на землі, видиме й невидиме, чи то престоли, чи то господства, чи то влади, чи то начальства, усе через Нього й для Нього створено! А Він є перший від усього, і все Ним стоїть. І Він Голова тіла, Церкви. Він початок, первороджений з мертвих, щоб у всьому Він мав першенство. Бо вгодно було, щоб у Нім перебувала вся повнота, і щоб Ним поєднати з Собою все, примиривши кров’ю хреста Його, через Нього, чи то земне, чи то небесне» (Кол. 1,15-20).

Нагадуючи про це віруючим в Колосах, апостол пише про необхідність вірно перебувати у поданому їм вченні (Кол. 2,4-7). Пояснює, що старозавітнє обрізання що “звершується рукою на тілі”, було прообразом “обрізання сердець”, яке у Новому Завіті звершує Ісус Христос в серцях своїх послідовників (Кол. 2,11). Врешті стверджує, що хрещення, якому піддають себе віруючі, звільняє від гріха (див. Дії 2,38) і дає вічне життя, і це завдяки тому, що наші гріхи були прощені (Кол. 2,13), бо Христос «знищив розписку, що була проти нас, що нас осуджувала, разом з приписами; він її зробив нечинною, прибивши до хреста» (Кол. 2,14).

Що Ісус Христос “прибив до хреста”?

Деякі кажуть: Закон Божий, включаючи Декалог.

Дозвольте мені Вам дещо розповісти.

Колись мені наснилося, що я опинився у великому місті, посеред величезного зібрання, серед людей, що дуже емоційно щось обговорювали. Виявилося, що один з жителів того міста скоїв убивство, після чого забарикадувався у своєму будинку. Будівлю оточив кордон поліції, що з однієї сторони унеможливлювало вбивці втечу, а з іншого ̶ захищало його від самосуду. Влада міста зібралась на нараду, як вирішити проблему. Справа було дещо скомплікована, тому що вбитий тривалий час провокував свого вбивцю. Дебати в ратуші тривали, а тим часом поширилася звістка, що аналогічний злочин за аналогічних обставин скоїв інший громадянин міста, і також він замкнувся у своєму будинку. Присутні ще не оговтались після цієї інформації, коли з різних сторін набігли свідки інших трагічних, злочинних подій. Повідомлення про зґвалтування, розбої й крадіжки перетиналися в повітрі з повідомленнями про старих батьків, викинутих на вулицю, про знущання і вбивства дітей, та інші акти насильства, а також про зловживання й розкрадання серед високих чиновників. На місто вилилася хвиля зла: зґвалтування, насильства і вбивства! Збентежений і наляканий натовп порізному висловлював своє обурення та занепокоєння. Гарячково думали про запобіжні засоби, намагаючись передбачити рішення міської ради. Усі знали, що щось має статися, тим більше, що, згідно з чинним законодавством, всі ці злочини повинні бути суворо покарані.
Коли відкрилися двері ратуші, юрба захвилювалася й завмерла. Серед міських депутатів виступив мер. Він озирнувся навколо, потім підніс до очей якийсь документ, і почав читати зміст щойно прийнятого рішення. В абсолютній тиші його слова звучали дуже серйозно й урочисто: “У зв’язку з подіями, що виникли в нашому місті, і їх загостренням, враховуючи той факт, що людина не є досконалою і має право помилятись, ми, депутати міста, вирішили й урочисто оголошуємо, що з сьогоднішнього дня скасовуємо в нашому місті чинний кримінальний кодекс!…”

Він подав знак, і йому принесли книгу законів. Поруч зупинилося двоє людей з великим смітником. Мер урочисто підняв книгу вгору, а потім рішучим рухом кинув її у смітник… На мить запанувала тиша, а потім зібрані на площі громадяни почали кричати «ура», вітаючи один одного, що дочекались такого чудового моменту!
– Нарешті ми вільні!, – кричали одні.
– Досить тиранії Закону!, – вигукували інші.
– Певно, що це за Закон, який неможливо виконати!…
Деякі, однак, мовчки озиралися навколо, наче не вірили своїм вухам. А окремі люди покидали збори, поспішаючи в бік своїх будинків. Я пішов за ними й зауважив, що спаковують маленькі валізи, забираючи найнеобхідніші речі. Я бачив їх потім, як з паспортами в руках направлялися в бік кордонів міста. І, як то уві сні, я знав, що вони осядуть в такому місті, де панує верховенство закону, а беззаконня й злочини мають правильну оцінку на підставі цього закону.
Після пробудження я глибоко замислився над християнами, які замість усунути гріх зі свого життя, охочіше усувають Божий Закон…

Тож, що Ісус Христос “прибив до хреста”?

Єдина правильна, одночасно проста відповідь звучить так: Він “прибив до хреста” наші гріхи. Це «боргова розписка», це велика кількість різних злочинів, гріхів і провин, скоєних людьми від самого початку буття. Починаючи від гріха Адама і Єви і включаючи всі гріхи всіх окремих людей та цілих націй аж до кінця буття. Це гріхи тих, про яких Господь від самого початку знав, що вони “Його” (2 Тим. 2,19) і яких виправдав через смерть свого Сина.

До часу смерті Ісуса Христа вчинені гріхи і відповідальність за них тяжіли над людьми, а кожен новий гріх видовжував цей «борговий список», який був показником людських гріхів і провин, і в той же час актом обвинувачення, вимагаючи покарання відповідно до принципу ̶ “відплата за гріх-смерть” (Рим. 6,23)!
І хоч ізраїльтяни приносили жертви за свої гріхи перед законом Божим (пор. Лев. 5,17-19), але ці жертви не мали сили усувати гріхи: «бо неможливо, щоб кров волів та козлів усунула гріхи» (Євр. 10,4)!

Тому кожного року, в старозавітній День Примирення, гріхи були нагадувані (Євр. 10,1-3; пор. Лев. 16,20-22). І хоч в ритуальному служінні вони начебто були ‘ліквідовані’, так насправді вони тривали аж до Голгофи. Тому Слово Боже звіщає, що Ісус Христос прийняв смерть «для відкуплення гріхів першого завіту» (Євр. 9,15; пор. Рим. 3,25-26), як і за всі інші гріхи народу Божого з усіх часів.

Фактичний стан людства, а потім акт виправдання через фактичне знищення гріха, апостол Павло виразив словами: «як написано: Нема праведного ані одного… Знаємо, що коли говорить закон, він говорить до тих, що перебувають під законом, аби замкнулися всякі вуста, а весь світ був винним перед Богом. Бо жодне тіло не виправдається ділами закону, – адже ж через закон пізнається гріх! Нині ж – уже без закону – з’явилася Божа справедливість, про яку свідчать закон і пророки. А правда Божа – через віру в Ісуса Христа – в усіх [і на всіх], хто вірує. Адже нема різниці, бо всі згрішили й позбавлені Божої слави, але виправдуються даром, його ласкою, через відкуплення, що в Ісусі Христі» (Рим. 3,10.19-24).

Пророцтво Ісаї в 53 розділі говорить про той момент, коли величезна кількість гріхів і провин – “борговий запис” – був покладений на Ісуса Христа: «Усі, як вівці, ми блукали; кожен ходив своєю дорогою; провини нас усіх Господь поклав на нього» (Іс. 53,6). Про той самий час і ту саму подію дещо іншими словами говорить апостол Павло: “Розписка, яка була проти нас”, тобто вимагала нашої смерті, була ліквідована. Ісус Христос “знищив її, прибивши до хреста”!

Кажуть, що Мартіну Лютеру колись снився сон, у якому поряд з ним з’явився раптово диявол з великим рулоном пергаменту. Князь темряви почав глумитися з великого реформатора, звинувативши його одночасно в багатьох гріхах. Щоб йому це довести, він розгорнув принесений пергамент, і тоді Мартін Лютер побачив довгі колонки своїх гріхів. Читаючи, він згадав минулі події і повинен був визнати, що запис був чесним і говорив правду. На його питання, чи це всі його гріхи, злий дух витягнув звідкись схожий пергамент, інформуючи реформатора, що там є перелік дрібних гріхів. Також на цей раз Мартін Лютер змушений був визнати, що реєстр був правдивий. Коли закінчив читати, взяв у руки перо й червоним чорнилом написав впоперек обох листів одне-єдине речення: “Кров Ісуса Христа звільняє мене від усякого гріха!”. У цей момент зникли чорні колонки гріхів – реформатор тримав у руках два сліпучо-білі аркуші пергаменту. Скрегочучи зубами, пропав десь у темряві обвинувач! Так, кров Ісуса Христа звільняє нас від усякого гріха! Хвала за це Богу!

Ліквідація того, що розділяло

Цікавий вислів, що дана розписка, яку анулював Ісус Христос, була взята «з середини». Щось, що відділяло й оскаржувало, знаходилось посередині. Напрошується асоціація з храмом Божим в Ізраїлі. Там найважливіше відділення – «Святеє Святих», у якому перебувала Слава Яхве (Шехіна), було відділено завісою від ‘Святого’, куди від імені ізраїльтян входили священики.

Це було ілюстрацією ситуації, у якій перебувало людство щодо Бога; між Ним і нами була завіса. Пророк Ісая пояснює, що вона символізувала гріх: «Ото ж бо, Господня рука не скоротшала, щоб не помагати, і Його вухо не стало тяжким, щоб не чути, бо то тільки переступи ваші відділювали вас від вашого Бога, і ваші провини ховали обличчя Його від вас, щоб Він не почув» (Іс. 59,1-2).

Цю завісу Бог вирішив видалити, посилаючи у світ Свого Сина. У момент смерті Ісуса Христа на Нього були покладені гріхи народу Божого: «…на Нього Господь поклав гріх усіх нас». (Іс. 53,6); «Бо того, хто не знав гріха, він зробив за нас гріхом» (2 Кор. 5,21); «Він сам своїм тілом підніс наші гріхи на дерево» (1 Пет. 2,24). У тілі Ісуса Христа були знищені наші гріхи (див. Євр. 9,26.28; 1 Ів. 3,5), і тим самим була ліквідована завіса. Ознакою цього було розірвання завіси в єрусалимському храмі в момент смерті Спасителя (див. Мат. 27,50-51). Ним було досягнуто повне примирення між Богом і людьми (Рим. 5,8-11; Кол. 1,19-22), і замість завіси нам даний “шлях новий, живий, який Ісус відкрив для нас через завісу, тобто плоть свою.” (Євр. 10,19-20). Він сам є тією “дорогою, правдою, і життям” (Ів. 14,6), і Він веде нас до Отця.

Яку “владу” роззброїв Бог через Христа?

Текст Послання до Колосян 2,15 містить ще одну, надзвичайно цікаву інформацію. Сказано там, що Бог «роззброїв начальства і власті, він виставив їх на видовище, перемігши їх у ньому [у Христі]». Ці “начальства і власті”, які, як виникає з контексту, є ворожими для нас і Бога, це, безсумнівно, демонічні сили, перед якими застерігає апостол Павло в Посланні до Ефесян 6,10-12: «Нарешті кріпіться в Господі та в могутності його сили. Одягніться в повну зброю Божу, щоб ви могли дати відсіч хитрощам диявольським. Нам бо треба боротися не проти тіла й крови, а проти начал, проти властей, проти правителів цього світу темряви, проти духів злоби в піднебесних просторах». Їх ватажок, “батько брехні”, сатана (пор. Ів. 8,44), не досить, що з самого початку схиляє людей до гріха (див. Бут. 3,1-6; 1 Пет. 5,8), він колись ще й звинувачував свої жертви перед Богом (Зах. 3,1-2; пор. Об. 12,10)! Міг так робити, тому що, поки Ісус Христос не знищив гріх, всі ми жили під загрозою смерті. Це був трагічний період, у якому, як каже Писання, “сатана мав владу над смертю” (Євр. 2,14)!

Жертва Господа Ісуса Христа радикально змінила цю ситуацію. Він узяв на себе наші гріхи, заплативши найвищу ціну, і тим самим відкупив нас від диявольських звинувачень і вирвав з лап смерті. Він «знищив смерть і освітлив життя і нетління Євангелією» (2 Тим. 1,10).

У результаті Його перемоги над гріхом дияволом і смертю, “вуж стародавній” (Об. 12,9), був здемаскований. У нього було віднято право оскаржувати Божий народ, і він був вигнаний з неба (Об. 12,7-10). Ісус відняв у нього “владу над смертю” (Євр. 2,14)! Таким чином, сили зла були розгромлені, а народ Божий живе надією воскресіння. Переможний Господь говорить Івану, що знаходився на острові Патмос: «Не бійся: я – перший і останній, і живий; і стався мертвий, і от – я живий на віки вічні; і маю ключі смерти й аду» (Об. 1,17-18)!

Так, Ісус Христос є Переможцем! Переможцем над гріхом, смертю й могилою! Він “роззброїв начальства і власті” – сатану і його демонів! І хоч сьогодні “…диявол ходить, ричучи, як лев, що шукає пожерти кого” (1 Пет. 5,8), як діти Божі, ми можемо йому ефективно протистояти святим Іменем Господа нашого Ісуса Христа! У Євангелії від Івана 10,27-28 наш Спаситель говорить: «Вівці мої голосу мого слухаються і я їх знаю: вони за мною слідують, і даю я їм життя вічне, і не пропадуть вони повіки, і ніхто не вирве їх із рук моїх».

Дієта божого народу

Бог піклується про наше здоров’я

Питання чистої і нечистої їжі, яке з часів Мойсея стало невід’ємною частиною скодифікованого (написаного) Закону, своїм корінням сходить до витоків існування людства. З Біблійних оповідань про походження людства ми знаємо, що вже патріарх Ной чудово розбирався в цьому питанні, і тому міг свідомо й сумлінно виконати Боже доручення, щоб узяти в ковчег вказану кількість чистих і нечистих тварин (Бут. 7,2-3).

Буття розповідає про численні випадки застіль, споживання їжі, розведення тварин і т.д. Але серед цих відомостей немає навіть найменшої згадки про вживання віруючими якої-небудь нечистої їжі!

На жаль, не всі віруючі хочуть визнати ці аргументи. Вони вказують на деякі тексти Слова Божого, які нібито доводять речі протилежні. Нижче ми розглянемо послідовно такі тексти спочатку зі Старого, а потім Нового Заповіту.

«Все, що рухається й живе, буде вам на їжу: так, як дав я вам усі зелені рослини. Тільки м’яса, що в ньому ще життя, себто кров, не їстимете» (Бут. 9,3-4).

Окремі слова як у повсякденному житті, так і в Біблії, мають значення відносне, а не абсолютне. Для прикладу: у книзі Буття 1,29-30 Бог рекомендує в допотопний період вегетаріанську дієту, кажучи, що людина повинна вживати “все” з цієї групи: “Ось, я дав вам усяку траву, що розсіває насіння по всій землі, і всяке дерево, у якого плід має в собі насіння; нехай буде для вас їжею”. Адже широко відомо, що багато рослин і плодів, мають шкідливі і навіть смертельно небезпечні для здоров’я й життя людини властивості! Звідси висновок, що слова “всяку, всяке” у цитованому тексті включають тільки ті рослини і їх плоди, які придатні для вживання в їжу. Цю думку підтверджує, безумовно, текст Бут. 6,21: «Також візьми собі всілякого харчу, котрим харчуються, і збери до себе; і буде він для тебе і для них поживою».

Так само і в тваринному світі, де є багато видів тварин, м’ясо яких шкідливе, а навіть смертельно небезпечне для здоров’я людини! Нерозсудливо було б припускати, що Творець доручив вживання м’яса також таких тварин. Значить, і в тексті Бут. 9,3-4 слово “все” має відносне значення. Тому цей текст слід читати в контексті тексту Бут. 6,21 та Бут. 7,2-3 і Бут. 8,20.

Зупинимося на мить на Божому велінні, щоб Ной взяв у ковчег по сім пар чистих тварин і по одній парі нечистих. У цьому наказі бачимо глибокий практичний сенс. Чистих тварин було по сім, так як вони мали різноманітне застосування. Вони були призначені:

а) на їжу для людини (Бут. 9,3-4);
б) для жертви (Бут. 8,20):
в) для репродукції (розмноження).

У свою чергу, нечисті тварини були збережені лише по одній парі, так як вони були призначені тільки для репродукції, для збереження виду. А взагалі вони мали служити:

а) для підтримки екологічної рівноваги (відомо, що зникнення одного виду тварин чи рослин порушує екологічну рівновагу Землі);
б) як в’ючні, тяглові тварини (віслюки, верблюди, коні і т. д.);
c) як промислові тварини, які дають, наприклад, шкіру (лисиці, борсуки, свині тощо);

Звідси зауваження: якби Ной убивав і їв м’ясо нечистих тварин, то вимерло би багато видів з них.

Часи ізраїльського народу

Декалог був змінений

Всупереч волі Божої та вивчення Святого Письма, Заповіді Декалогу були змінені в IV столітті нашої ери. Катехізмова версія Заповідей Божих несумісна з версією Святого Письма. Більшість людей про це не знає і, дотримуючись змінених заповідей, вони думають, що це справжні заповіді.

Зміни, які протягом століть християнської історії внесла католицька Церква, чітко показують порівняння двох версій Декалогу: біблійної та катехізмової.

Господь Ісус Христос застерігає:

«Свідчу я кожному, хто чує слова пророцтва книги цієї: якщо хто приложить до них, приложить Бог на нього кари, які записані в книзі цій; і якщо хто відніме від слів книги пророцтва цього, відніме Бог участь його від дерева життя та з міста святого, записаного в книзі цій» (Об. 22,18).

Біблійна версія десяти заповідей

«Я Господь, Бог твій, що вивів тебе з єгипетського краю з дому рабства».

1. Хай не буде тобі інших богів переді Мною!

2. Не роби собі різьби і всякої подоби з того, що на небі вгорі, і що на землі долі, і що в воді під землею. Не вклоняйся їм і не служи їм, бо Я Господь, Бог твій, Бог поборник, що карає за провину батьків на синах, на третіх і на четвертих поколіннях тих, хто ненавидить Мене, і що чинить милість тисячам поколінь тих, хто любить Мене, і хто держиться Моїх заповідей.

3. Не призивай Імення Господа, Бога твого, надаремно, бо не помилує Господь того, хто призиватиме Його Ймення надаремно.

4. Пам’ятай день суботній, щоб святити його! Шість день працюй і роби всю працю свою, а день сьомий субота для Господа, Бога твого: не роби жодної праці ти й син твій, та дочка твоя, раб твій та невільниця твоя, і худоба твоя, і приходько твій, що в брамах твоїх. Бо шість день творив Господь небо та землю, море та все, що в них, а дня сьомого спочив, тому поблагословив Господь день суботній і освятив його.

5. Шануй свого батька та матір свою, щоб довгі були твої дні на землі, яку Господь, Бог твій, дає тобі!

6. Не вбивай!

7. Не чини перелюбу!

8. Не кради!

9. Не свідкуй неправдиво на свого ближнього!

10. Не жадай дому ближнього свого, не жадай жони ближнього свого, ані раба його, ані невільниці його, ані вола його, ані осла його, ані всього, що в ближнього твого!

Катехизмова версія десяти заповідей

«Я Господь Бог твій, що вивів тебе із землі єгипетської, з дому неволі».

1. Не знай інших богів, окрім Мене.

2. Не взивай марно Імені Господа Бога твого.

3. Пам’ятай день святий святкувати.

4. Шануй отця твого і матір твою, то добре тобі буде і довго будеш жити на землі.

5. Не убий.

6. Не чужолож.

7. Не кради.

8. Не свідчи ложно на ближнього свого.

9. Не пожадай жони ближнього свого.

10. Не пожадай ніякого добра, що є власністю ближнього твого.